Я падала. Багато, боляче, в різному віці…

У 10 років я не впала, а пішла під лід. Провалилась. Однокласниця мене витягла.
Тоді хотілось, щоб батьки були поруч в той момент, але я боялась іти додому!
Боялась, бо думала, що мене вб\’ють за те, що я ходила по кризі і провалилась!
Далі були \”падіння\” ще серйозніші…
Кажуть, людина має в дитинстві впасти 40 разів. Із власного досвіду і власних спостережень – це 100% правда.

Ну от має дитя пройти свою власну школу виживання. Має навчитися з екстрімом, хай дитячим, але ж… справлятися так, як вміє/може.
А що батьки? Питаєте, навіщо ж батькам ті всі перипетії? Це ж нєрвотрьопка, головний біль, дискомфорт, зміна планів на роботу і на відпочинок… А ще ж є оті нав\’язливі думки нещасть і провини: \”Я собі ніколи не пробачу, якщо з тобою щось станеться… \”
Спочатку батьки думають, що вони так захищають, лякаючи (а в їхньому розумінні – попереджаючи). Але дитина зупиняє себе в майбутніх починаннях, якщо їй про це часто говорять. Чому? Бо боїться, не усвідомлюючи, що може нашкодити батькам, що їм від її поведінки може бути боляче.

Наміри батьків чудесні: вберегти, але в якій формі вони сказані?
Так буває, що дорослі маніпуляції застосовують до дітей, аби ті не влізли в халепу. А страх, сором, провина – ще ті маніпулятивні техніки.
Чому маніпулюють? Бо самі бояться! Страшно бути батьками, які не зможуть впоратися зі складнощами, а потім буде соромно перед … і почуття провини зжере.

Не буде падінь і розчарувань у дитинстві, то будуть у дорослому житті. Тільки сприйняття їх і проживання буде в рази складнішим.

Радію, що зараз бачу дууууже багато свідомих батьків, котрі розуміють, що дозволяти потрібно, бути поруч, в за потреби – допомогти. Це кращий варіант, ніж посадити у візочка, прив\’язати до себе, заборонити гуляти і зачинити у квартирі. Бо падати ті 40 разів все ж доведеться.

Що значить ВПАСТИ?

Це самотужки впоратися з падінням із велосипеда і збитими коліньми, це, можливо, переломи кінцівок, струси мозку, невдалі вилазки на дерева з подертими руками, це перші зради і втрати товаришів, похорони рідних. Так! У дитинстві важливо пояснити, що життя не вічне! Що буває – і це природньо. – коли помирають тварини, люди і близькі також.

Саме в дитинстві людина має навчитися турбуватися про власний комфорт. І хто, як не батьки, мусять цьому навчити!
Якщо тобі холодно в школі – треба сказати про це.
Якщо в садочку вихователь залякує чи забороняє говорити, то з цим дискомфортом варто розібратися батькам.
Це коли в школі є тиск моральний, то дитині треба допомогти з ним впоратися, а не вирішувати проблему замість неї.
Навчити дитя відстоювати свої кордони – це теж зі школи виживання.
Не піддаватися під тупу маніпуляцію дорослих (якщо ти це зробиш, то я тобі подарую телефон або подібне) – це теж з тієї серії самозахисту в складній, можливо, стресовій для дитини ситуації.

Падати по-дитячому – це знати, що в яку б халепу ти не потрапив/потрапила, батьки завжди прийдуть на допомогу.
Прийдуть по-дружньому, а не з ворожим \”Ще раз…., то я тобі влаштую…\” чи \”Хай тільки я дізнаюсь про… начувайся\”.

Падати по-дитячому – це помилятися у виборі, але відчувати підтримку і моральну, і фізичну від батьків!

Падати – це років у 19 зірватись із навчальних університетських лав у декретну відпустку чи просто тому, що це – не те, чого хотілось.

Падати – це зробити помилку. Але знати, що тебе за неї не вб\’ють! Що тобі, дитині, допоможуть цю помилку пережити, виправити, проаналізувати.

Падати – це нормально. Головне, щоб поруч були адекватні дорослі батьки!

Зупиніться в очікуваннях, що ваша дитина буде ідеальною.

Дозволяйте вашій дитині побачити негативні наслідки своїх дій чи бездіяльності. Будьте підтримкою в цьому і вірте, що ваша дитина подорослішає і стане свідомою тільки тоді, коли проживе власний негативний досвід.

Адекватності й мудрості нам усім!