Свята Софія і Києво-Печерська Лавра

Володимир Чос, RSS,
Дата: 28-04-2019, 15:01

У 1017 році у Києві сталася велика пожежа, яка завдала великих руйнувань. Але відновлювати місто все не було як, бо побільшало спустошливих набігів печенігів. Коли вороги були переможені, то князь Ярослав Мудрий узявся за благоустрій столиці. Він прагнув, щоб Київ став таким же прекрасним, величним, як найпередовіші світові столиці. А тому у багатьох випадках брав приклад з Константинополя. Він значно розширив місто й обніс його стіною. Ширина валу була 18 метрів, а висота більше 7 метрів. Над головними воротами побудував золотоверху церкву Благовіщення, за що і самі ворота називалися Золотими.

Почали ремонтувати старі церкви та будувати нові. Для цього князь запрошував із Візантії найталановитіших майстрів. Також прибули і церковні співці, які навчили наших християн гарному церковному співу. Ярослав почав будувати монастирі. Першими Київськими монастирями були монастирі святого Георгія та святої Ірини.

У 1017 році розпочав князь будувати Софіївський собор. Головними будівничими також були візантійці. А наші люди були простими робітниками, які на практиці опановували високе мистецтво зведення храмів і потім поширювали його. Будівництво Софіївського собору тривало 20 років. Прикрашений мармуром, чудовими фресками та мозаїкою, він став найвеличнішим і найголовнішим нашим храмом. А освячував відновлені та новозведені храми тодішній Київський митрополит Феопемт. Його резиденція була поряд із Софіївським собором.

Віру Ярослав тісно пов’язував із просвітою. Для цього по великих містах були влаштовані школи, у яких сотні дітей навчалися грамоти. Ярослав і сам надзвичайно шанував слово книжне. Велів перекладати божественні книги з грецької мови на слов'янську. Багато книг власноруч переписав і віддав до бібліотеки Софіївського собору. До речі, бібліотека була у ті часи однією з найкращих у Європі.

Ось як розповідає літописець Нестор про заходи Ярослава щодо поширення віри: «При нім віра християнська почала на Русі плодитися й розширятися, почалися множитися ченці й монастирі стали з’являтися. Ярослав кохався в уставах церковних, любив дуже попів, а особливо ченців, і до книг прикладався, часто читав удень і вночі: зібрав багато писарів і перекладав книги з грецької на слов’янську мову, і так списано багато книг і зібрано вірним на науку. Отак як один чоловік землю пооре, а другий посіє, а інші жнуть і споживають в достатку – так було і з Ярославом: батько його Володимир зорав землю і зробив її м’якою – хрещенням просвітив; Ярослав засіяв книжними словами серця вірних людей, а ми пожинаємо, користаючись із книжної науки».

Князя Ярослава інколи називають «тестем Європи», адже він крім п'ятьох синів мав і трьох доньок, які вдало вийшли заміж за європейських правителів. Єлисавета стала дружиною норвезького короля Геральда, Анастасія пішла заміж за угорського короля Андрія, а Ганна за правителя Франції Генріха I.

Ганна мала і освіту й освіченість, а тому всерйоз зайнялася державними справами Франції. Про її авторитет красномовно свідчить той факт, що на деяких актах Генріх зазначав «за згодою дружини моєї» та «у присутності королеви Ганни». Або ще один штрих – підписуючи різні документи, Ганна повністю писала своє ім’я, у той час як королівські васали уміли лише вивести хрестик. Архіви зберегли листи римських пап Миколи II і Григорія VII у яких вони хвалять королеву за чесноти та уміння корисно впливати на чоловіка.

Коли Ганна відбувала до Франції, то взяла з собою написане кирилицею Євангеліє. Для французів ця книга стала безцінною реліквією. Після того як королева померла і була похована у заснованому нею монастирі, Євангеліє віддали на зберігання до Реймського собору. І саме на ній, книзі з України, аж до революції 1793 року, вступаючи на престол, присягали усі наступні французькі королі!

Оскільки Київська держава прийняла Христову віру з Візантії, то церковне життя було підпорядковане Константинопольському патріарху. У списку митрополій Константинопольського патріархату, церква землі нашої була шістдесят першою. Митрополити для краю Київського призначалися Константинопольським патріархом. Спершу, ще при Володимирі, митрополитом був Михаїл. Потім Леонтій, Іоанн, Феопемт. Усі вони були візантійцями. Та коли у 1051 році треба було нового митрополита, князь Ярослав вирішив зайнятися цим питанням особисто, щоб призначити когось зі своїх.

Недалеко від тодішніх київських стін знаходилося село Берестове, в якому існувала церква Спаса. Священиком там був Іларіон – чоловік благочестивий і мудрий. Аби ніщо не відволікало від особистого спілкування з Богом, він викопав у горі над Дніпром невеличку печеру, в якій усамітнювався для молитви. От його князь і призначив митрополитом Київським.

Іларіон був чоловіком надзвичайно освіченим та ерудованим. До нашого часу збереглася його блискуча промова «Слово о законі й благодаті»: «Що бо в інших книгах писано і вам відомо, те тут викладати було б зарозумілістю і славопрагненням. Не до невігласів бо пишемо, а до таких, що досхочу наситилися солодощами книжними; не до ворогів Божих чужовірних, а тільки до синів Його, не до сторонніх, а до таких, що приймуть у спадок небесне царство... Отак, чужинцями бувши, ми людьми Божими нареклися; і ворогами бувши, синами Його прозвалися. І не іудейське хулимо, а християнське благословляємо; радимося не про те, як розіп’ясти, а про те, як розіп’ятому поклонитися; не розпинаємо Спаса, а руки до Нього здіймаємо, не пробиваємо ребра Його, а з них п’ємо, як із джерела нетління; не тридцять срібників беремо за Нього, а один одного і все життя наше Йому вручаємо: «Христос воскрес із мертвих!» Не кажемо, що вкрадено Його було, а стверджуємо, що вознісся Він туди, де й був... Тоді почав морок ідольський од нас одходити, і зорі благовір’я з’явилися; тоді пітьма бісослугування погибла, і слово євангельське землю нашу осіяло. Капища рушилися, і церкви ставилися, ідоли крушилися, ікони святих з’являлися, біси розбігалися, хрест міста освячував. Пастухи словесних овець Христових, єпископи, стали перед святим вівтарем, жертву безскверну возносячи. Попи і диякони і всі клірошани прикрасили і пишнотою наповнили святі церкви. Апостольська труба і євангельський грім над всіма городами пролунали. Феміам Богу воскурявся, повітря освячуючи. Монастирі на горах постали. Чорноризці з’явилися. Мужі й жони, і малі і великі, всі люди наповнили святі церкви, славословлячи: «Єдиний святий, єдиний Господь Ісус Христос! На славу Богу-Отцю амінь! Христос переміг! Христос подолав! Христос воцарився! Христос прославився! Великий єси, Господи, і чудесні діла Твої, Боже наш! Слава Тобі!»... Хоч і добрих діл не маємо, та заради щедрої милості Твоєї спаси нас! Ми бо люди Твої, і вівці отари Твоєї, і стадо, яке щойно почав Ти пасти, вирвавши із пагуби ідолослужіння. Пастирю добрий! Поклавши душу за овець Твоїх, не зостав нас, хоч і блудимо ще! Не одкинь нас, хоч і грішимо ще перед Тобою, як новокуплені раби, не здатні у всьому догодити панові своєму! Не погребуй, хоч і мале стадо, а мов до нас: «Не бійся, черідко мала! Бо благоволить Отець ваш небесний дати вам царство!» (Луки 12.32).

Коли Київська Русь стала християнською державою, то по всьому світу Христова Церква була єдиною. Вона складалася з п’яти патріархатів: Єрусалимського, Антіохійського, Олександрійського, Римського і Константинопольського. Християнський центр знаходився в столиці Візантійської імперії Константинополі (нині Стамбул, Туреччина). Там була резиденція Церковного глави, який призначав керівників для підвладних йому митрополій. Та хоч Візантійська імперія була сильною, могутньою і заможною, але, як і всяка інша імперія, була приречена на розпад. І сталося це наприкінці IV століття, а саме 395 року.

Римський патріархат опинився за кордоном, і став розвиватися власним, відмінним шляхом. Можна довго розмірковувати про те, що хтось з церковних керівників був занадто впертим, комусь забракло терпимості, але факт залишиться фактом – у 1054 році єдина Церква розділилася також. Одна, Західна, Римська, частина стала називатися Католицькою (тобто Вселенською), інша, Східна, Константинопольська – Православною (що значить: правильно славлячою Бога).

Оскільки Київська Русь була союзником Константинополя, шанувала Константинопольського патріарха, то й сама стала Православною. Уся територія нашої церкви була поділена на єпархії, на чолі яких стояли єпископи, які підкорялися безпосередньо митрополиту. Кожний єпископ керував священиками ввіреної йому єпархії.

Коли Київським митрополитом став Іларіон, його печера на Дніпровій кручі спорожніла. Але не надовго! Скоро у ній оселився монах Антоній. Там, у постійній молитві і строгому пості (їв лише сухий хліб, та і то через день), звершував свій подвиг віри. Біля Антонія почали збиратися люди, які шукали строгого життя для тіснішого єднання з Богом. Коли монахів було дванадцять, вони викопали кілька печер-келій і простору печеру-церкву.

Щоб не відволікатися на побутову суєту, Антоній призначив замість себе ігуменом (настоятелем) Варлаама, а сам усамітнився в окремій печері, яку не полишав тридцять років, аж доки не почив у Бозі. Чутка про Антонія дійшла й до вух князя і він не раз приходив до святого старця. На прохання чорноризців, князь Ізяслав подарував їм усю гору.

Отож, ченці жили у печерах, а тому і монастир називався Печерським. А першим храмом монастиря побудованим на поверхні стала церква Богородиці. Історія її зведення надзвичайно цікава. Почну здалеку. В землі Варязькій був князь Африкан. Він зробив великий дерев’яний хрест і на ньому зобразив подобу Христа. Віддаючи шану образу цьому, князь возложив на стегна Ісуса пояс вагою у п’ятдесят гривень золота, а на голову вінець золотий. Коли ж Африкан помер, його брат прибрав до рук його землі, а княжого сина Шамона прогнав геть. Тікаючи, хлопець підбіг до хреста, щоб взяти пояс з Ісуса і вінець із голови Його. І почув тоді голос від образу:

– Ніколи не клади цього вінця на свою голову, а неси його на місце, йому вготоване, де преподобний Феодосій зведе церкву в ім’я Матері Моєї. Віддай його в руки Феодосію, щоб він повісив його над Моїм жертовником.

Від несподіванки Шимон упав і якийсь час лежав, неначе мертвий. Коли отямився, то схопив пояс і вінець й помчав на пристань, щоб сісти на який-небудь корабель. Потрапив на судно, що пливло на Русь. Під час плавання почався сильний шторм, що був ладен потопити судно. Злякавшись за своє життя Шимон почав кричати:

– Господи, прости мене! Я помираю тепер через цей пояс, бо зняв його з чесного Твого й людиноподібного образу.

І раптом серед грозових хмар побачив він церкву і почув голос із неба:

– Ось церква, яку збудує преподобний Феодосій в ім’я Божої Матері. Ти бачиш її обсяжність і висоту: якщо розміряти її тим золотим поясом, то в ширину вона буде двадцять поясів, а в довжину – тридцять, висота стін разом із верхом – п’ятдесят. У цій церкві ти й лежатимеш.

Буря стихла і корабель благополучно пристав до нашого берега. Шимон вступив до війська князя Ізяслава, де здобув значної слави.

У 1068 році напали на нашу землю половці. Вирушаючи в похід проти загарбника, Ізяслав прийшов з військом (у якому був і Шимон) до Антонія просити благословення. Після спільної молитви Антоній сказав сумне пророцтво, що багато їх загине у битві з чужинцями. Почувши такі слова Шимон упав на коліна і просив підказати, як уберегтися йому від такої біди.

– Сину мій! – відповів Антоній. – Багато загине від вістря меча, і коли втікатимете ви від ворогів ваших, будуть вас топтати, заподіювати вам рани, топити в воді. Але ти врятуєшся, і покладуть тебе в церкві, яку тут буде зведено.

Так усе і сталося. Лежав Шимон на полі бою поранений, скривавлений. Раптом побачив на небі серед хмар велику церкву (саме ту, що бачив під час шторму!). З останніх сил почав він шепотіти молитву:

– Господи! Вибав мене од гіркої смерті молитвами Твоєї Матері і святих Антонія і Феодосія!

І тієї ж миті отримав зцілення від усіх ран і устав цілим і здоровим. Діставшись до Києва Шимон розповів Антонію про чудо, яке сталося з ним і про бачену церкву. І віддав золотий пояс і вінець блаженному Антонію. Старець прославив Бога за це і мовив:
– Сину мій! Віднині не будеш ти називатися Шимоном, але Симон буде твоє ім’я.
І покликавши Феодосія, продовжив:
– Ось, Симон, той, хто церкву побудує.
І віддав Феодосію пояс і вінець. І велику любов мав Симон до святого Феодосія і давав великі кошти на впорядкування монастиря.

А невдовзі після того, прийшли до блаженних Антонія і Феодосія чотири зодчих з Константинополя. Вони розповіли, як однієї ночі явилася їм Божа Мати і сказала:
– Хочу Я побудувати для Себе церкву на Русі, в Києві, і отож велю вам це зробити... Я Сама прийду подивитися на церкву і в ній жити буду... Богородицина церква буде.

Потім Богородиця дала чоловікам мощі святих мучеників: Артемія й Полієвкта, Леонтія, Акакія, Арефи, Якова, Феодора, наказавши покласти їх у підвалини церкви, та ікону.
Після такої розповіді було твердо вирішено будувати церкву. Але де? В якому точно місці?
Антоній сказав:
– Будемо молитися три дні, і Господь покаже нам місце.

І в першу ніч, коли він молився, з’явився йому Господь і сказав:
– Знайшов ти благодать переді Мною.
Антоній вигукнув:
– Господи! Якщо я знайшов благодать перед Тобою, нехай буде вся земля в росі, а місце, яке Тобі угодно освятити, нехай буде сухим!
Наступного дня побачили, що роса не покрила одну ділянку землі. Другої ночі знову молився Антоній і казав:
– Господи! Нехай уся земля буде сухою, а на місці святому – роса.
На ранок побачили, що так усе і є. І помолившись, виміряли золотим поясом довжину й ширину майбутньої церкви. Антоній, здійнявши руки до неба, сказав голосно:
– Послухай мене, Господи, послухай мене, познач мені місце вогнем! Нехай зрозуміють усі, що воно Тобі угодне.
І впав вогонь з неба і спалив дерева й терня й росу злизав, проклав долину, схожу на глибокий рів.
Того ж 1073 року і було закладено церкву. Сам князь Ізяслав поклав перші камені фундаменту і дав сто гривень золотом на будівництво.
І звели церкву велику і прикрасили її іконами гарними. А також келій багато побудували і весь монастир огорожею обнесли. А так як доти монахи жили в печерах, то за монастирем закріпилася назва Києво-Печерський.
Але чи то від заздрості, чи ще чомусь, та задумав Ізяслав заснувати ще один монастир (на ім’я святого Димитрія), який би затьмарив монастир Печерський. На будівництво фінансів не шкодувалося – уділяв і князь, і бояри. Ізяслав навіть зумів переманити Варлаама і призначив його настоятелем. Та сказано в Писанні: «Не робіть нічого підступом або з чванливості» (Фил. 2.3). І новий монастир швидко зачах, а Печерський продовжував розквітати, адже будувався не сріблом та золотом, а невтомною молитвою, постом і працею.
Коли ігуменом був Феодосій, то монахів налічувалося близько ста. Феодосій справедливо вважав, що користі буде більше, коли життя монастиря підпорядковуватиметься чітким, справедливим правилам. У той час новим митрополитом був призначений Георгій (знову візантієць). З ним приїхав монах Михаїл, який запропонував Феодосію монастирський устав Візантії. Устав прижився у Печерському монастирі і його почали запроваджувати і по всіх інших монастирях України. Києво-Печерський монастир подарував Україні 119 святих, які і сьогодні стоячи перед Господом моляться за нас.

Важливу роль у православному житті відіграють ікони. Талановиті художники-іконописці мали в серці глибоку любов до Бога, до Його вірних апостолів, пророків, святих мучеників та угодників.
Поки храмів на землі нашій було небагато, то їх прикрашали ікони, привезені з Візантії. Та коли кількість церков почала стрімко зростати, справу ікономалювання стали освоювати українці. В ХІ ст. було започатковане київське ікономалювання. Спочатку школа існувала в Софіївському соборі, потім в Печерській Лаврі. Маючи за взірець візантійські ікони, наші художники спершу їх просто копіювали, але потім створили власний, самобутній український іконописний стиль. При митрополиті Іларіоні найвідомішим майстром ікони був Алімпій.
Кілька знаменитих ікон створених українськими іконописцями, стали національними святинями інших країн. Так, ікона Божої Матері з Вишгорода на Київщині була силоміць забрана 1155 року князем Андрієм Боголюбським до Росії, міста Володимира на Клязьмі. Там її перейменували на «Владімірскую».

Свята Софія і Києво-Печерська Лавра

Свята Софія і Києво-Печерська Лавра

Черкаси наживо

Спецтеми

Погода

Погода