– Олеся, ставай і роби ковирялочку! Як це ти не вмієш, ми ж вчили із тобою. Руки в бочки, спинку рівненько, тягни носочок. І ще раз…
Такі заняття вечора вдома, коли я ще в школу не ходила, були часто. Мама, сидячи на дивані в кінці кімнати, навчала мене елементарним народним па. Я тоді того не хотіла, не розуміла краси танцю й взагалі хотіла бігти гратися чи мультики дивитись. А мама старалась і навчала!

Перший мій виступ на сцені не увінчався успіхом, я взагалі передумала танцювати: в залі багато людей і сцена надто велика. Умовлянням і аргументам, що костюм у мене новий та гарний, який пошила бабуся, не піддавалась. Тоді концерт дивилась із зали й була така задоволена.

Далі танець плавно увійшов у моє життя: спочатку на шкільних святах, а потім уже підкорювалися й більші сцени. Тож із танцем не розлучаюсь уже 20 років. Це джерело натхнення, відпочинок душевний, хороший настрій, друзі й чудові керівники. Це той релакс, який словами важко передати, бо коли ти на сцені, тебе зустрічає оплесками глядач, подих перехоплює. Тож всім \”інфікованим\” хореографією – танцюйте для свого задоволення, наче ніхто не бачить!

А я щораз дякую мамі, що привела мене у світ танцю, сподіваюсь він мене ніколи не відпустить.