Із-поміж освітянських достойників сучасності Шевченкового краю доволі рельєфно виділяється постать Федора Федоровича Боєчка. Колишній ректор Черкаського державного (нині національного) університету і нинішній завідувач кафедри цього закладу, відомий учений-біохімік і педагог, один із 3-х на Черкащині членів-кореспондентів НАПН України і заслужений працівник вищої школи, орденоносець і Почесний громадянин Черкас, він напрацював унікальний вишівський стаж завдовжки в майже 60 літ. Цьогорічний 13-й день травня є ювілейним для освітянського ветерана: він зустрічає свою 85-ту весну. Днями з ювіляром повели розмову про його сповнений добрими справами життєвий шлях.

− Федоре Федоровичу, Ви родом із мальовничого краю Черемоша й Прута, зростали в прикарпатському селі Семаківці, що розкинулося в долині неподалік оспіваної народом і митцями Коломиї. Розкажіть про своє дитинство.
− Я – селянський син із діда-прадіда, мої батьки – Федір Іванович та Олена Михайлівна – від зорі до зорі працювали в полі й мене змалку привчили до щоденної праці в ім’я хліба насущного. Був первістком у родині, а вже потім з’явилися братик Василько (нині – доцент Чернівецького медуніверситету) і сестричка Марійка (світла їй пам’ять!). Дитинства як такого в мене не було, адже його знівечила війна та негаразди тієї доби. Батько воював на фронтах Другої світової, дякувати Богові, повернувся додому живим, проте ще довго оговтувався від отриманої в бою контузії.

− Шкільну освіту здобували в повоєнні роки?
− Так, спочатку навчався в місцевій початковій школі, а потім здобував повну загальну освіту в сусідніх селах Замулинці й Корнич. Туди добирався, долаючи 5–7 км шляху, велосипедом чи пішки. Навчатись мені подобалося, та з-поміж усіх шкільних предметів найбільше полюбив біологію й хімію.

− Зрештою, це й визначило Ваш фаховий вибір… А яка вища школа стала Вашою «almamater»?
− Таким став відомий в Україні й за її межами Чернівецький університет імені Ю. Федьковича. До речі, віднедавна два ЧНУ (Чернівецький і Черкаський) побраталися, уклавши договір про співпрацю. П’ять років навчання на біологічному факультеті знаного вишу створили надійне підґрунтя для мого подальшого фахового поступу. На студентські роки припадають і мої перші кроки в царині дослідництва.

− Свою педагогічну діяльність Ви розпочали ще в 1957 р. на посаді завуча й учителя хімії та біології Козерянської школи на Буковині. Та проте Ваша шкільна кар’єра була нетривалою в часі…
− Так, вона тривала менше року. Річ у тому, що мене запросили назад до рідного університету для навчання в аспірантурі. А моїм науковим керівником став сам ректор, відомий біохімік, професор К. Леутський, якому я завдячую багато чим у моєму науковому зростанні.

− Захищена Вами в Київському університеті імені Т. Шевченка кандидатська дисертація була пов’язана з дослідженням впливу вітамінів на обмінні процеси в організмі людини і тварин. Тут майже в рівних пропорціях присутні як хімічне, так і біологічне начала. Ви в такий спосіб поєднали свою любов до обох цих наук?
− Загалом можна з Вами погодитися, я все свідоме життя працюю в галузі цієї інтегрованої науки – біохімії – і мої напрацювання поряд із теоретичним мають і прикладне значення, зокрема створюють підґрунтя для вироблення алгоритмів зміцнення людського здоров’я.

− А як Ви опинилися в Умані?
− Насправді все дуже просто: мене як випускника аспірантури направили в тамтешній педінститут викладачем. Саме в цьому славному історичною минувшиною місті я і пройшов усіма щаблями вишівської кар’єри аж до очільника цього закладу.

− Так, саме тоді Ви захистили обидві дисертації, ініціювали створення кафедри хімії й 15 років її очолювали, створили науково-дослідну лабораторію з біохімії, здобули вчені звання доцента й професора. А якою була тема Вашої докторської дисертації?
− Вона не виходила за межі моїх багаторічних біохімічних досліджень і формулювалася так: «Вивчення ролі мікроелементів (кобальту, марганцю й олова) в ліпідному (жировому – авт.) обміні». Захистив її, до речі, в Інституті біохімії імені О. Паладіна Академії наук України.

− В Умані Ви пройшли і свої перші вишівсько-управлінські університети, спочатку упродовж 5 років працюючи проректором інституту, а від 1975-го – і його очільником. Що встигли зробити під час нетривалої (в 4 роки) ректорської каденції?
− На перший погляд, не так уже й багато: відкрито кілька кафедр, розпочато будівництво нових гуртожитків. На управлінській посаді відчував себе доволі комфортно, бо вдалося підібрати доволі результативну команду.

− До того ж, саме в Умані звили своє родинне гніздечко…
− Історія тривіальна й водночас романтична: перебуваючи в статусі юного викладача, закохався у свою студентку-біолога, тальнівчанку за походженням із промовистим йменням Любов – і вона відповіла взаємністю. Невдовзі побралися, і Бог подарував нам донечку й сина.

− Здавалося, все усталено й прогнозовано на десятиліття, як раптом у 1979 році така метаморфоза: переїзд до Черкас. Не відчули дискомфорту змін?
− Тодішній очільник Черкащини Іван Лутак особисто попросив мене взяти під свою оруду Черкаський педагогічний інститут, і я за покликом обов’язку дав згоду. Не буду приховувати: мав за честь стати ректором одного із провідних обласних вишів України. Водночас усвідомлював, яку нелегку ношу звалюю на свої плечі, отримуючи ректорську естафету від людини-легенди, Героя Радянського Союзу Олександра Тканка. До речі, за усталеними тоді бюрократичними канонами співбесіду перед вступом на посаду проходив у Кремлі, а затверджували мою кандидатуру на колегії Міністерства вищої і середньої спеціальної освіти СРСР. Представляв мене колективу інституту як новопризначеного ректора тодішній Міністр освіти УРСР М. Фоменко.

− 21 рік Вашого ректорства в Черкасах виявився напрочуд плідним. Варто назвати лише кілька добрих справ, завдяки яким Ви назавжди вкарбували своє ім’я в історію освіти краю: рукотворний пам’ятник у вигляді головного 9-поверхового навчального корпусу, кілька гуртожитків з поліпшеними умовами проживання, 10 нових спеціальностей і 3 факультети, десяток кафедр, науково-дослідний інститут фізіології людини і тварин ім. М. Босого… Та особливо знаковою подією в житті Черкащини стало започаткування діяльності першого й нині єдиного в краї класичного університету. Як Вам вдалося здійснити таку доленосну реорганізацію?
− Дякую за високу оцінку моєї управлінської діяльності, але я розділяю її з усім колективом закладу. Спираючись на традиції й попередні напрацювання, я ставив перед своїми колегами амбітні цілі і, як правило, спільними зусиллями ми їх досягали. Принагідно хочу назвати найяскравіших представників своєї команди – проректорів О. Білого, В. Солдатова й І. Кукурудзу, деканів Л. Кляцьку, С. Дерія, О. Богатирьова, О. Перехреста. А щодо набуття статусу університету, то до цієї події проліг непростий кількарічний шлях оббивання високих владних порогів і долання бюрократичних частоколів, а головне – створення відповідного іміджу вишу, який би відповідав установленим критеріям університетського рівня. Пам’ятається, 1992 року в інституті побував зі своїми заступниками тодішній Міністр освіти П. Таланчук, який, ознайомившись із роботою черкаського вишу, прорік: «Університету бути!» Втім, ця пам’ятна подія сталася вже через три роки…

− Буквально на піку слави й визнання Ви у
2000 році залишили ректорську посаду й зосередилися на викладацькій та науковій роботі у ранзі завідувача кафедри. Не відчули якогось надлому через зміну соціального статусу?
− Абсолютно ні, бо такий кар’єрний поворот був спрогнозований. Адже тоді існували вікові обмеження для обіймання посади ректора, а я вже перебрав чинний на той час ліміт. До того ж усі три наступні ректори поставилися до мене з повагою, створили належні умови для творчої праці.

− Вже 60 літ Ваше життя супроводжує невтомна дослідницька діяльність переважно в царині біохімії, її результатом стало опублікування близько 200 праць, серед них понад 20 окремих видань. Якими пишаєтеся найбільше?
− Насамперед підручниками та посібниками для студентів закладів вищої освіти. Вже три видання витримали посібники «Основи хімії полімерів» та «Біологічна хімія», великий попит серед студентів має й курс лекцій «Основи молекулярної біології» та низка практикумів із біохімії. Додам до цього, що чимало праць написано у творчому тандемі з моєю любою дружиною Любов’ю Олександрівною (на жаль, нині покійною).

− Ви долучилися й до творення методичної бази шкільного навчання…
− Так, ще 2002 року у співавторстві з колегами В. Найданом та А. Грабовим видав підручник «Органічна хімія», який був рекомендований МОН України для учнів 10–11 класів із поглибленим вивченням хімії в загальноосвітніх школах. Шкільним учителям адресовано посібники «Білок і кормовиробництво», «Біохімія для вчителя» тощо.

− А як склалася життєва доля Ваших дітей?
− О, в мене є всі підстави ними пишатися. Донька Наталія – кандидат філології і доцент кафедри іноземних мов Черкаського інституту пожежної безпеки імені Героїв Чорнобиля. А син Владислав захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук і викладає історію України в нашому університеті. До речі, маю і п’ятьох онуків.

− Надзвичайно напружений графік Вашої життєдіяльності майже не залишав вільного часу. І все ж як проводили рідкі години дозвілля?
− Дуже любив посидіти з вудкою на берегах річки чи ставка. А ще я – шанувальник художньої літератури, маю чималеньку особисту бібліотеку. Передплачую й читаю багато періодичних видань.

− Дякую за розмову. Прийміть від нашої газети щиросердні вітання з ювілеєм та побажання здоров’я й добра!