Такого висновку щодо свого захоплення дійшла майстриня-вишивальниця з Корсуня-Шевченківського Віра Попович. Невелика квартира Поповичів схожа на картину галерею: всі стіни – від передпокою до кухні – увішані вишитими картинами. Всі вони різні і кожна по-своєму цікава, тому що має тему і сюжет. Ось дівчинка в маминих туфлях на високих підборах викликає усмішку своїм намаганням бути дорослою. Ось вічна тема – мати з дитям під назвою «Нова Мадонна», від якої віє ніжністю і любов’ю материнства.
У залі на стіні привертає увагу велика картина: зимовий ліс і могутній лось в оточенні вовків. Відразу виникає впевненість, що такому могутньому рогатому велетню вовки не страшні. Не можу відвести погляду від яскравого полотна «Золотої осені», а Віра Іванівна зауважує: важка була робота, нитки тут 32 кольорів, слід було навіть півтони передати.
− А мені цей портрет найбільше подобається, − показує Віктор Миколайович чорно-білу картину з образом всесвітньо відомої МарленДітріх. Він не тільки цінує та підтримує захоплення дружини вишивкою, але й завжди допомагає їй оформлювати картини і транспортувати їх на численні виставки.
− Вишивати я навчилася ще в дитинстві, − розповідає Віра Попович. – Тоді популярною була вишивка гладдю. Доріжки, серветки, наволочки на подушки вишивали – і це була головна оздоба сільських осель. Тридцять років пропрацювала на Корсунь-Шевченківській міжрайбазі. Робота, сім’я, поїздки до батьків у Сухини, де народилась, − все це забирало багато часу. Вільний же з’явився, коли вийшла на пенсію. А поштовхом став приклад сестри Надії, яка живе у Христинівці. Вона має навіть більшу за мою колекцію вишивок. От зимовими вечорами замість телевізора вмикаю настільну лампу – і за нитки. Вишивання – справа кропітка, інколи одну річ доводиться вишивати кілька місяців. Тому обираю такі картини, які до душі відразу припадають, покращують настрій, зачіпають душу. Часом в інтернеті цікаве щось знаходжу, а то в Черкасах шукаю схеми, підбираю нитки чи бісер. Я ще й бісерну техніку освоїла, вишила кілька ікон та картин. Всім членам родини, навіть малим онукам, сорочечки повишивала.
На запитання, чи багато охочих придбати її вишиті картини, Віра Іванівна зізнається, що часто відмовляє покупцям, бо важко розставатися з роботами. Якщо котрусь подарує чи продасть, як правило, таку ж знову вишиває.
− У мене виникла віра в те, що картини можуть долю змінювати. У сестри Наді довго внуків не було, а вона, бачу, вишиває картину матері з дитям. «Що, − жартую, − внуків собі вишиваєш?» Аж через деякий час і двійко внучат у неї з’явилось. Потім схожа історія і в мене сталася. Взялась і я за дитячу тематику. І тепер маємо Дем’янчика і Тимурчика. От і не вір у те, що можна вишити собі долю. Для мене кожна вишивка – наче дитина. Вишивання – це й відпочинок, і заспокоєння, і задоволення, – каже пані Віра.
А Віктор Миколайович жартує: «Вона й добрішою стає, коли вишиває. Мене тоді рибалити відпускає». Зараз Віра Іванівна підбирає колекцію для чергової художньої вишивки, що відбудеться в Корсунь-Шевченківському державному історико-культурному заповіднику з нагоди Міжнародної ночі музеїв. Їй приємно ділитися з людьми тією енергією добра й позитиву, яку несуть з любов’ю вишиті картини.
