Задум створити у Черкасах шевченківський музей виник ще у 1960-х роках. Адже Кобзар нерозривно пов’язаний із Черкащиною, а в самому місті поет побував кілька разів. Утім, гідно втілити ідею вдалося лише 1989 року, коли відзначали 175-річчя Поета і Художника. Саме цей рік ЮНЕСКО оголосив Міжнародним роком Шевченка.

Щорічне літературно-мистецьке свято «В сім’ї вольній, новій», яке щороку зустрічала інша область, у травні 1989-го цілком передбачувано і широко ступило на Черкащину. Чи не найурочистішою подією 175-річчя і стало відкриття музею «Кобзаря» у Черкасах.
Концепція закладу була сформована ще на підготовчому етапі. Це мав стати музей однієї книги – «Кобзаря», в якому б найповніше висвітлювалася історія написання, видання, ілюстрування, цензурування книги, переклади творів Тараса Шевченка іноземними мовами. Окремий зал розповідає про перебування поета у Черкасах. Загалом же експозиція поділена на такі розділи: прижиттєві та посмертні видання творів нашого земляка до 1917 року; радянська шевченкіана; «Кобзарі», видані в незалежній Україні; переклади та інша тематична література за понад століття.

Топонімічний ребус
Музей «Козаря» спочатку планували відкрити у будинку по вулиці Свердлова, 2: там 1964 року навіть встановили меморіальну дошку. Але при подальших краєзнавчих розвідках та вивченні технічної документації з’ясувалося, що маєток цей споруджено 1913 року, і належав він черкаському адвокату Вацлаву Кринському. Звісно, Тарас Григорович ніяк не міг там перебувати. І зовсім уже недолугий вигляд мав текст, що містив помилки навіть у даті перебування.
Тож – усе спочатку. Зі спогадів Василя Цибульського – сина Андрія Антоновича, а ще Левка Щепанського та Максима Слюсаренка, було відомо, що Тарас Григорович жив у домі Цибульських. Але ж де той дім? І тут нагодилася дореволюційна черкаська реклама та спогади старійшини власне черкаського краєзнавства Степана Нехорошева. Як купці, Цибульські вказували на адресу свого торгового дому, і будівля та знаходилася на розі вулиць, що нині мають назви Хрещатик та Дмитра Байди-Вишневецького. Звісно, це не та велична будівля, яку ми бачимо нині, а власне – з 1912 року. Але ж частково збереглися автентичні внутрішні приміщення: кімнати, комірчини, підвали.
І 4 грудня 1986 року, згідно з Указом Ради Міністрів УРСР та рішенням Черкаського облвиконкому «Про створення музею \”Кобзаря\” в Черкасах», питання щодо розміщення майбутнього шевченківського закладу було зняте остаточно: музеєві бути на першому поверсі триповерхівки на розі вулиць Урицького і Свердлова.

Слово і діло
Далі – «справа техніки», тобто вже технічне рішення міськвиконкому. Воно, ухвалене у лютому 1987 року, конкретизувало завдання: передати під музей «Кобзаря» Тараса Шевченка приміщення магазинів «Військова книга», «Вишивка», перукарні, а також частину площі колишнього кінотеатру «Україна» та підвальні приміщення на вулиці Свердлова, 32.
Навряд такій ухвалі зраділи працівники магазинів «Вишивка», «Військова книга» та перукарі (запах одеколону ще довго ароматизував на суботниках), адже до 1 травня 1988 року, як передбачалося, «вказані приміщення» ніхто не звільнив. Ремонт розпочався аж у листопаді, й до планового відкриття музею залишалося п’ять місяців. П’ять найхолодніших місяців у році… У «високих кабінетах» заговорили про об’єктивну необхідність перенесення відкриття на квітень 1990 року з приурочинами до 150-річчя з’яви у друці першого «Кобзаря».
М’яко кажучи – не погоджувалася із таким поворотом Ольга Шарапа та ще нечисельний колектив тих, кого поглинула ідея неминучої вчасності події. Жодних відтермінувань, хай там що. Як згадує бібліотекарка Інна Калініченко, «…у грудні 1988 року на вулицях міста з’явилися плакати-оголошення такого змісту: «175-річчю Тараса Шевченка у Черкасах бути! Музею «Кобзаря» потрібна твоя допомога! Просимо усіх, кому дорогі національні святині, шанувальників рідної мови та культури попрацювати щосуботи на будівництві музею…»
На заклик відгукнулися студенти педінституту, особливо активно – філфаку, службовці, робітники. Дарма боялися холоду, увесь час було гаряче, як у серпні. Десь у березні «видихнули»: все вдасться.

Як збирали експонати
Будова – будовою, а що показати з відкриттям? Нічого-ж бо «централізовано»: самі собі придумали «клопіт», самі з цим і робіть щось (до слова, щодо експонатів – то так триває й дотепер, а були такі роки, що заклад взагалі не бачив жодної копійки фінансування).
Пошукова робота виявилася напруженою, але надзвичайно цікавою. Було підготовлено й надіслано понад 500 листів у бібліотеки та вузи всіх республік та за кордон, запити у букіністичні магазини із проханням допомогти шевченківськими виданнями новостворюваному музею. На черкаську адресу почали надходити «Кобзарі», книги про поета, переклади його творів. Одержали понад 200 бандеролей і посилок з усього світу. Не обійшлося і без казусів. На прохання музею Ленінградська бібліотека імені Салтикова-Щедріна надіслала посилку із книгами, але… у Чебоксари. І лише за поштовим індексом (а він таки був черкаським) музей отримав своє. І не абищо, а дуже цінні і рідкісні книги. А якби махнули рукою?
Пригадується зовсім свіжа «букіністична» бувальщина. Якось у вересні 2014 року мені зателефонувала Ольга Михайлівна і запросила на «урочисту мить». Що таке, жодної календарної нагоди… З’ясувалося, що зі США надійшла посилка від Лева Хмельковського, колишнього черкаського журналіста (а нині – американського), письменника, безмежного оптиміста попри свій поважний вік, і, коли він у Черкасах – обов’язкового гостя «Нової Доби». Урочистість полягала в тому, що музейники саме мали відкривати посилку.
Було там щось із півсотні «шевченківських книг» з обох Америк на кшталт «Шевченкіяни» від видавництва «Канадійський фермер». Одначе – не можна отак, стосом. Не той випадок. Був «Кобзарь: Твори Тараса Шевченка з образками» 1917 року, видрукуваний «Руською книгарнею» у Вінніпезі із передмовою Василя Доманицького. Були «Повісті Тараса Шевченка» під редакцією Богдана Лепкого, опубліковані у Берліні 1922-го. Була книга американського українця Луки Мишуги «ShevchenkoandWomen» 1940 року про жінок, які залишили слід у житті і творах Тараса.
Та зрештою… Просто задля того, аби Ви, шановний читачу, збагнули, як музей «Кобзаря» збирає свої скарби. Це не те, що забіг до книгарні й скупився. Та вже давно не про самі книги і йдеться. Якось непомітно для себе колектив вийшов на нові теми шевченкіани, які презентують на окремих виставках, і всі вони як не приголомшливі, то щонайменше – просто цікаві. Хто сказав, що музей – це статика і спокій експонатів?

Буквально «у підпіллі»
Та повернімося до витоків. Робота «на об’єкті» не лише згуртувала людей, але й здружила їх. Ба більше: згодом поєднала у культурологічне товариство «Заповіт», яке ставило за мету – ані більше, ані менше – пробудити національну свідомість черкащан.
Засідання товариства проходили щочетверга у підвальному приміщенні музею. Тут співав хор, творили вишивальниці, науковці читали лекції зі справжньої, а не казенної історії України. Сюди ж стікалася вся політична інформація ще доволі закритого Союзу. Вперше в Черкасах у «Заповіті» почала працювати українська книгарня. Десятки заходів було проведено ним у музеї, а ще більше – за межами. Літературні вечори, зустрічі з відомими українцями, шевченківські свята і концерти, відродження колядок і щедрівок – це далеко не повний перелік заходів, проведених музеєм і товариством «Заповіт» за роки свого існування.
Пріоритетним у діяльності товариства завжди було вшанування Тараса Шевченка, вивчення та популяризація його творчості.
Така аж занадто помітна «кому треба» патріотична діяльність громадської організації не могла не нервувати компартійну владу. І в грудні 1991 року пожежна інспекція зібрання у підвальному приміщенні, а, отже, і діяльність товариства, заборонила. Відтоді вона згасла, але свою місію товариство виконало, а музей і дотепер залишається місцевим осередком національної культури.

Нові часи
Після реконструкції, закінченої 2007 року, в підвальному приміщенні було відкрито шевченківську вітальню. З того часу розширилися можливості для проведення різноманітних культурно-просвітницьких заходів. У розкішних виставкових залах постійно експонують мистецькі колективні та персональні виставки, проводять вечори, літературні читання, зустрічі з письменниками, презентації нових книг .
Щороку до «Шевченківських березин» музей організовує виставку «Черкаські художники – у вінок шани Великому Кобзареві», на якій свій творчий доробок експонують митці Черкащини. За результатами виставки видають ілюстровані каталоги у кольорі.
Музей «Кобзаря» заснував власний номерний почесний знак «За благодійність», виготовлений зі срібла та емалі з позолотою, яким нагороджують спонсорів за вагомий внесок у розвиток національної культури, розбудову музейної справи, примноження і збереження раритетів музею.
За словами директора музею Ольги Шарапи, упродовж останніх років сформувалася ціла колекція портретної шевченкіани, яка налічує понад 100 робіт. Серед них значна кількість портретів Шевченка роботи невідомих майстрів. Часовий діапазон їхнього створення – від кінця ХІХ століття і до наших днів.
Науковці закладу підготували і видали каталог усіх шевченківських видань з фондової колекції, яка налічує кількасот екземплярів. Систематично здійснюється робота над підготовкою до видання у форматі буклетів чи каталогів окремих груп експонатів. Друком уже вийшов альбом екслібрисів, каталог скульптурної шевченкіани, філателістичний каталог колекції музею, підбірка тематичних зображень на декоративному й ужитковому посуді. Нині новий поліграфічний доробок присвячено 30-річчю закладу.