Вишивання – то не лише для жінок

Дата: 24-05-2019, 15:02

Вишивання – то не лише для жінок
Коли говорять про вишивку, одразу у свідомості спливає чарівна картина дитинства, де бабуся чи матуся, схилившись над полотном, нанизують стіжок за стіжком, творячи казкові речі, сповнені любові й неземної краси. Або творчий звіт сільської громади, де свої вишивані рушники, серветки, сорочки презентують вмілі майстрині голки і нитки.

А коли чуєш, що вишиває чоловік, одразу виникає здивування, яке поступово переростає в захоплення і бажання поспілкуватися. Що нам і вдалося. Тож знайомтеся – Ігор Колєсніков із Чорнобая.

На зустріч цей дещо сором’язливий чоловік завітав із низкою фотографій. На кожному знімку – вишита картина, всі різні, але кожна зі своїм настроєм. Ось – грайливі песики, там – жовтобокі соняхи і пишнокетягова калина, онде – пара закоханих. Питаю, чи то не він із дружиною − тільки посміхається. Та найбільше світлин з образами діви Марії, Ісуса, Миколая Чудотворця, Пантелеймона Цілителя та інших святих, які світлими поглядами дивляться у саму душу.

Вишивати картини хрестиком 34-річний Ігор Олександрович почав чотири роки тому. Одного вечора син, прийшовши зі школи, попросив допомогти із гуртковою роботою. Тато не відмовив. То нитки допоміг розплутати, то канву разом піввечора обирали. І якось не помітив, як узяв до рук голку і стіжок за стіжком намалював на полотні дивовижний візерунок. Хто б тоді міг подумати, що він без вишивання згодом не зможе і дня.

Найулюбленішою порою року стала зима, адже саме довгими холодними вечорами та на вихідних з’являються на світ за зиму 3−4 картини. Копітка робота забирає весь вільний час, але приносить неземну насолоду. А от навесні та влітку бажанням вишивальника є подовження дня. Бо так хочеться і по господарству встигнути після роботи (на ПП «Імперіал плюс» працює вантажником), і якусь часинку віддати улюбленій справі.

Вишиває Ігор для себе, для віднайдення рівноваги, заряду позитивом. Приємно, що знайомі підтримують захоплення, іноді замовляють щось, та Ігор ще не готовий комусь дарувати свої роботи. Каже, ще для себе не все вишив. Адже це не просто хобі, а справжня відрада, коли працюють руки, а душа відпочиває.

Розділяє захоплення чоловіка і дружина Галина. Навіть не так – вона просто в захваті. Іноді робить замовлення. Нещодавно на її прохання Ігор вишив ромашки. Тож тепер ексклюзивні квіти – лишень у коханої.

Як людина, яка вірує, найбільшу насолоду Ігор отримує від вишивання ікон. На їхнє виготовлення йде майже вдвічі менше часу, ніж на світські мотиви. Десь за 3−4 тижні ікона готова. Та й місце їм відведене у оселі особливе – на стіні вітальні, де їх видно звідусіль. Інші стіни прикрашають вишивки на мирську тематику.

− Важко оцінити те, у що вкладаєш частинку своєї душі, − говорить Ігор Олександрович. − Робота над картиною займає від місяця до трьох, але й це залежить від натхнення. Кожна з них – наче виплекана квітка, у кожній – свої думки, які приносили спочинок і розраду, свої емоції, які знайшли вихід на полотні.

− Для когось гарним дозвіллям є інтернет, хтось не мислить свого відпочинку без телевізора, − додає, − а я вже не уявляю свого життя без вишивки. Дехто скаже, що це важка справа, я погоджуся. І нитки часто заплутуються, і візерунок може не так вималюватися, і терпіння потрібно багацько. Та я можу вишивати весь день і не відчувати втоми, а навпаки – неймовірний прилив сил і якесь піднесення від того, що в мене виходить задумане і картина стане окрасою будинку.

Як реліквію береже Ігор ікону, вишиту покійною бабусею Валентиною Степанівною. Вона була вправною майстринею, вишивала гарні образи, ікони, рушники, килими.

− Я б багато віддав, − ділиться майстер, − щоб приїхати до бабусі, сісти поряд із нею, поговорити, які нитки найкраще взяти, які узори вибрати. Або просто поглянути, як її працьовиті руки винизують різноколірні стіжечки, перетворюючи їх на небувалої краси візерунки, в яких уся душа нашого народу від діда-прадіда. Та, на жаль, бабусеньки немає, і порадитися ні з ким.

Правда, кума й тітка займаються бісером, але хрестиком серед знайомих і родичів не вишиває ніхто. Лишень молодший син, та й то нечасто, під настрій.

− Та маю надію, − завершує розмову на оптимістичній ноті наш гість, − що колись, у майбутньому, онуки зацікавляться вишивкою. Можливо, підхоплять традицію моєї бабусі і мою, навчаться поважати це ремесло, в якому і краса, і гордість, і безцінна пам’ять нашого, українського.

Інна Чмихало

Черкаси наживо

Спецтеми

Погода

Погода