Як зазначає краєзнавець Василь Мельниченко, до початку 1890-х років на території теперішньої Черкаської області домінували міські громадські банки, які тоді вже набули широкого розвитку, адже утворювалися ще з лютого 1962-го згідно з «Положенням про міські громадські банки». Такі установи надавали можливість місцевому самоврядуванню вести самостійну фінансову політику в інтересах своїх громад, оскільки створювалися при міських думах з дозволу Міністерства фінансів та були їм підзвітні.
Мінімальний розмір акціонерного капіталу громадських банків визначався у 10 тисяч рублів, а його зобов’язання не могли перевищувати п’ятикратної суми акціонерного та резервного капіталів. Такі банки здійснювали операції із залучення коштів на поточні рахунки та вклади, надавали кредити місцевим купцям, міщанам, цеховим майстрам, і підприємцям середньої руки – найбільше. Громадські банки проводили також облік векселів, здійснювали ведення спеціальних поточних рахунків, купівлю і продаж цінних паперів за дорученнями клієнтів.

Перший банк
Надання таких банківських послуг цілком влаштовувало ділових людей повітових міст, де не було великих підприємств, і, відповідно, значних фінансових ресурсів. А тому підприємницька громадськість Черкас, де тоді проживало усього 10 тисяч люду, схвально зустріла відкриття Громадського банку в місті 15 жовтня 1864 року. Тоді така назва стала власною, а попереду у нас – 155-річчя першого банку у Черкасах. Його засновниками стали заможні місцеві купці, але більше – лихварі, які й до цього добре зналися на всьому, що відтепер відбувалося цілком офіційно.
Керівництво справами банку покладалося на правління, яке складалося із засновників банку та представників міської думи – гласних, або ж інших осіб, яких обирали на трирічний термін. Міська громада і дума мали безпосередні важелі впливу і контролю за роботою банку, оскільки директор та два його товариші – це назва посади – обиралися на засіданні міської думи. Правління банку оприлюднювало щомісячні баланси банку в київській газеті «Губернские ведомости», оскільки своїх газет у Черкасах ще не було. Щорічні звіти банку направляли в Міністерство фінансів.

Справа Грекова
Слід сказати, що перший черкаський фінансовий млинець видався доволі гливким: призначений київським губернатором директор Громадського банку, купець другої гільдії Петро Греков, банально зазіхнув на чуже. До слова – допомагав йому один із товаришів, а такими були від християн купець Сергій Юдін та від іудеїв Мошко Рубінштейн.
Не зупиняючись на процесі, скажемо лишень, що у приписі губернатора від 23 лютого 1866 року зазначалося, що Греков як директор банку неправильно (термінологія документа) призначив собі позику з банківських сум купця Лозоватського. У цьому ж приписі йшлося про незаконність дій товариша директора Юдіна стосовно надання Грекову повторної позики на суму 10 тисяч рублів сріблом під заставу банку і неправильно прийнятої ним оцінки будівлі установи (це усім відомий найстаріший громадський будинок міста на розі Хрещатика і Смілянської). При цьому Юдін самовільно зламав печатку на сейфі з грішми. Губернатор був милостивим: лишень розпорядився відлучити Сергія Юдіна від посади товариша директора, а замість цього «допустити до виконання купця Михайла Полякова». Від Грекова губернатор зажадав повернення в банк «взятої» позики.
Зрештою, з часом банк цілковито виконав покладену на нього місію: став корисним громаді, а сам помітно зміцнив власні позиції. Так, на 1 жовтня 1897 року він мав готівкою понад 30 тисяч рублів та ще майже 12,5 тисяч у цінних паперах. Застави під цінні папери становили понад 40 тисяч рублів, а під нерухоме майно – майже 77 тисяч.
У 1913 році банк мав близько 30 тисяч чистого прибутку, що дало змогу завершити будівництво згаданої двоповерхівки, справжньої архітектурної окраси Черкас. На це витратили 20 тисяч рублів. Тому на фасаді – дві дати, 1864 та 1914 роки.

Мала капіталізація
Після відкриття Громадського банку згодом у Черкасах почали діяти відділення Орловського і Мінського комерційних банків, Петербурзького обліково-позикового, Російського торгово-промислового, Київського земельного, Дворянського, приватних – Київського і Полтавського. У 1883 році в Черкасах відкрилося відділення Державного поземельного селянського банку. Нова установа надавала позики під заставу на придбання землі за умови сплати щороку 7,5–8,5 відсотків суми кредиту. Щоправда, вони видавалися непосильними для більшості населення.
Нагромаджений у банках повітового центру капітал вкладався власниками у будівництво підприємств, житла та інших міських об’єктів. Наприклад, купець другої гільдії Андрій Цибульський – до слова, це в їхньому будинку «квартирував» Тарас Шевченко під час арешту у липні 1859 року, – узявши за рішенням міської думи на 12 років в оренду близько 7 десятин землі, збудував на ній цегельню, яка давала йому значні прибутки. Загалом на початку ХХ століття за участю банківського капіталу в Черкасах було споруджено 10 лісопилень, а також ще 10 заводів різного профілю – зокрема цегельний, кахляний, черепичний, чавуноливарний, цвяховий, пивоваренний.

Банки «цукрові» і сільські
Значним банківським центром на Черкащині була також Умань, де на 1900 рік функціонували відділення Петербурзького торгово-промислового і Київського приватного банків, а в 1914 році налічувалося вже сім відділень різних банків.
Тоді банки активно фінансували промисловість краю, особливо головну тут – цукропереробну. Так, акціонерний капітал Російського торгово-промислового банку в Тульсько-Черкаському акціонерному товаристві цукрових і рафінадних заводів на 1915 рік становив 8 мільйонів рублів. Цей банк повністю контролював акціонерне товариство Маріїно-Городищенського рафзаводу. Від Російського залежали цукроварні Бобринського, Селищанський цукрозавод Лопухіна-Давидова, Почапинський цукрозавод. Контроль над Жашківським цукрозаводом здійснював Азовсько-Донський комерційний банк.
Крім акціонерних банків органів місцевого самоврядування та відділень центральних банків різного підпорядкування, що функціонували у містах, з кінця ХІХ століття за визначенням банківські установи почали виникати і в селах Черкащини. Для організації сільського банку вимагалася невелика сума, не менше 300 рублів, а складатися така могла з внесків однієї або ж кількох громад, кошту земських управ, пожертв приватників.
Про поширення таких банків свідчить приклад Уманського повіту, де на початку ХХ століття селян обслуговували сім «їхніх» банків: у Війтівці, Громах, Максимівці, Оксаниній, Паланці, Ризиній, Шаулисі.

Дзензелівський феномен
Окремо слід сказати про таку доволі поширену на Черкащині форму кредитування сільського населення, як ощадно-позичкові товариства. Найбільшу увагу привертає товариство, що функціонувало в селі Дзензелівці Уманського повіту з 1 липня 1895 року. Основний капітал товариства нараховував тоді 1 тисячу рублів, а вже за два роки – 20 тисяч. До 1914-го основний капітал зріс до 400 тисяч рублів, що дало змогу коштом товариства збудувати сільську школу. Успіхи сільського товариства пов’язані з іменем місцевого вчителя О. Черненка – ініціативного і талановитого організатора сільського кредитування.
Не випадково, що саме в Дзензелівці як головному тоді осередку кредитної кооперації усієї Київщини 1907 року був створений Київський кредитний союз («Союзбанк») – центральна українська установа дрібного кредиту, правління якого у 1911 році переїхало до Києва. В Дзензелівці разом із О. Черненком розпочинав свою діяльність і відомий український фінансист Х. Барановський, який у 1907–1917 роках очолював «Союзбанк», а потім Український народний кооперативний банк («Українбанк»), філії якого, до речі, були відкриті в Черкасах та Умані.
Такою в загальних рисах була мережа банківських установ Черкащини добільшовицького періоду. Безумовно, що в їхній діяльності було чимало корисного і гідного наслідування навіть через 100 років.

За матеріалами Черкаської обласної організації Національної спілки краєзнавців України підготував Борис Юхно