«Поки не почалося...» з Борисом Юхном

Дата: 30-05-2019, 09:12

«Поки не почалося...» з Борисом Юхном
Емансиповані


Щойно у нашому новодобівському календарі вичитав, що сьогодні День жіночої емансипації. Звісно, є небезпека наразитися на гнів прекрасної половини, але жодного приводу для радощів з нагоди не бачу. Просто не розумію природи цього «свята».
Щоправда, словник іншомовних слів 1985 року, який завжди під рукою, дає наче як цілком позитивне тлумачення терміну «емансипація», бо то – «звільнення від залежності, гноблення і забобонів, скасування якихось обмежень, зрівняння в правах (наприклад, ем. жінок, ем. негрів)», але як на мене протиставлення жінок чоловікам саме собою вже принизливе. Колись одна моя знайома навіть від застілля на 8 Березня відмовлялася, але то вже, мабуть, радикалізм.
В контексті – «Радянська жінка». Не назва популярного колись журналу, який зрідка гортаю для історичних етюдів, а в процесі приходить усвідомлення, яким далеким від реальних жіночих проблем він був. Не те щоб брехливим, просто патологічно уникав більшості болючих тем чи не кожної «феміни совєтікус».
Ні, немає за що дякувати жінкам радянській владі, хоч саме тоді жінки найактивніше боролися за свою трикляту еменсипацію. Гвалтувала вона їх з особливим цинізмом всі 74 роки. Спочатку проголосила спільним чоловічим надбанням, потім ніяк не могла розрулити ситуацію з абортами, і в результаті підпільних сотні тисяч жінок стали безплідними, а тисячі померли від крововиливів та інфекцій.
У 1920-ті позбавила прикрас. Ось вам один з типових диспутів в «Работнице» зразка 1927-го мовою оригіналу. Комсомолка С. написала туди листа аби дізнатися, як товаришки поставляться до того, що вона підфарбовуватиме дуже бліді від природи губи, а ще в пам’ять про маму носитиме її маленьку золоту каблучку. «Форум» вибухнув.

«Лучше бы она сдала это кольцо в МОПР в поддержку товарищей, томящихся в заграничных тюрьмах!» «Почему бы комсомолке С. в память о матери не носить ее старомодный салоп?” “Руки рабочего человека должны быть свободными от украшений, а губы и щеки должны быть красными от природы!»
Резюмувала дописи і узагальнила тему редакція: «Ажурные чулочки, юбочки с разрезами, помады расчитаны на самцовские чувства мужчин. Разве смысл и красота жизни в этом? Это звон с чужой колокольни, когда-то служившей единственным маяком в жизни буржуазной женщины. Комсомолке, работнице нечего скрывать и незачем себя приурашивать».
Потім – довоєнні та повоєнні часи, тотальні будівництва і відбудови. Вам подобається фільм «Девчата» та інший подібний кіноепос, де вони у дранті пашуть як лошаді – в лісі, у полі, на будовах? Мені – ні. А ще пізніше, коли трохи дізналися про «зовнішній вигляд» своїх ровесниць на Заході? Про їх косметику, білизну, одяг... Мовчу вже про тампони і прокладки, а у противагу – той «хенд мейд», яким наші жінки користувалися, – уявіть собі, – ще й у часи «розвиненого соціалізму». Журнал не писав про порятунок у критичні дні. Журнал писав про делегаток з’їздів.
У 1970-ті роки пристойної якості чобітки – 50-70 крб, зарплата плюс-мінус – сотня. Значно частіше – мінус. Вдало придбаний за 15 імпортний бюстгальтер носився роками. Якщо товаришка мала два-три «мережевих» (білий, чорний, тілесний: всьо) – вона автоматично ставала дамою, і цілком при тому забезпеченою.

Парфуми? Кажуть – подобалися. «Красная Москва», «Золушка», «Пиковая дама», «Тамара», «Очарование». Напевне тому подобалися, що інших не знали. Я знайшов оригінал якраз «Пікової дами», така чорно-червоно-зелена коробочка, може хтось пригадає, очевидно десь середини 1970-х. То скажу – краще пахнути природньо. Ну може термін придатності вийшов, але не думаю, щоб те аж так вплинуло. Коли ми зблизилися з Францією як країною, яка вийшла з НАТО, з’явилися «Кліма» і «Фіджі». Але не на прилавках. А з-під них – 25 рублів: захмарна розкіш.
З розповіді черкащанки Олени Сухенко. Півстоліття тому, 1968-й. «Тоді я вчилася на моторщицю в Полтаві. Нас у кімнаті гуртожитку жило дванадцятеро душ. На всіх була одна плойка і одне здорове дзеркало. Як йшли на танці чи побачення, стояли до нього в черзі. А на роботу дивилися у маленькі».
Коли дівчата мали вії прямі, то підкручували їх ножничками. Потримаєш хвилинку – і швидко густо фарбуєш, щоб не розкручувалось і трималось. То ото плюнеш в туш, щіточкою раз-раз, і по віях, тоді стирчить як треба (з іншого джерела: «Бумажная коробочка, внутри которой прессованая тушь, и особое указание: «Перед упортеблением развести водой». Это тушь «Ленинградская» – непременный атрибут каджой советкой женщины. Воды под рукой не было практически никогда, а потому в коробочку с тушью просто плевали, – вспоминает 60-летняя Ирина Анатольевна. – Накрашенные ресницы разделяли иголкой или булавкой. Эффект получался сногсшибательный).

Помада в мене була за 22 копійки, маленька така, як теперішні пробники. Пудру мала розсипну, «Лебединый пух» (насправді, здається, «Лебяжий»). Дезодоранти вже траплялися, але були величезним дефіцитом. Якось пощастило купить польський, то я розтягнула його років на три: тільки у гості і в особливих випадках – на побачення. Сережки в моді були «циганські», але з простого жовтого металу. Я вуха сама собі проколола. Поставила косметичним олівцем на вухах крапки. Загострила вушко сережки бруском, одеколоном протерла. Стала перед дзеркалом – і тільки «хрусь» – одне, друге. Якось і зажило швидко».

Тепер вони – ті, чия молодість прийшлася на 1960-ті, – біля плити, біля варення, біля онуків. Часто вже без чоловіків. Онуки кепкують з бабушкиних телефонів, які світяться зеленим і дико пищать допотопними мелодіями. І не розуміють, навіщо на балконній шворці висить старенький халатик з латкою, якщо його треба давно викинути...

Черкаси наживо

Спецтеми

Погода

Погода