Легендарний керівник: До 100-річчя з дня народження Івана Лутака

Дата: 2-06-2019, 11:02

Легендарний керівник: До 100-річчя з дня народження Івана Лутака
Він зробив блискучу кар’єру, ніколи особливо нею не переймаючись. У 35 років був головою Черкаського облвиконкому, у 42 – першим секретарем Кримського обкому, у 50 – другим секретарем ЦК КПУ, а потім відмовився від міністерського портфеля у Москві й попросився на Черкащину...

Стрімкі роки
Іван Лутак народився 3 червня 1919 року в селі Комарівка на Київщині в сім’ї селянина-бідняка Кіндрата Йосиповича. 1937 року вступив до Київського сільськогосподарського інституту. На початку війни заклад було евакуйовано, тож 1942 року Іван закінчив Казахський сільськогосподарський інститут. Далі як аргохіміка-ґрунтознавця його направили на навчання до Військової академії хімізації в Московський військовий округ. Того ж року в лютому Івана Лутака призвали до армії, а вже в листопаді молодий лейтенант очолив службу хімзахисту 194-го стрілецького полку 162-ї стрілецької дивізії. Воював на Центральному, Білоруському, Першому Українському фронтах. Визволяв Рівненщину, Волинь, Львівщину. У березні 1944 року капітан Лутак був тяжко поранений, у березні 1945-го його комісували, і на фронт він більше не потрапив. Орден Червоної Зірки йому вручили у Кисловодському госпіталі.
Ще не зовсім одужавши, піднімав з руїн народне господарство України, працюючи заступником директора цукрозаводу, заступником голови Бородянського райвиконкому, другим секретарем Поліського. Після закінчення Республіканської вищої партшколи у травні 1949 року його призначили першим секретарем Христинівського райкому партії. Відтак – ще один ювілей: 70 років тому Іван Лутак розпочав роботу на Черкащині.
Щоправда, нашої області тоді ще не було, тож усі подальші кар’єрні переміщення аж до 1954 року відбувалися на теренах Київської: спочатку Іван Лутак очолив сільськогосподарський відділ Київського обкому КПУ, потім перебував на посаді Києво-Святошинського райкому КПУ. З утворенням у січні 1954 року Черкаської області Івана Лутака обрали головою виконкому.

Легендарний керівник: До 100-річчя з дня народження Івана Лутака

Кримський канал – ініціатива Лутака
На Черкащині він працював до 1961 року. Зарекомендувавши себе за цей час керівником не лише обласного чи республіканського, а й союзного масштабу (вже в перші роки існування новоутворену Черкаську область часто й у Кремлі ставили за приклад ефективного господарювання), Іван Лутак «потрапив на олівець» Микити Хрущова. І невдовзі його перевели у віднедавна український Крим, де як перший секретар обкому Лутак очолив одну з найбільших партійних організацій, але наяв більше займався економікою.
Зокрема, Іван Лутак швидко дійшов висновку, що півострів задихається в лещатах постійного дефіциту води і що без зрошення його землі малого варті. Тому на одному з Пленумів ЦК КПРС «у неформальній обстановці» Лутак передав Хрущову теку документів зі своїми викладками щодо необхідності будівництва магістрального каналу «Дніпро – Крим». І ще не встиг він повернутися додому, як Москва дала добро на реалізацію цього грандіозного проекту. Коли канал увели в дію, степова частина півострова розквітла на очах.
Кримський злет Лутака не пройшов повз увагу тодішнього першого секретаря ЦК Компартії України Петра Шелеста. Тож за його пропозицією у січні 1967 року Лутака обирають секретарем ЦК КПУ з питань сільськогосподарського будівництва, а ще за рік – другим секретарем ЦК Компартії України.

Лутак і Щербицький: коса на камінь
Посаду другого секретаря Іван Лутак обіймав і при Володимирові Щербицькому. Показовий факт: після відставки вже опального Петра Шелеста Іван Лутак виявився єдиним, хто провів його на вокзал до поїзда. А кримський епізод, коли у серпні 1964-го в «Артеку» раптово помер лідер італійських комуністів Пальміро Тольятті? Тоді кремлівців наче спаралізувало, тож організацією жалобних заходів і доправленням тіла до Риму займався Лутак. Він же виступив і на траурному мітингу, а за спиною в нього стояли безмовні і сконфужені Хрущов, Брежнєв, Косигін, Підгорний...
В апараті Іван Кіндратович мав заслужені повагу й авторитет, і звичний сам вирішувати питання, в яких був компетентним, Лутак далеко не завжди «турбував» Щербицького повідомленнями про свої рішення. Парадоксально, але траплялося, що «перший» опинявся не при ділі або й узагалі не в курсі тієї чи іншої справи. По суті мала місце ситуація двовладдя.
Краплею, що переповнила чашу терпіння Володимира Щербицького, став випадок, коли Лутак із власної ініціативи зустрівся з першими секретарями райкомів Києва. Цій категорії апаратників приділялася особлива увага, адже столичні райкоми були статуснішими за більшість обласних, і наставляти їхніх очільників вважалося безумовною прерогативою першого секретаря ЦК.
Чинопочитання, підлабузнцтво – риси, абсолютно не властиві Лутаку, як і кожній самодостатній та впевненій у своїй компетенції людині. З найвищими керівниками країни він мав рівні ділові стосунки. Але інколи доходило до конфліктів. Так, одного разу ніяк не вдавалося схилити на свій бік чиновників, щоб ті дозволили зробити відводи від газопроводу «Дружба» до ближніх сіл. Тоді Іван Кіндратович прорвався прямо до міністра Оружева: «Поїдемо разом у Черкаси, а там по районах і спробуєте пояснити людям, чому труба прокладається по їхній землі, а увесь газ іде в Європу повз їхні оселі».
Напевне, цей емоційний спіч, з якого окремі слова вилучені (хоча загалом Лутака знали як посадовця напрочуд врівноваженого та навіть не схильного до підвищення голосу), змусив міністра переглянути «магістральну лінію» газогону, адже, повернувшись із Москви, Іван Кіндратович застав на трасі інженерів і проектувальників.

Черкаси замість Москви
Якось наприкінці 1975 року між Леонідом Брежнєвим і Володимиром Щербицьким відбулася телефонна розмова, призвідцем якої став Іван Лутак. Річ у тім, що незадовго до неї помер заступник голови Ради міністрів СРСР із сільського господарства, і відповідальна ланка народного господарства виявилася відчутно послабленою. Брежнєв запропонував Щербицькому цю посаду для Лутака. Володимир Васильович передав розмову Івану Кіндратовичу, але ... той сприйняв перспективу від’їзду з України без ентузіазму, навіть прохолодно. Брежнєв не перегинав через коліно: зрештою, в Союзі було достатньо фахівців, охочіших до портфеля, аніж Лутак. Але при зустрічі «штрикнув» Щербицького – мовляв, що ж це у тебе за кадри такі, що не дорожать довірою?
Сьогодні (а, втім, вже таки дуже давно) існують дві версії щодо повернення Лутака на Черкащину. За однією з них, таке «заслання» було помстою Щербицького «за все хороше», за іншою – Лутак сам попросив направити його в нашу область, яку добре знав, працюючи три роки головою Христинівського райкому, а потім ще сім – головою облвиконкому. Як би не було – в січні 1976 року він знову в Черкасах, де змінює першого секретаря обкому Олександра Андреєва, який вийшов на пенсію.

Легендарний керівник: До 100-річчя з дня народження Івана Лутака

Менше хімії, більше м’яса
Як і очікувалося, свою діяльність на новому-старому місці Лутак розпочав із поїздок областю. Під час перебування на Смілянському машинобудівному заводі він категорично відмовився обідати у спеціально відведеному для нього кабінеті, натомість у заводській їдальні став у одну з робітниками чергу. Там на виході з потоку Лутакові дісталася погнута алюмінієва ложка. І зустріч із партійно-господарським активом Сміли розпочалася не з глобальних планів державної ваги, а зі з’ясування причин недоліків в організації громадського харчування.
До нього Черкащина була областю, яка нічим не вирізнялася з-поміж інших, ще й чітко агроорієнтованою. А місцеве сільське господарство більше лаяли, аніж хвалили. Особливо – за тваринництво, де насправді продуктивність стабільно падала, хоча й трималася на рівні у звітах. У перші ж роки свого головування Лутак довів, що може бути інакше. Область збільшила обсяги заготівлі м’яса зі 130 до 185 тисяч тонн, молока – з 510 до 575 тисяч тонн, яєць – з 200 до 260 мільйонів штук.
Однак у ті роки область жила не лише тваринництвом, хоча саме до нього Іван Кіндратович і виявляв «найбільшу прихильність». Не секрет, що він не лобіював інтересів «великої хімії», натомість подбавши про будівництво об’єктів електронної і радіотехнічної промисловості. «Орізон» у Смілі, «Магніт» у Каневі, «Вега» в Умані, «Імпульс» та ЦКБ «Сокіл» у Черкасах – далеко не повний перелік підприємств, які з’явилися на промисловій карті області за безпосереднього сприяння Лутака.
При ньому за межі міста була виведена танкова дивізія, збудовано водозабір, знято гостру соціальну проблему відсутності вільних місць у дитсадках. Єдине, в чім можна дорікнути керівникові, так це у якомусь патологічному несприйнятті ним старої архітектури, «царських нужників» за визначенням самого Лутака. Саме за нього, – і першого, і другого разу, – в обласному центрі були знищені десятки дореволюційних будинків, ще цілком міцних і набагато симпатичніших, аніж ті, що споруджували на їхньому місці.
На середину 1980-х Черкащина вийшла на фантастичні показники тваринництва: м’яса – 205 тисяч тонн, молока – 700 тисяч тонн, яєць – 387 мільйонів штук. Щомісяця з під’їздних колій відправляли 270–280 вагонів худоби. Це був безперервний м’ясоконвеєр, яким не могла похвалитися жодна область України (щоправда, попри такі м’ясо-молочні успіхи, в суто магазинному вимірі м’яса в області було не більше, аніж будь-де: майже все воно споживалося жителями Москви, Ленінграда, Києва, а в консервованому вигляді взагалі доправлялося до найвіддаленіших територій країни). «Можна без перебільшення сказати, що у 1980-ті роки наша область стала справжнім полігоном передового досвіду не лише в Україні, а й у всьому Радянському Союзі. Скажімо, виплекана Іваном Кіндратовичем так звана "черкаська система поточного виробництва яловичини" дала змогу поставити тваринництво області на рівень європейських стандартів», – сказав у червні 2009 року колишній голова Черкаської ОДА Володимир Лук’янець, який довго працював під началом Лутака і вважав його своїм вчителем.
Разом із попередніми досягненнями все це заслуговувало на найвищу державну нагороду. Але як не дивно, звання Героя Соціалістичної Праці Іван Кіндратович отримав 1988 року, вже за Горбачова, та що ще дивніше – після конфлікту з доганою, спричиненого веремією довкола «Ротора» і персонально його керівника Аліма Чабанова.

Пішов і більше не повертався
А потім... На першому після ХХVІІ з’їзду КПРС пленумі ЦК генсек Горбачов піддав нищівній критиці «методи господарювання» в Черкаській області. Все просто: він горою стояв за «виконроба перебудови» Аліма Чабанова і його завод Мінелектропрому та НДІ такого ж профілю, а Іван Кіндратович нічого видатного ні в тому заводі, ні в його керівникові не бачив. Не дивно, що з вуст Горбачова прозвучали слова про недолугу роль обкому, небажання керівників області «осягнути значущість і масштаби» і т. д. і т. п.
Лутак не хотів нічого осягати. Він уже давно навіть інтуїтивно відчував, «де мухи, а де котлети». Після несправедливого розносу залишав Москву тихо і непомітно, усвідомлюючи, що назавжди.
Тим часом ім’я нікому невідомого Чабанова стало брендом. Жодне підприємство Союзу не отримувало стільки інвестицій у рублях і валюті, як «Ротор». А інтуїція таки не підвела Івана Кіндратовича: все це закінчилося великим пшиком. Єдине, чого він не міг передбачити як людина порядна, так це того, що за чотири роки не хто інший як Чабанов на з’їзді народних депутатів гостро критикуватиме Горбачова та говоритиме про необхідність його відставки. На що генсек, образившись, підійшов до «виконроба» і кинув йому в обличчя майже «цезарівську» фразу: «І ти, Аліме, проти мене?»
І Лутак пішов. Після загального прощання з активом й організаційного пленуму обкому партії, який відбувся 9 вересня 1988 року, Іван Кіндратович особисто попрощався з групою працівників зі свого найближчого оточення і відверто сказав, що формулювання про відкликання його в розпорядження ЦК Компартії України навряд чи передбачає подальшу трудову діяльність.
Відтоді і до самої смерті 29 січня 2009 року Іван Лутак жодного разу не відвідав Черкащину, відхиляючи запрошення та не пояснюючи причин. Тож про мотиви цього можна лише здогадуватися: очевидно, не хотів бачити руйнацію і занепад усього того, у що ним було вкладено скільки енергії, ініціативи, праці і душі.
Дуже довго у новій Україні він жив на скромну пенсію, і лише 1999-го Леонід Кучма призначив Лутакові державну. Тоді ж удостоїв його, вже 80-річного, ордена «За заслуги». Це була остання нагорода Івана Кіндратовича: після п’яти орденів Леніна, Золотої Зірки Героя соц­праці, Червоної Зірки, Вітчизняної війни, Трудового Червоного прапора, Жовт­невої революції, багатьох медалей...

(За публікаціями Володимира Ушанова, Сергія Хльобаса, Володимира Лук’янця, Наталії Рів’єри та книгою «Іван Лутак – син землі української» – підготував Борис Юхно)

Черкаси наживо

Спецтеми

Погода

Погода