Пляжна історія Черкас

А чом би й ні? Старе місто з кількакілометровою смугою берега біля великої ріки цілком на неї заслуговує. Інша річ, що таку ніхто ніколи не писав, тому ця міститиме певну частку особистих споминів, вражень або й емоцій.

Традиція відпочинку на пляжі тут така давня, що місцеві обивателі ще й слова такого не знали, а просто ходили до води скупатися. Даруйте за натуралізм – більше просто помитися. Років сто тому місцями для цього були території від Соснівки до Казбету, а далі, за угіддями рибальських ватаг із десятками баркасів, починалася берегова «промзона». Пристань, базар навпроти дерев’яного мосту… Не дивуйтеся, до створення Кременчуцького водосховища берег лежав на півтора-два кілометри далі від теперішнього, тому й цілковито інша «пляжна географія». Але при початку – трохи старомодної історії, почасти такої буквально. Це там, де йтиметься про модні колись купальні костюми.
Коли причеркаськаСоснівка утвердилась у статусі курорту для міщанства «середньої руки» (бо таки не Баден-Баден і не Карлові Вари), при ній біля Дніпра та на сусідньому острові пляжів було аж три. Найвідоміший – «Старий» уздовж ріки на півверсти. Дно там, хоч і трохи мулке, було неглибоким, а тому на «Старому» під невсипущим оком няньок купалася здебільшого малеча. Доросліші діти, а особливо молодь, прагнули будь-що перебратися з рибалками на Корчоватий острів. Він був укритий золотим річковим піском, а головне – там чекала повна свобода. Така, як у героїв популярних в ті часи романів Дефо або Стівенсона.
Дорослі ще довго не наважувались оголюватися на людях, тому відвідували купальні. В принципі – питання більше гігієни, ніж тонусу для здоров’я. Засмагати? Та боронь Боже, темна від сонця шкіра – то селянське. До слова, нещодавно слухав передачу про користь і шкідливість засмаги, то в ній авторитетний дерматолог сказав таке: на входах до соляріїв мають висіти таблички приблизно такого змісту, як і написи на пачках сигарет.
Тож нескладні споруди мали вигляд кладок, що закінчувалися напівкруглим «парканом», дошки якого закріплювалися у дні. Так непомітний із берега курортник нікого не шокував своїм голим виглядом. Принагідно слід згадати й таку важливу для відпочинку біля води річ, як купальний костюм. Як не дивно тепер, але користувалися ними майже завжди на березі. Натомість, дійшовши кладкою до води, купальник залишали у мініатюрній роздягальні. Купання «в одязі» ще довго не практикувалося. Парадокс: у «защепленому на всі гудзики» суспільстві це вважалося неприродним або й шкідливим. Чоловічий купальник більше нагадував спідню білизну: це були довгі труси та футболка до ліктів, зшиті разом. Жіночі – теж лише суцільні. Найсміливіші моделі «з Парижу» лише трохи оголювали спину та мали неглибоке декольте. Вони, як правило, прикрашалися мереживом і поясом на талії. Згодом (то вже друга половина 1920-х) обов’язковим елементом жіночого купального костюма стали шапочки чи підв’язки для волосся, прикрашені матерчатою квіткою.

Ну а тепер – років отак на 60 уперед. У п’ятому класі я успішно склав екзамен із ненависної математики (тоді ще справді складали екзамени за білетами, а не тестові іспити), тож вирішив себе винагородити «культ­походом» на пляж аж до вечора. Звісно – з друзяками, бо самому так довго там важко. І все б нічого, та того дня батьки зібралися їхати в село, про що за кілька днів попередили: одразу після екзамену – додому. Але ж коли тобі 11-ть, такі завчасні побажання не мають жодного ефекту. Їх треба робити прямо у вухо хвилин за 15–20, інакше то інформація для великого пса Дуная із двору навпроти, коли він спить у буді. Коротше кажучи – замість свята був наганяй, який запам’ятався. Як і його призвідець, пляж далекого 1981-го…
Зазвичай пляжний сезон відкривали ми – хлопчаки з вулиці, однокласники-однокласниці чи впереміш – на початку травня, а до канікул дехто з найжадібніших до води і сонця вже й «облізти» встигав. Найчастіше поміж абрикосами товклися ми на Пушкінському або ж при Яхтклубі «біля корабля». Там був відкритий басейн, дощата платформа, а загалом купа надводних та підводних перепон, вкрай потрібних при грі у квача. На пляжах тих часів і тих місць, тобто від спуску Франка та далі метрів 300 у бік Долини троянд, рівноправно з оголеним народом почувалися… кози, яких цілими стадами випасали місцеві бабусі.
Вже старшими ми вподобали пляж під Ювілейним парком. По-перше, з тієї причини, що чомусь саме «біля вишки» траплялося найбільше симпатичних дівчат, по-друге, там був пункт прокату катамаранів, і ці два аргументи прекрасно поєднувалися. На катамаранах – або старомодних, або пластикових синіх чи червоних з «пасажирським місцем на кормі» (частіше двох) – ми запливали на косу, а то вже – як острови Баунті – райська насолода. Але ні про імпортні кокосові батончики, ні про самі острови тоді ми ще нічого не знали.
Якщо без дівчат, то могли на косу і вплав. Пару років у басейні у форматі «Зірниці» й «Орльонка» забезпечили нормальну підготовку. Скільки там – до кілометра? Якось утрьох уже догрібали, а тут навперейми – човен-спасалка. «Куда це ви, рєбята? Ану назад, без спецзасобів нізя!». Рятувальники регочуть, а нам треба розвертатися. На берег виповзаємо як жертви океанської кораблетрощі…

Тепер похід на пляж – то цілий тур. Треба взяти покривала чи великі махрові рушники, просто рушники, «щось перекусить» (зо дві торби плюс питво), крісла-розкладачки, можна наметик, бажано парасолю від сонця, матрац, гаджети, креми, серветки, шльопки, сканворди, білизну, зрештою (аби, не дай Боже, у вологому півгодини не бути, якщо вже повертатися)…
Кого все це турбувало колись? Мінімум – ти просто в плавках або й трусах зі «Спорттоварів» із функцією активного продуву. Максимум – те саме плюс щось підстелити, хоча заритися в пісок набагато краще. Дозвілля – художня книжка, задана на літо як позакласна (це якщо ти на пляж спеціально сам вибрався, якраз щоб почитати), колода карт та насіння з Казбетського базару в кульку з газети. Решта – на місці. Абрикоси там різної стиглості, поки що більше схожі на оливки (про які ми теж іще нічого не знали), вода з колонки. Всьо, до релаксуготов як піонер до подвигів.
І хто там ті пляжі коли перевіряв на усіляку заразу! Хоча може, бо інколи балакали, що «в Дніпрі найшли палочку і купатися нізя». Ну що ж, знайшли – то й знайшли. Ковтай менше води і будь здоров. Вода зацвітала ближче до серпня, а не наприкінці травня як нині. Тоді якийсь тиждень – допоки зелені не поменшає чи її кудись не віджене – на пляж ходили не щодня.

З першим днем літа у Черкасах офіційно стартує пляжний сезон. Так велося якщо не завжди, то триває вже не одне десятиліття. Тож далі – кілька колоритних фактів у цитатах зі статті Ганни Шквар і Катерини Коваль від 1 червня 1988 року. Черкаські пляжі 30 років тому…
1. «Широка смуга сліпучо-чистого піску, десятки легких «метеликів» із полотняними тентами. Цю фотографію з альбому \”Черкащина\”, виданого у
1973 році, ми вирішили показати кільком жителям обласного центру. З одним запитанням – чий це пляж? Припущення висловлювалися різноманітні. І жоден з учасників \”експерименту\” не вгадав, що цей майже казкової впорядкованості куточок – наш черкаський пляж, тільки молодший від сьогоднішнього на 15 років».
2. «Пляж, що біля Долини троянд, зустрів нас купами піску, гуркотом двигунів – у повному розпалі працює земснаряд. Отож поки що і тут поніжитися на пісочку та поплескатися в річці неможливо.
Міськвиконком подбав про створення добрих умов на пляжі для іноземців, що біля готелю \”Турист\”. Але, думаємо, тисячам черкасців від цього легше не стане. Адже всі ті зручності, які створюються для іноземних туристів, потрібні кожному з нас. \”А ми чим гірші?\”, – резонно запитують черкасці.
І чому в такому разі той же міськвиконком досі не подумав про пляж для інвалідів, які потребують особливої турботи?
Залишає бажати кращого і місце, яке вважається Дитячим пляжем. Бо хоч і милує нас тут зелень трави, чистенький пісочок, – спортивних споруд, де могла б займатися малеча, не встановили. Для видимості поки що стоять лише гойдалки, адже сидіння на них зняті».
3. «І все-таки найвідважніші вже спробували купатися. Пам’ятаєте, як ви повільно заходите у воду, вас обпікає прохолода Дніпра і…
Не поспішайте. Бо можете наткнутися на викорчуваний і забутий пень, обрубану гілку, яку вже винесло на берег. Їх досі не поспішають прибрати підприємства, які закріплені за територіями. Так шоста дистанція колії після багатьох нагадувань з міськвиконкому не прибрала зі своєї території 45 пеньків і колод. Неприємний звіт доведеться тримати керівникам черкаських заводів телеграфної апаратури і \”Строммашина\”. Не встановили лавочок, роздягалень на своїх пляжах сувенірна фабрика і дослідно-експериментальний завод хлібопродуктів».
4. «Скористатися послугами прокату, як це було раніше, вдається небагатьом щасливцям. Адже ті два, які діють на пляжах міста – один у Соснівці, інший в центрі – можуть задовольнити незначну кількість бажаючих покататися на катамаранах, взяти в тимчасове користування плавальні матраци, спортивний інвентар, шахи».
5. «Стаціонарних павільйонів не додалося жодного. А тільки в них можна сподіватися на прохолодні напої, на затишок і відповідну культуру обслуговування. Так-от, крім \”Рибки\” і павільйону біля пункту рятування на водах, жодних подібних закладів не побачите. Щоправда, з’явилися вздовж набережної іржаві каркаси для лотків виносної торгівлі, та відразу й стали жертвами вандалізму – лежать тепер покручені, понівечені, як німий докір усім нам».
6. «Руйнувати – не будувати. Зникли будівлі водної станції \”Авангард\”, як і великий павільйон, в якому можна було трохи перекусити, поласувати морозивом. Тепер звідси до самого Дитячого пляжу можна натрапити хіба на пару тих самих каркасів, які для торгівлі вже не придатні. Сліди недбалості й запустіння зустрічають нас сьогодні в тих місцях, що вабили колись чистим плесом і голубінню води.
На роздоріжжі працівники торгівлі і громадського харчування міста – як можна заздалегідь щось планувати, будувати, коли пляж крокує усе далі від колишніх своїх меж і невідомо, де врешті буде».

Прочитав, а слідом пригадалися й 1990-ті: часи тотального господарського безладу. Менше стало пляжників, адже за нових економічних реалій купоно-карбованці зарплати летіли в інфляційну прірву зі швидкістю вільного падіння і чи не кожен змушений був «якось крутитися». Не до пляжів, одним словом. Те саме із підприємствами: раніше в командно-адміністративному наказному порядку їх змушували опікуватися ввіреними територіями літнього дозвілля, тепер – ні. Та хоч би й змушували. Підприємства самі шукали грошей і підконтрольні пляжі їхнє керівництво цікавили найменше.
Скло, іржаве металеве пруття, хмиз, побутовий хлам… І хоча приписи СЕС регулярно направлялися на «Строммашину», ЗТА, «Полімер» (туди найчастіше, хоча не лише туди), смітники роками залишалися невід’ємною складовою пляжних «пейзажів».
Довго так тривало. Десь аж на початку 2000-х пляжі почали прибирати громадські активісти, керовані різними політсилами. То, мабуть, суто наше ноу-хау… Утім, ефект від таких акцій був тимчасовим. Відчутні зміни на краще сталися лише тоді, коли місто почало передавати пляжі в оренду приватним підприємцям.
«Бочка», «Динамо», «Рів’єра», «Марина» – на середину 2000-х ці назви стали відомими усім, хто звик до відпочинку на Черкаському морі. З’явилися більш-менш нормальні туалети, роздягальні і на двох пляжах навіть душові. «Бочка» і «Марина» (на протилежних кінцях смуги пляжів і неофіційно головні серед таких) пропонували прокат катамаранів і човнів, будинки для відпочинку (багато вони б могли розповісти, ті будинки, та небагато з того могло б бути надруковане), спортмайданчики, надувні гірки, атракціони. І, звісно ж, там торгували пивом та шашликами, бо на самому прокаті капіталу не сколотиш.
На літо 2006 року із 28 гектарів пляжної смуги Черкас 17-ть перебувало в оренді і лише 11-ть – у комунальній власності. Санітарний стан таких територій помітно поліпшився, це факт. Бодай тому, що перед сезоном відпочинку щороку з пляжів вивозили 300–500 кубометрів сміття. Вивозили, допоки коштів вистачало, а то можна б ще раз стільки, як не більше. Символічно – бо всі ж свої – почали навіть карати тих, хто пляжі орендував, але ні біса там не робив: просто «забивав територію» для подальших комерційних дій.
Звісно, початок і кінець пляжного сезону (а то 1 червня і 15 вересня) – як дзвінок для вчителя – дати лише для рятувальників та комунальників. Ще вважають, що він стартує з температурою води +18° С, а першого дня літа вона може такою й не бути. Але що характерно: якщо ще пару десятиліть тому Дніпро починав цвісти у серпні, в гіршому випадку – від другої половини липня, – то тепер вже й початку липня не дивина. А частіше та прикрість стається ще у червні. Однак «екологія» – окрема сумна тема розмови.
Аби хоч якось втішити пляжників, скажу лише, що зелена вода – то, звісно, менш приємно, ніж прозора, але не смертельно. Принаймні, наявність патогенної мікрофлори у ній, – усіх отих сальмонел, шигел, стафілококів та холерних вібріонів, – із кольором не пов’язана. Так років три чи чотири тому мені казали в Черкаському міському відділі ДУ «Черкаський обласний лабораторний центр» ДержСЕС України. Хто тепер доноситиме всю необхідну інформацію про пляжну безпеку, сказати не беруся. Реформи…
Та попри все – пощастило нам і з Дніпром, і з пляжами. Тим паче, що впродовж кількох останніх сезонів чимало складових відпочинку біля води змінилося на краще. А уявіть собі, що для більшості співвітчизників взагалі невтямки, про що це тут – отак взяти, і хоч з центру міста на годинку піти на пляж скупнутися та позасмагати. Тож приємного і безпечного нам усім відпочинку біля води у новому сезоні!

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x