Народження блогера, або Реальна історія з вигаданих подій

Владислав Бедринець, RSS,
Дата: 12-06-2019, 11:03

Захотілося мені якось днями поговорити за жисть. От знаєте, буває таке. Накотить, наболить, наверне так, що просто готовий сісти в перший ліпший потяг і під акомпанемент коліс розказати будь-якому більш-менш путньому пасажиру все, що йому геть не треба знати. Ну, от закортіло виговоритися і край. Що робити? Ну не до мами ж із татом іти. Теленькаю другану. «Чув, Андрюха, діло є! Виповзай з барлоги. Посидимо, потріщимо чуток, згадаємо молодість». Попищало в трубці, посовалось, посопіло. «Та нє, Влаха, я зараз трохи занятий. Тойго, без образ, всі діла, але ми з Маринкою зібралися в одне місце піти сьогодні...» Коротше, ясно з тобою все, підкаблучник, іди ти... в одне місце. Турсаю далі контакти. Сірьога – на рибі. Макс нову педаль до своєї старої «макаки» приварює. По-чесному, той драндулет давно б пора було викинуть по-тихому, але ж тоді він не зможе називати себе байкером і чіпляти тьолочок на шкіряні штани. Скільки себе пам’ятаю, жодної тьолочки він не підчепив, тільки одного разу по коров’ячій міні ними проїхався, як у «макаки» передні гальма заклинило, але то таке. Ну, що зробиш, як у хлопа все лібідо в штани пішло. Хто з нас не без гріха...

Коротше, теленькаю далі. О! Льоха! Та це ж мій Льохан! Та ми ж з тобою ого-го. Чому ж я відразу до тебе не набрав? «Ало, Льо? Ти? Ну, нарешті! Слууухай! Як-діла? Шо? Погано? О! то й хорошо, що погано! А я тобі таке оце хочу сказати... Хоча стоп! Як це погано?! А що не так? Деее? В лікарні? Ти? Та ти ж залізна людина! Пам’ятаєш, як ми на кладовищі Санька злякать хотіли і він з переляку тебе по голові прутом, відірваним від оградки, огрів? То ти ж тоді навіть не скривився! Що? Тепер проблеми з головою? Кажуть стара травма? Дивно! Ну, добре, давай, браток, штопайся.

Ну і... хто там лишився? Сєрий? Ох, та з ним як говорить, то краще вже точно до мами йти. Вано? Цей досвідом задавить і отим своїм «я ж казав». Нууу ще звісно є МихМихич, але ж стрьомнииий. З ним всі розмови завжди кінчаються в таких місцях, що соромно й згадувать.

Ой, ладно, ну їх мужиків. Чурбани вони неотесані та і все. Тільки муза може зрозуміти тонку душу поета. От, наприклад, Олічка. Вона мені завжди подобалася. В неї така душа, такі... душі. Так стоп! Ні, з цією ми говорити не будемо. Там не до розмов. Краще вже Янка. Мала, вредна, але поговориш з нею і наче в голові посвітлішає. Пам’ятаю, раз гепнула по голові анатомічним атласом, то таки зразу просвітлішало. Відразу зрозумів, що не те і не з тією собі дозволяю… А може краще Алка? Вона завжди така кумедна була. І борщ у неї просто відпадний. А хоча, вона ж уже давно заміж вийшла та ще й виїхала в закордонію якусь. Ну, Надюху краще не чіпать. Натка вже третього народила. Сонька десь у Києві чимсь керує. Ну, звісно, ще є купа всякої людотні, але ж то так, посидіти є з ким, а поговорити то й ні…

Отак от. Каманда молодості нашей… Кандидатури закінчилися, а я лишився невисповіданий. Полізти в соцмережі їдкі коменти пописать? Не те зовсім... Піти з кимось із френдів пофейсбучитися? То вже по роботі набридли. Що робити? Кому про печалі-біди свої душевні розповісти? Не щоденник же свій юнацький мишами погризений із підвалу витягати? А може?.. Та ні! Це так не робиться. Це ж геть несерйозно. Це вчитися треба, на якісь тренінги ходить, щось вивчати… А хоча. Ну, не вдарить же мене ніхто по лобі прутом від кладовищенської оградки, як Льоху. Спробую. Все, сідаю. Вмикаю комп. Пишу. Мамо, вітай, тепер я блогер!

П.С.: Всі імена і персонажі цього опуса, як ви, без сумніву, здогадалися цілком вигадані. А от ідея... Знаєте, я ж і сам пописую, й інколи навіть почитую інших людей, які щось пописують. Вряди-годи трапляються такі тексти, що от, чесне слово, ну просто відчуваю якоюсь точкою, що пишуться вони саме так.

Черкаси наживо

Спецтеми

Погода

Погода