Як Прохір Лободник подолав дефіцит солі і хліба

Володимир Чос, RSS,
Дата: 13-06-2019, 12:40

Києво-Печерський монастир славний багатьма своїми ченцями, які були настільки благочестиві, святі і праведні, мали таку сильну віру, що Господь нагородив їх чудесними дарами пророцтва, зцілення... Про одного такого ченця мені і хочеться розповісти.

Було це в часи, коли у Києві князював Святополк. Незважаючи на таке милозвучне ім’я, святістю князь не відзначався. Навпаки, багатьом людям чинив усілякі утиски, деякі сім’ї знищив зовсім та заволодів їхнім майном. За гріхи князя Бог попустив, щоб усе більше нападали на Русь половці. І були тоді на землі нашій убогість і голод.

Ігумен Печерського монастиря Іоанн не раз картав князя за ненаситну жадобу до багатства та насильства. Але той і не подумав узятися за розум. Він і далі продовжував чинити злочини, а Іоанна заслав до Турова. Лише дякуючи заступництву Володимира Мономаха, Святополк звільнив його і в 1098 році повернув до Києва.

Якраз тоді зі Смоленська прийшов до Іоанна один чоловік. Він висловив бажання стати ченцем, а тому й був пострижений під ім’ям Прохір. Він жив надзвичайно скромно й так себе в усьому обмежував, що навіть не їв пшеничного чи житнього хліба. А збирав він лободу, висушував її, розтирав і з того випікав собі якісь паляниці. За це його прозвали Лободником. Він ні на що не нарікав, бо жив «неначе птах небесний, що ні сіє, ні жне, але Отець Небесний годує його» (Лук. 6.26). Вбачаючи таку покору, Господь підтримував Прохора, перетворюючи йому ту гірку їжу на солодку.

Коли почався великий голод, то Прохір заходився ще більше збирати лободу, щоб нагодувати усіх голодних. І був той хліб із лободи смачнішим за пшеничний! І що цікаво – коли хтось крав у Прохора хліб, то їсти його не міг, бо він видався гірким, мов полин.

У той час Святополк затіяв чергову війну. І заборонив купцям із Галича й Перемишля, що завжди привозили сіль, потикатися у наш край. І не стало солі по всій Русі, а почалися розбої, грабежі...

Торгувати сіллю князь дозволив лише тим купцям із якими сам приятелював. Користуючись дефіцитом, ті продавали сіль по сильно завищених цінах.

Тоді блаженний Прохір позбирав з усіх келій попіл, помолився над ним, і перетворився попіл на сіль! Її Прохір роздавав нужденним. І чим більше він роздавав, тим більше її залишалося. Тоді невдоволені торговці примчали до князя і давай скаржитися:

– Прохір, чернець Печерського монастиря, відібрав у нас велике багатство: дає сіль усім, хто до нього приходить, нікому не відмовляє, і ми від цього зубожіли.

– Заради вас пограбую ченця, – відповів князь. І послав озброєний загін, який відібрав геть усю сіль у блаженного старця. Але диво! Як тільки сіль опинилася в руках грабіжників, вона знов перетворилася на попіл.

Прохір же сказав людям:
– Коли викинуть її, ви прийдіть і заберіть для себе.

І справді, коли грабіжники викинули попіл, він знову перетворився на чисту сіль, яку радо підібрав народ.

Після таких подій стало Святополкові дуже соромно. І пішов він до ігумена і покаявся перед ним. І дякуючи такому диву дуже полюбив князь монастир і святих отців Антонія і Феодосія. І ченця Прохора став дуже поважати.

Служителі Церкви нерідко виступали в ролі миротворців. Мирили князів і наставляли їх на шлях правди. Так, коли у Києві правив Святополк, затіяли князі чергову сварку. Володимир, Давид і Олег вже хотіли перейти Дніпро, аби війною піти на Київ проти брата свого Святополка. Тоді митрополит Никола сприяв укладенню миру між ворогуючими сторонами.

Коли ж Святополк захопив у Бересті Ярослава Ярославовича і закованого в кайдани привів у Київ, то митрополит й ігумени дуже просили за нього. І вблагали! Так що Святополк відпустив брата, заприсягнувшись біля гробниць святих Бориса і Гліба не чинити тому ніякої кривди. Воістину «Блаженні миротворці, бо вони синами Божими стануть» (Матвія 5.9).

Ярослав мудро заповідав, щоб після нього сини жили мирно, дружно, допомагаючи один одному. Тоді християнська мораль уже достатньо закріпилася в душах людей, а тому битв на повне винищення, як це бувало раніше, не виникало.

На жаль, після Ярослава Мудрого, наступні князі вже не приділяли такої великої уваги будівництву церков, поширенню та розвитку віри. Потроху між ними почали виникати непорозуміння, викликані заздрощами та пихатістю... А сказано: «Бо від кожного, кому дано багато, багато вимагається; і кому багато довірено, з того більше спитають» (Луки 12.48). Тому за гріхи Бог насилав на країну кару – стали на нас зазіхати половці, печеніги, хозари...

У 1096 році, під час Святополкового князювання напали на землю Київську половці. Можливо, вони і не посміли б такого вчинити, але побачили, що князь посварився з братами і вирішили скористатися моментом. Літописець Нестор пише: «Це на нас Бог наслав поганих, не їх милуючи, а нас караючи, щоб ми відсахнулися від злих справ, так карає нас нашестям поганих, бо це батіг Божий, щоб ми опам'ятавшись, утримувалися від злого шляху...»

Половці розбійничали довго і повернулися до Торчевська (нині село Трипілля Обухівського району Київської області). В місті люди були геть знесилені від голоду і здалися нападникам. Літописець Нестор пише: «Половці ж, захопивши город, запалили вогнем, а людей розділили і повели їх у вежі до сердоболів своїх і родичів своїх. Змучені зимою, сковані, голодні і спраглі, і з поблідлими в нещасті лицями, і почорнілі тілом, у чужій землі, із запаленими язиками, йшли, голі і босі, маючи зранені терням ноги. Із сльозами відповідали одне одному, промовляючи: «Я був із цього міста», а другий: «Я з цього села». І так, перемовляючись, із сльозами, розповідали про рід свій, зводили очі на небеса до Всевишнього, знаючого тайне. Хай ніхто не посміє сказати, що Бог ненавидить нас! Бо кого ще так любить Бог, як нас возлюбив? Кого ще так пошанував, як нас: прославив і возніс? Нікого! Через те найбільше гнів Свій підніс до нас, що більше за інших пошановані були, а найгірші гріхи содіяли, що більше за інших освічені були і волю Владики знали, а зневажили її красу. І за це більше за інших покарані».

20 червня, в п’ятницю, підійшли половці до Києва. Не зумівши прорватися за міські мури, вони почали нищити, палити пониззя біля міста. Спалили села, Стефанів та Спасо-Берестовецький монастирі. А тоді «прийшли до монастиря Печерського, коли ми після заутрені відпочивали, – продовжує Нестор, – і вигукували побіля монастиря, і поставили два стяги перед воротами монастирськими, а ми втікали поза монастир, а інші втікали на дзвіниці. Безбожні ж сини Ізмаїлови вирубали ворота монастирські і кинулися по келіях, вирубуючи двері, виносили все, що знаходили в келіях, а після цього запалили дім святої Владичиці Богородиці, і прийшли в церкву, і запалили південні двері, і другі, що з півночі, і влізли у притвор, де гроб Феодосіїв, і, взявши ікони, підпалили двері, і оскверняли Бога і закон наш. Бог же терпів, ще-бо не настав кінець гріхам їхнім і беззаконню їхньому, а тому і говорили: «Де їхній Бог? Хай допоможе їм і захистить їх від нас». І іншими словами хулу говорили на святі ікони, насміхаючись і не знаючи, як Бог карає рабів своїх напастями і війнами, щоб ставали вони як золото, в горнилі випробовувань: адже християнам через безліч скорбот і печалей належить ввійти в царство небесне, а цим поганим хулителям, які на цьому світі прийняли веселість і привілля, на тому світі дістанеться мука від диявола і огонь вічний. Тоді ж підпалили і двір Красний, що його поставив благовірний князь Всеволод на горі, що над Видубичами, – все те окаянні половці спалили вогнем. Ось тому і ми, ідучи за пророком, просимо: «Боже мій! Оберни їх в колесо, як вогонь проти вітру, що випалює діброви, так пожени їх бурею Твоєю, понівеч лиця їхні досадою» (Пс. 84.14-17). Це ж бо вони осквернили і спалили святий дім Твій, монастир Матері Твоєї, і прах рабів Твоїх. Убили декілька братів наших оружжям безбожні сини...»

Потім була війна князя з агарянами. І переміг їх Святополк, і заволодів землею їхньою. У «Києво-Печерському патерику» говориться, що то була «Богом дарована перемога». Відтоді Святополк, як ішов на війну чи на полювання, завжди заходив у монастир вклонитися іконі пресвятої Богородиці і всім святим отцям. Коли, через багато років, Прохір Лободник помирав, то покликав до себе Святополка. І довго повчав князя про милостиню, про майбутній суд, про вічне життя праведників і вічну муку грішників... Прохір Лободник упокоївся 1107 року.

Черкаси наживо

Спецтеми

Погода

Погода