До преси нині – ставлення подвійне. Живемо у нелегкі часи. І усім нам, і пресі зокрема – треба якось виживати. І преса намагається якось усе ж… розважити читача для того, щоб наш багатостраждальний читач, полічивши власні копійки, таки виділив якусь копійчину і для преси. Чи придбавши номер газети, чи передплативши одне з українських видань.
Гляньмо на наш український театр! Точніше – на його афішу… Там переважно – «розважальщина»… Бо життя змушує.
Але ж наша українська преса не тільки розважає читача, а і ставить гострі соціальні проблеми. І хтось з наших журналюг, ідучи нелегкими газетними стежками, платить за гостре і правдиве слово – власним життям.
Так, журналістів убивають… Але кожна така смерть – це удар не тільки по журналістах! Це удар і по усьому українському суспільству. По його не таким вже і упевненим та переконливим спробам виявити власний демократизм.
Чому журналістів убивають? Бо правдивого журналістського слова – бояться. Бо коли сміливішими стають журналісти, то сміливішим стати може і усе суспільство. Суспільство, що, нарешті, може і усвідомити, що за «гречану» демократію інколи буває і кривава плата. Коли, врешті-решт, гречки, одержаної на виборах, не захочеться і найбіднішим.
Так, журналістів убивають… Але це відбувається саме тому, що свій персональний екзамен на відвагу вони здавали – на відмінно!
Білоруського журналіста Павла Шеремета вбили в Україні. Він їхав машиною одним з центральних проспектів нашої столиці. Здавалося б, відома людина… Що такій людині могло загрожувати?! Але машина вибухнула… І журналіст загинув.
При цьому вражала не тільки його смерть. Вражала і відверта демонстративність того, як це було зроблено. Убивці не боялися вбивати. Вони боялися тільки слова правди.
Отож, навіть покинувши рідну країну, журналіст не міг почувати себе у безпеці.
Черкащанина Вадима Комарова убили уранці. Коли він ішов на роботу. На одній з вулиць Черкас.
Колись, ще у совкові часи виходила газета «За рубежом». У ній публікувалися статті з закордонної преси. Звичайно ж, вирішуючи питання, що саме публікувати, до матеріалів, які планували оприлюднити, добре «придивлялись». А все ж у виданні було немало публікацій, що могли б звернути на себе увагу. І тоді, і тепер.
Отож і згадалася одна з колись прочитаних статей. У якомусь з американських штатів був убитий журналіст-розслідувач. Автор, що не боявся братися за гострі і дуже вже наболілі теми. І можливо щось з надрукованого і стало причиною його смерті.
І ось тоді журналісти-розслідувачі з усієї Америки з’їхалися до вищезгаданого міста, щоб розслідувати ті події, про які писав їх загиблий колега. Американські журналісти цим вчинком ніби заявляли: зачепите когось одного з нас – будете мати справу з нами усіма!
Подібні мотиви вчувалися і у сказаному українськими журналістами на прес-конференції з приводу убивства Вадима Комарова. Отож і хотілося б, щоб з тим, що написав загиблий журналіст, могло ознайомитись якогомога ширше читацьке коло. Бо у журналістського слова – дуже нелегка ціна.
А завершу роздуми на цю непросту, болючу тему поетичними рядками.
НЕ ЗМОЖУТЬ
(21.06.19 р.)
Вир важкий стривожених облич.
А біда… болюче… непомітно.
Але ж ранок – це ж таки… не ніч!
Бо і чорнота тіка від світла.
А ранкова тиша – ніби лід…
Коли слово – дзвінко і крилато!
Журналістське слово – долі цвіт,
Що його не зможуть розтоптати.
