Таку умовність, що ані сам Катеринопіль, ані район загалом, не входять до переліку визначних історико-туристичних територій Черкащини, можна пояснити лише тим, що таких, – всеукраїнського масштабу, – у нашому краї вистачило б на кілька областей. Однак у теперішнього райцентру та прилеглих містечок і селищ доволі цікаве чи й навіть оригінальне минуле…
Між двома хижаками
За легендою, своєю назвою Катеринопіль зобов’язаний не абикому, а самій російській імператриці Катерині ІІ. Правда чи ні, але за переказами ще радянської доби тій не сподобалися старі тюркські назви тутешніх поселень: Великий Калаур, Малий Калаур та, само собою, – Калниболото, тобто «болото диких кіз». Тому 1795 року стали вони Мокрою Калигіркою, Сухою Калигіркою та Катеринополем.
Перша письмова згадка про Калниболото датована серединою ХVІ століття, тоді воно входило до складу Брацлавського воєводства й одержало від польського короля Сигізмунда ІІ Августа привілей, згідно з яким жителям містечка дозволяли займатися ремеслами, торгівлею та мати самоврядування.
За часів визвольної війни 1648–1654 років Калниболото – сотенне містечко Корсунського полку. Тоді тут проживало 317 козаків і 62 міщанини. Після Андрусівського перемир’я 1667 року Калниболото знову опинилося під владою Польщі. Шляхта проводила політику, спрямовану на полонізацію, насильно насаджувала уніатство, населення ж чинило супротив цій політиці. Після організації 1734 року на берегах річки Підпільної Нової Січі, до неї потяглися калниболотські втікачі. Тут виник Калниболотський курінь.
1775 року Калниболото переходить до володінь Солтика, який посилює визиск селян, збільшує побори. Нова хвиля опору не забарилася, а в гайдамацькому русі, що охопив Правобережжя, активну участь брали й калниболотські селяни. 1751 року гайдамаки взяли Калниболото й, поповнивши свої загони селянами та козаками, вчинили розправу над місцевими шляхтичами. У реєстрі претензій до гайдамаків, переданих польськими комісарами російському урядові, зазначалося, що в Калниболоті гайдамаки завдали шкоди більш як на 10,5 тисячі злотих.
1768 року єзуїти, підтримані шляхтою, напали на Калниболото та люто позбиткувалися над селянами. Зокрема схопили православного священика Василя Шумовецького, завезли його до Звенигородки і там закатували. Звісно, місцевий люд таке не забув, і коли спалахнула Коліївщина, в Калниболотісамоорганізувався загін повстанців під проводом Лопати. Поблизу містечка у цей час також діяв загін на чолі з козаком Калниболотського куреня Макаром.
Здавалося, кривава колотнеча на цих землях не припиниться ніколи, тому 1792 року королеві Сигізмунду довелося жалувати місту нові привілеї, та вже за рік Правобережжя опинилося у складі Росії. З 1797 року щойно перейменоване на Катеринопіль містечко потрапляє в обшири Київської губернії. За півтора століття – нарешті мир.
Тогочасний Катеринопіль – це 458 дворів на 2 174 особи. Люди жили із землеробства, ремісництва, торгівлі. Містечко мало винокурню, три кузні, три корчми, 10 торговельних лавок.
Чумаки і ярмарки
Мало не три століття поспіль без чумацьких валок годі уявити було українські пейзажі. Погодьтеся, це таки добрячий відтин часу. Недарма ж гурти впали в око навіть чужинцям, які мандрували Подніпров’ям чи Таврією: не зацікавитися караваном до сотні возів неможливо.
А що вже казати про своїх людей, яким «чумаченьки» так довго і щедро постачали сіль, провізію та крам «без посередників». Був у цьому товаристві і такий звичай: опинившись проїздом у якомусь селі чи неподалік, чумаки обдаровували сіллю усіх вдів, калік, сирітських дітей та рушали собі далі. Отак воно тут і велося десь із другої половини ХVІ століття до середини ХІХ-го…
«Тут» – це як на Лівобережжі, де центром чумацтва були села Чорнобаївщини, так і на Правобережжі. А точніше – шляхом Канів – Богуслав – Звенигородка – Катеринопіль – Шпола та до Дніпра трохи південніше за Чигирин.
Із Дону і Криму катеринопільці привозили сіль та рибу. Спродувалися на місцевих ярмарках, а то й на ближніх. До слова, ярмарки в Катеринополі були колосальні, у джерелах йдеться про 8–10 тисяч люду на них. Значне місце на цих ярмарках займав продаж великої рогатої худоби і коней, яких пригонили із херсонських степів. Чимало катеринопільців жили з чинбарства (обробки та продажу шкіри), кушнірства, кравецтва, ковальства, бондарства, столярства. Але найбільше край славився гончарами: у багатьох родинах ним займалися з діда-прадіда. Одним словом – було на місцевих ярмарках роботи і продавцям, і покупцям.
Катеринопільщина шахтарська
У 1857 році «Киевскиеведомости» сповістили, що вже досить давно, а саме – 1846-го, в Катеринопільській казенній лісовій дачі Звенигородського лісництва Київської губернії, в урочищі Удодовому та поблизу нього, відкриті значні поклади бурого вугілля і залізного колчедану. Інформаційний привід публікації – близький початок видобутутку корисних копалин.
В імперії нічого не робилося надто швидко, та 1861-го таки сталося, і впродовж тривалого часу тут для Вільховецького і Капітанівського цукрових заводів видобувалося по 700–900 тисяч пудів вугілля щорічно. Власне, саме йому Катеринопіль зобов’язаний разючим економічним і соціальним оновленням. За п’ять років населення містечка приросло більш ніж на чверть, тож 1864-го тут проживало майже 4 500 осіб (загалом небагато, та слід знати, що навіть у демографічно найкращі часи Союзу в Катеринополі проживало лише близько 7,5 тисячі люду). Неабияке значення для подальшого розвитку Катеринополя мала залізниця, першу частину якої «Цвіткове – Шпола» проклали 1885 року, а другу «Шпола – Тальне» – 1889-го.
Згодом, з причини складних гідрогеологічних умов експлуатації, катеринопільські шахти були затоплені. 1911-го розвідали найвідоміше у подальшому Юрківське родовище, однак Росія часів Миколи ІІ наближалася до небаченого економічного злету з хрестоматійним 1913-м, що за радянських часів став економічним орієнтиром до демонстрації переваг більшовицької влади. Тож наше вугілля для багатої імперії стало «пилом на чоботях». Його видобування майже повністю припинилося, натомість залізницею «Знам’янка – Фастів» почали завозити юзівське (донецьке).
У роки Першої світової знову стала помітною зацікавленість ділових кіл у відродженні промислу: буре вугілля навіть почали копати кустарним способом на Олександрівському, Катеринопільському, Шестеренецькому та Весело-Тернівському родовищах, та «мільйонщики» до цієї справи швидко охололи. У жерлі війни великі та швидкі гроші робилися на іншому.
Лише перед 1930-ми у скромних обсягах катеринопільське вугілля ненадовго повернулося в економіку, а вже з утворенням Черкаської області край спеціалізувався на інших корисних копалинах, зокрема – новоселицьких каолінових глинах, базової сировини для алюмінієвої промисловості.
Здавалося б – давнішня історія. Та раптом… 2014 року у Лисячій Балці – то за 22 кілометри від Катеринополя – знову почали видобувати буре вугілля! Спеціалісти запевнили, що на 63 гектарах його тут близько восьми мільйонів тонн, а, значить, роботи – років на 30. «Орієнтовна ціна вугілля для області становитиме 800 гривень за тонну», – радо сповістили газети під за заголовками про перший ківш. Звісно, всі зраділи, та радість та чомусь тривала недовго…
