Із-поміж шанованих людей нашого краю помітною є неординарна постать Костянтина Федоровича Кушніра-Марченка. Він є зіркою першої величини на небосхилі історичного краєзнавства, одним із його фундаторів на теренах Черкащини. А тим часом ім’я цього подвижника дослідницького аматорства ще й досі залишається маловідомим широкому загалу.
Жага до знань
Прийшов він у цей непростий і збурунений світ 15 травня 1877 року. Його мала батьківщина й місце проживання впродовж усього довгого й доволі цікавого життя – село МойсинціЗолотоніського повіту (нині – Чорнобаївщина, поселення зняте з обліку 1960 року у зв’язку із затопленням у зоні Кременчуцького водосховища, а його жителів переселили до с. Придніпровське). До речі, односельцем і племінником К. Кушніра-Марченка був відомий український прозаїк Іван Ле (Мойся). Зростав майбутній краєзнавець у багатодітній незаможницькій родині і з малих літ у поті чола своєю тяжкою працею добував хліб насущний. Уже в дитинстві виявив неабияку жагу до знань, проте здобути йому вдалося лише початкову освіту у тамтешній земській школі.
Місцевий учитель помітив і оцінив гострий, допитливий розум хлопця, його дивовижну працездатність і рекомендував для навчання в гімназії. Та ці сподівання через хронічні нестатки сім’ї Кушнірів залишились рожевою мрією. Отож і довелось Кості насамперед перейматися прозаїчними справами виживання. Із раннього ранку до пізнього вечора пропадав у полі, порав худобу. Та все ж він не став звичайнісіньким гречкосієм і типовим сільським обивателем. Уже в юному віці відчув поклик високого і вічного.
На прикладі цього скромного сільського трудівника ще раз переконуєшся, на які осяйні вершини може підняти людину ненастанна праця над власним духовним вдосконаленням. Йому так і не вдалося закінчити бодай середнього навчального закладу, та завдяки наполегливій і щоденній самоосвіті К. Кушнір-Марченко здобув такі різнобічні й, головне, нестандартні знання, що згодом міг змагатися навіть із людьми, обтяженими науковими ступенями.
Старожили-односельці згадували, що каганець у хаті Кушнірів згасав лише перед світанням, бо Кость, попри втому після напруженого хліборобського дня, буквально поглинав книги. У них він кохався ще більше, аніж у землі-годувальниці. Ледь зводив кінці з кінцями, особливо після одруження, та навіть якщо й з’являлась якась копійчина, все витрачав на книги. Якось його дружина скаржилася сусідам, що одержану нею в придане телицю Костянтин, незважаючи на протести тестя, відвів для продажу на ярмарок, а натомість накупив книг.
Згодом викристалізувалося і щонайбільше захоплення Костянтина Федоровича – минувшина. Він запоєм читав історичну белетристику, а згодом і солідні наукові праці про давноминулі часи. А його наставником у вивченні історії України став професор Київського університету І. Лучицький, із котрим К. Кушнір-Марченко познайомився на його дачі біля хутораЖурбиного. Саме за рекомендаціями цього поважного вченого селянин-історик здобув доступ до іменитих книгозбірень. Працював у бібліотеках й архівах Києва, Харкова, Полтави і навіть Москви, ретельно вивчаючи матеріали вітчизняної та місцевої історії.
Поступово із розширенням бази історичних знань у щедру і небайдужу душу К. Кушніра-Марченка зронились живодайні зерна любові до історії рідного краю. А відтак з’явилися і його перші краєзнавчі дослідження з історії Іркліївщини та рідного села. Праця тоді ще молодого краєзнавця-селянина була помічена й поцінована: у 1913 році його прийняли у члени Полтавської архівної комісії.
А потім були громи Першої світової війни, і Кость Федорович уже у віці 37 років влився в ряди захисників «царя и отечества». Воював хоробро, проте додому повернувся живим і неушкодженим.
І пером, і хрестом
І знову тяжка хліборобська праця, а вільний від роботи на полі час був вщент заповнений книгочитанням та краєзнавчими дослідженнями. У роки Української революції Костянтин Федорович зайняв виразну національно-патріотичну позицію, і словом, і ділом підтримував політику Центральної Ради. У 1917-му він очолив Мойсинський осередок «Просвіти», усіляко сприяв українському відродженню. Досвідчений книголюб, він із задоволенням прийняв пропозицію очолити сільську бібліотеку.
Уже в зрілому віці К. Кушнір-Марченко зважився на дещо несподіваний, а для багатьох і шокуючий крок: прийняв духовний сан і став священиком у сусідньому селі Демки. Нелегко було йому проповідувати слово Боже в умовах тотального атеїстичного маразму радянських часів. Для своїх односельців він видавався багато в чому незрозумілим і навіть дивакуватим, для влади – чужим «елементом», що сіяв релігійний опіум, зате в наукових колах був знаним і визнаним. Цей провінційний самородок мав особисте знайомство з видатними вченими XX століття: М. Грушевським, М. Василенком, М. Рубачем, О. Яворським. Епістолярна спадщина Костянтина Федоровича підтверджує і його постійні зв’язки із Максимом Рильським та Іваном Ле.
У дружній сім’ї Кушнірів-Марченків зростало шестеро дітей. Не обминуло цю родину й горе: первісток Степан загинув у Першій світовій, а лихозвісного 1937-го був безпідставно обвинувачений і репресований молодший – Костянтин. Ця незагойна рана втрати двох синів не давала спокою Костянтину Федоровичу впродовж усіх наступних років. Порятунок шукав у повсякденній духовній праці.
У 1920–30-х роках краєзнавець плідно працював у складі авторитетної комісії з охорони пам’яток історії та природи. А в 1945 році Український інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії доручає йому збирати краєзнавчі матеріали на Лівобережній Черкащині.
Воістину вражає творчий доробок К. Кушніра-Марченка. В Інституті рукопису Національної бібліотеки ім. В. Вернадського зберігається його особистий фонд, що нараховує 135 (!) одиниць. 60 – то його власні рукописи і щоденники від 1892 до 1955 року, описи життя й наукового пошуку, історичні нариси осад Чорнобаївщини, матеріали з історії церков, розповіді про цікавих особистостей. А ще Костянтин Федорович складав схеми родоводів селянських сімей. Отож він сказав своє вагоме слово й у такій спеціальній історичній галузі, як генеалогія.
Бог нагородив цю унікальну людину не лише світлим розумом і дивовижною працелюбністю, але й справді «золотими» руками. Він серйозно захоплювався ложкарством, і зроблені ним дерев’яні ложки мали особливу витонченість. Крім того, Костянтин Федорович виготовив два величезні глобуси. Один із них був справжнім витвором мистецтва: діаметром близько одного метра, із рельєфною поверхнею. Старожили-односельці стверджують, що той глобус обертався на спеціальному штативі й на ньому інколи навіть катали маленьких дітей. Наш земляк був знаним садівником: вирощені ним фрукти неодноразово ставали виставковими експонатами. Таким уже був К. Кушнір-Марченко: в будь-яку справу вкладав усе, навіть частку своєї душі.
Земне життя відомого краєзнавця XX століття, вченого-самоука, історика від Бога, людини і громадянина скінчилося 13 жовтня 1958 року. Похований він у селі Придніпровському, бо його рідні Мойсинці опинилися під водами Кременчуцького водосховища. Впорядкування могили видатного краєзнавця та догляд за нею взяла на себе місцева берегиня пам’яті, авторка ґрунтовної книги про рідний край «Джерела пам’яті» Р. Омелечко.
Примхлива життєва доля закинула двох доньок та сина К. Кушніра-Марченка далеко від Придніпровського. Донька Олена (вчителька за фахом) та її діти мешкають у Павлограді на Дніпропетровщині, ще одна донька Марія (працювала газетяркою, потім бібліотекаркою) опинилася з родиною аж у Закавказзі. Нащадки Костянтина Федоровича живуть і на Золотоніщині. Син Андрій працював там агрономом, в Антипівці мешкає внучка видатного краєзнавця – колишня директорка місцевої школи Л. Жиденко, а в Золотоноші – його правнучка Т. Величко. Дісталася їм у спадок від знаменитого предка чимала дещиця із його бібліотеки – стародруки, щоденники, записи, що були люб’язно надані автору цих рядків, за що їм щира вдячність.
А чи достатньо віддана данина пам’яті одному з кращих синів Чорнобаївщини в його рідному краї? Із прикрістю слід констатувати, що ця свята справа зараз на точці замерзання, позаяк відсутні в Чорнобаї та Придніпровському не те що меморіальний знак, а й навіть вулиця імені видатного краєзнавця…
Григорій Голиш, історик, педагог, кандидат історичних наук, доцент, директор НБУ ім. Максимовича ЧНУ ім. Б. Хмельницького
