Трипільські поселення, дивовижний і містичний маєток графа Шувалова та добре відома кожному землякові, така доречна за нинішньої спеки місцева мінеральна вода, – ось три візитівки Тального, а, власне, й Тальнівщини, що пригадуються, тільки-но про них почуєш. Але це ще не все…

Місто непевного віку
Райцентр на обох берегах Гірського Тікича і Тальянки не схожий на жоден наш інший, адже увесь лежить на високих пагорбах та у долині, створюючи враження перебування десь за сотні кілометрів звідси у західному напрямку.
Цікава місцева географія, але ще цікавіша історія. Пригадується, років із десять тому, а може й більше, несподівано спалахнула гостра дискусія науковців щодо віку Тального: одні доводили, що місту 850, інші не давали йому більше 350-ти. Мовляв, перша письмова згадка датована ХVІІ століттям, і у ній польські хронікери скаржаться, що Тальне не платить подимне, то й крапка. Ті, хто відстоював появу міста у середині ХІІ століття, посилалися на літопис про похід Ізяслава Мстиславовича на Київ та доводили, що згаданий у ньому Куниль – то і є пра-Тальне. Чия взяла – перепрошую, не пригадаю. Здається, опоненти залишилися на своїх позиціях, утім на День міста буде зрозуміло.
До речі, чому «Тальне»? За найпоширенішою версією, назва міста походить від назви річки Талне: так у минулі віки називалася сучасна Тальянка. Саме ж слово «талне» має тюркське походження (а на мить повернувшись до питання віку міста кожен збагне, що то таки трохи раніше польських часів) й означає «вербовий». Власне, слова «тал», «тальний» в українській мові є архаїчними синонімами до «верболіз», «вербовий».
Одначе – як би не було, власне – скільки б не було Тальному, є тут місця, де люди жили задовго до нової ери і приблизно стільки ж, як вона триває.

Трипільські «мегаполіси» Тальнівщини
Десь отак 5,5–6 тисяч років тому зародився неймовірний космічно-землеробський світ Трипілля. Чому такий, а насправді ж саме такий, – то окрема оповідка. Фахівці називають цей історичний період найяскравішим культурним явищем в історії дохристиянського суспільства Європи і світу. Встановлено надзвичайно високий розвиток носіїв трипільської культури, яку вивчали протягом більш як століття і яка стала найбільшим археологічним відкриттям ХІХ віку. За рівнем соціально-економічного розвитку трипільці наблизилися до цивілізаційної організації стародавніх Сходу та Єгипту.
І уявіть собі, що один із центрів цієї прадавньої культури знаходився саме тут, на Тальнівщині. Найвідоміші стоянки (а трипільці справді «стояли» на одному місці років 50, а далі освоювали нові землі) виявлені на загальній добрій тисячі гектарів біля Майданецького, Тальянків, Легедзиного.
І хоча в інших областях України – Київській, Кіровоградській, Вінницькій та Івано-Франківській – трипільських поселень не менше, саме тут, на Черкащині-Тальнівщині, археологи натрапили на справжні «мегаполіси», у яких мешкало від 8 до 14 тисяч древніх землеробів. Наче не така вже й вражаюча кількість, але… На семи пагорбах найдавнішого Стародавнього Риму епохи царів мешкало усього лише 3–4 тисячі латинів, а у самому Тальному за найкращих демографічних часів Союзу – трохи більше як 15 тисяч.
Завбачливо зауважено, що тальнівське Трипілля – тема надто широка і глибока як у прямому, так і в переносному значенні, аби отак, кількома абзацами, сказати бодай про найголовніше. Епізодично досліджувалася вона ще 1925 року, системно – з 1981-го, а тепер лише з 1998-го. Щороку у серпні туристи з усієї України «місять глину» у Легедзиному: толокою будують справжні трипільські двоповерхівки. Цієї пори там неймовірно цікаво і як тепер кажуть – атмосферно. Може ніде на цілому білому світі подібного не відбувається, і треба щиро подякувати головному натхненнику ідеї, її втілювачу або навіть і менеджеру Владиславові Чабанюку за такий бренд області. Колись, за Віктора Андрійовича, бували тут туристи зі США, Канади, Польщі, Словаччини… Нині представництво, може, не таке широке, зате на щорічних толоках чимало «зірок з телевізора», а без казкаря Сашка Лірника й не починають.
Ще таке, суперечливе, де і «добре», і «погано». Сезонну роботу Трипільської експедиції інституту археології НАН України вже 16 років поспіль (!) фінансує британський підприємець і меценат Бертран Кост. А от остання українська лепта на такі дослідження впала у трипільський горщик ще 1994-го…

Легенда в камені
Потоцькі, Наришкіни, Воронцови, Шувалови, Долгорукі… Що не рід – то епоха. Та всі вони як не в часі, то у просторі, перетнулися у Тальному. Щоправда, для перших трьох родів маєток з угіддями на 400-х гектарах не був пріоритетним. А ось граф Петро Шувалов, одружений із Софією Наришкіною, потрудився тут на славу. Найбільше, звісно, біля свого «галльського замку». Мисливський замок (палац, будинок – по-різному називають) графа Шувалова будувався упродовж 1896–1903 років за проектом данського архітектора Андреаса Клевенсона. Він же розробив концепцію паркової території. Зашуміли тут сади, забуяли пахощами оранжереї, наповнилися колекціями полотен старих майстрів та лімозькими емалями зали Мисливського замку.
В апогеї – незадовго до пожежі 1895 року – парк вважали «другим за привабливістю» після «Софіївки». Клевенсону не було потреби змінювати панораму кардинально, адже тальнівські краєвиди були такими витончено-довершеними, що місця залишалося хіба для несуттєвих графських забаганок.
Але ось що цікаво: хоча будівля ідентифікується саме як палац чи замок Шувалова, «де факто» Шувалови у ньому так і не жили. Річ у тім, що восени 1902 року Петро Шувалов отримав гірку звістку про те, що за фіктивними документами управитель його маєтностями на Віслі викрав 300 тисяч рублів (аби зрозуміліше – поголів’я десь у 4,5−5 тисяч корів), і у графа не витримало серце. Може, не так через втрату грошей, як через крах цінностей.
Останнім власником садово-паркового комплексу судилося стати Олександрові Долгорукому, чоловікові Ольги Петрівни Шувалової. На ньому 1917 року й скінчилася стара історія маєтку. Невдовзі все «рухоме й нерухоме» перейшло в розпорядження трудового народу, і, на диво, той його не розтрощив. Може, тому, що доволі миролюбно ставився до місцевих вельмож, які були далеко не найгіршими панами. Родовий цвинтар зачистили аж 1963-го, коли нікого, хто їх знав, серед живих уже не було. А от могильні плити залишилися…
За радянських часів у колишніх графських володіннях розташовувалися народний дім, учительська семінарія, сирітський притулок, будівельний технікум, Музей хліборобства.
Про нові часи в історії маєтку без сліз не можна. З 2006 року і до сьогодні на його реконструкцію виділяють буквально мільйони гривень, але схоже, що з ними відбувається те саме, що свого часу із 300-ма тисячами царських рублів.

Знаменита мінералка
Прохопився про «Тальнівську», то вже хоч пару абзаців. Це справді бренд із понад піввіковою історією. Секрет її популярності простий. По-перше, земляки знають, що вміст пляшки відповідає назві товару. По-друге, «Тальнівська» не належить до групи строго лікувальних вод, які слід вживати лише за рекомендаціями гастроентерологів, тож пити її можна, як кажуть, скільки влізе. По-третє, наша вода залишається натуральною за смаковими якостями: немає солоного присмаку та специфічного «лікувального запаху». І насамкінець, що тепер теж не другорядне, «Тальнівська» залишається доступною за ціною. Єдина прикрість – останнім часом у Черкасах зникли великі кеглі, принаймні у тих супермаркетах, де наша родина вже не один рік звично купувала «Тальнівську» негазовану.
Розпочалася «біографія» цієї живої водички 1965-го. На Тальнівському харчокомбінаті для власних потреб її використовували зі 120-метрових свердловин гранітного горизонту. І якось тодішньому керівникові підприємства Анатолію Налпенку спало на думку показати продукт спеціалістам Одеського інституту курортології та фізіотерапії. Там воду ретельно вивчили. З’ясували, що вона містить коректний стабілізатор роботи кишково-шлункового тракту – кремнієву кислоту. А окрім – алюміній, фтор, сульфати, залізо, кальцій, магній, йод, гідрокарбонати – все, що треба для офіційного визнання в якості «натуральної мінеральної». Вже на кінець 1960-х тут випускали близько 10 мільйонів скляних півлітрових пляшок на рік, на етикетках яких вказували ціну: 8 копійок…

Тальне поза путівниками

1. Залізнична станція
Відкрита 1891 року до Христинівки чи Цвіткового, а далі – кому куди треба. Не кожне місто може похвалитися таким «історичним вокзалом».
2. Скеля Кохання
Один селянин покохав небогу самого Шувалова, почуття виявилося взаємним, ну й далі все – як у романтичних легендах із сумним кінцем. Ночами хлопець із панночкою сидять на скелі обійнявшись… Подробиці – у місцевих.

3. Дуб-талісман
600-літній кремезний дідуган – щось на зразок оберегу для усіх тальнівчан. До нього – і в радості, і в смутку. З дитинства і на все життя. За порадою і просто так. З туристами не працює, але можна спробувати.
4. Костел Святої Анни
Збудований Наришкіними у 1830-х для привезених із Заходу працівників та місцевих католиків. За радянських часів традиційно – господарський склад. 1992-го повернутий римо-католицькій громаді, нею ж і відреставрований. У костелі знаходиться надмогильна плита доньки Софії Потоцької – Ольги Наришкіної. Справжній католицький храм із богослужіннями в центрі України: як на мене, вже цікаво.

5. Храм Св. Апостолів Петра і Павла
Єдиний і неповторний, хоч і сучасний. 4 липня 2009 року храм освятив патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет. Збудований із надміцної австрійської цегли коштом мецената Володимира Мовчана. Має 7 куполів, маківки яких вкриті сусальним золотом. Усередині – 5-ярусний іконостас, виготовлений у стилі українського бароко. На дзвіниці – 11 дзвонів, найбільший – вагою майже дві тонни.