«Поки не почалося...» з Борисом Юхном

Дата: 30-07-2019, 09:24

«Поки не почалося...» з Борисом Юхном
На діагональній вісі від Палацу одружень – ще один старожил вулиці: початково будиночок лісника, а тепер – обласний ляльковий театр. Власне не тепер, а ще з 1970-го року, а до цього кого лишень в ньому не було – і міліціонерів повітового відділу, і бібліотекарів разом з читачами, і виховательок з дітлашнею вкупі. Зведений будинок з цегли місцевого виробництва і наймовірніше – майстрами-старовірами за проектом місцевого архітектор Костриці. До наших днів збереглася більшість оригінальних столярних виробів і навіть дверні ручки 1850 року з тульської фабрики Бабашових. Ну а цокольний поверх – це майже стандарт усіх міщанських будинків ще від початку ХІХ століття. Щоправда, багато хто тут впевнений, що то від часу будинок вгруз в землю, але ж подумайте як акуратно!

Поруч із театром ляльок – старий корпус 17-ї школи на 880 учнівських місць. Йому давно виповнилося 60: 1 вересня 1957 року будівельники передали символічного ключа від школи її першому директору Антонові Янчуку. Ми вважаємо архітектуру школи неповторною, але насправді це не так. Вона споруджена за типовим проектом ще 1949 року, тож загалом таких шкіл по колишньому Союзу налічувався не один десяток. А от школа, яка передувала нашій, точно була виконана у єдиному екземплярі. Та, на жаль, ансамбль із трьох вишуканих одноповерхівок та заднім двором із фонтанами жіночої гімназії Самойловської непоправно постраждав 1943 року.

«Поки не почалося...» з Борисом Юхном


Навпроти школи – монументальна триповерхівка 1958 року у стилі псевдокласицизму. Її закінчили ще до того, як вийшла постанова про боротьбу з архітектурними надмірностями, тож працівницям Художньому музею із відповідністю форми та змісту закладу просто пощастило. А до цього щастило міськкомівцям та іншим відповідальним товаришам. Просто тому, що вони займали найкращі на той час кабінети у Черкасах.
За перетином зі Смілянською – диво-сквер. Диво, бо до пуття й не розбереш, що воно таке. Організувалася ця міська напівоаза якось сама собою. Безперечно, стартова дата мала місце, адже приурочили її відкриття до 700-річчя Черкас в комплексі новобудов. Але відтоді минуло вже понад три десятиліття, та нічим особливим за цей час сквер так і не вирізнився: зручна пішохідна діагональ – не більше. Була, щоправда, спроба зробити його особливим, але про встановлення у 2006 році тут пам’ятника Василеві Симоненку краще не згадувати.

Навпроти скверу – податкова адміністрація. Наприкінці 1978 року керівництво області вирішило, що час переселятися у нову будівлю, яка б зібрала під своїм дахом обком та міськком партії, а також обком та міськком комсомолу. Згідно проекту, кожна структура повинна була мати окреме крило, звідси й отакий “тетрагон”. Позаяк у ті часи спорудження владної цитаделі вимагало дуже грунтовного підходу та маси погоджень не тільки у Києві, а й у Москві, лише підготовча стадія робіт забрала сім років. А коли почали будувати – як сніг на голову впала горбачовська перебудова з усіма її наслідками для звичної до того планової економіки. Утім, як то кажуть, домучили. На 1991 рік готовність об’єкту складала 90 %, але тепер було незрозуміло, хто туди вселятиметься. 6 мільйонів міцних радянських рублів було вкладено в наймонументальнішу будову невідомого призначення, а як так – два наступних роки функціонери чинили за принципом «так не діставайся ж ти нікому!». Навіть паркет був зідраний, не кажучи вже про мармур, сантехніку та всю систему комунікацій загалом. Зрештою, врятували податківці – на відновлення тетрагону більше ніхто не мав коштів.

«Поки не почалося...» з Борисом Юхном


До слова, перед податковою адміністрацією – усім відомий ТРЦ «Хрещатик Сіті». Планувалося, що площа перед фасадом «Тетрагону» буде складовою архітектурного ансамблю – так, як на старому місці у центрі.
Підземно-наземний ТРЦ – ще один архітектурний об’єкт сучасності зі складною і заплутаною долею. Зводили його, та насправді більше копали, з 2000 року, а остаточно – тобто на усіх рівнях – відкрили аж 2012-го. Центр дозвілля і розваг відкрито на місці черняхівського городища, що засвідчили виявлені тут поховання та артефакти. Ну, це по-нашому. А щодо пізніших і вже пам’ятних старшому поколінню часів, то зауважимо, що колись на розі теперішніх Хрещатика і вулиці Дашковича стояв відомий на всі Черкаси гастроном «Київський». Дореволюційний будинок знесли у форматі навчань з цивільної оборони.

Філармонія. Документально, як культурно-мистецький заклад, її створення зафіксоване постановою Ради Міністрів УРСР від 14 травня 1955 року. Однак, втілити рішення архітектурно видалося непросто, позаяк молодий обласний центр мав безліч першочергових об’єктів, а культура – ну ви самі знаєте, яке її місце у черзі. «Вогнище культури» будувалося й за відсутності кінцевого проекту, тож в процесі й перебудовувалося аж до 1968 року. Зрештою – 26 жовтня відкрили. «Центр Черкас прикрасила нова споруда зі скла і бетону. Це нове приміщення обласної філармонії, збудоване за проектом черкаських архітекторів С. М. Фурсенка, Л. С. Кондратського та О. П. Стеценка колективом БМУ-1 тресту «Черкасжитлобуд».
Сотні черкасців зібралися вчора на відкриття цього культурного закладу. Під бурхливі оплески присутніх заступник голови облвиконкому С. І. Якунін перерізав червону стрічку. Представники громадськості міста наповнили світлий просторий вестибюль філармонії. Гості оглянули просторе фойє, реконструйований кіноконцертний зал та інші приміщення». «Скляну» філармонію більшість містян ще пам’ятає. Здається – стояла вона там набагато довше, аніж насправді. А насправді – то лише 19 років: 1987-го за приписом пожежних заклад закрили на ремонт, що мав тривати рік, від сили півтора, а наяв потягнув на 17. Нову філармонію відкрили перед Днем незалежності у 2004 році, тож невдовзі будівлі виповниться 15: ненабагато менше, аніж простояла стара. Час – категорія точна, але... відносна.

По війні на місці, де нині обласне управління Нацбанку, а ще раніше – Держбанку СРСР, знаходився один із міських скверів, пам’ятний страрожилам тим, що слугував місцем урочистих зібрань та демонстрацій. А ще тут кілька років поспіль встановлювали невеличку громадську новорічну ялинку. Ця традиція поширилася Союзом 1949 року з Києва, і Черкаси, хоч і райцентр, на певному етапі теж долучилися до всенеродних гулянь во славу календаря і партії.
Зразу по «проголошенню області» мало вся черкаська вулиця Урицького перетворилася на суцільний будмайданчик. Тепер, коли технічні потужності галузі дозволяють локалізувати спорудження об’єкту будь-якої складності, навіть не уявляється як то – вся вулиця «товчеться з ремонтом».
На кожному прольоті – піддони з цеглою, купи щебеню і піску, арматура, дошки, бочки, мішки. Будівельники, а тоді ще й не менш чисельні будівельниці, у завапнених тілогрійках замішують розчин, топлять смолу, навантажують та розвантажують. Все практично-можливе робиться вручну. Об’єми робіт – колосальні, техніки – «півтори одиниці».
1954 року на базі БУ-1 у Черкасах та БУ-2 в Умані утворили організацію з потужною назвою: Черкаський облбудтрест, та в основному тільки назвою й обмежувалася її виробнича міць. Тодішня будівельна база тресту – це сім вантажівок, дві лісопильні рами, два баштових та один автомобільний крани, один автонавантажувач, 9 бетономішалок, 11 розчиномішалок, 5 каменедробарок, 7 стієчних підйомників (на такому Фєдя з Шуріком «каталися»). На цю техніку, чи ж вона при них, – 698 робітників та ще 43 інженери: як хочеш, так і плануй роботу у п’яти містах області плюс шести «перших» селах. До 1957 року з техарсеналом стало трохи краще, але пропорційно зросла й кількість споруджуваних об’єктів, то загалом все залишилося, як і було.

«Поки не почалося...» з Борисом Юхном


Давно і заслужено архітектурною візитівкою Черкас є «будинок з башточками» на розі Хрещатика й Остафія Дашковича. Була, щоправда, в його загалом щасливому і заможному житті одна прикрість, коли якраз у столітньому віці він «ненароком» мало не згорів.
Тепер, коли на історичних будівлях встановлені інформаційні стенди, немає потреби переповідати їхнє минуле. Кожен може дізнатися, що наш знаменитий будиночок – це колишній готель «Славянский», у якому і до більшовиків, і в радянські часи , побувала сила-силенна знаменитостей. Однак, цей витончений еклект у зміксованих стилях модерну і класицизму приховує свою головну таємницю, а саме – історію народження. Хто його автор?
Відповідь на це питання краєзнавці шукали не лише у місцевих джерелах, але й у архівах колишніх губернських столиць – то Городецький чи ні? Місцевий патріотизм вимагає неодмінної причетності пана Лєшика Дезидерія Владислава, але ж підтверджень наразі жодних. Та й загалом, приписувати геть усе архітектуро-гідне олівцеві цього майстра було б перебільшенням його внеску у відповідну спадщину. Маємо дві колишні гімназії, все решта – «нам би так хотілося».
Іншої думки авторитетний краєзнавець Василь Страшевич. Колись для початку він просто відкинув стереотип, що цей будинок завжди був звичного вже навіть старшому поколінню блакитного кольору (бо й справді, на дореволюційних світлинах він червонувато-сірий). Тож: «Манера архітектурної побудови зі збереженням форм модерністських стилів, що була притаманна Владиславу Городецькому, і навіть колір спроектованих ним будівель як типовий для українського бароко – бірюзово-білий для стін, світло-жовтий для карнизів, білий для ліпнини, все це опосередковано вказує на почерк зодчого». Опосередковано, не більше.

(Далі буде)

Черкаси наживо

Спецтеми

Погода

Погода