Навчаючись на істфаці Івано-Франківського педінституту, 1986-го я потоваришував із компанією одноліток – худграфівців. Надто веселу вдачу мали ті хлопаки, аби з ними не заприятелювати. Не те, що мої “історики”. Одного разу, пам’ятаю, на терасці кнайпи без надії перечікував нуднячу місцеву мигичку, а Діма Страчук, що раптом нагодився, й каже: “Пішли до нас, Фіголь не вижене, йому аби робота робилася”.
Корпус худграфа у середмісті завжди вабив мене своєю старою – чи то австрійською, чи польською архітектурою – абсолютно протилежною нашій факультетській соціалістичній коробці, то я й не вагався. Дмитро в групі старостував, одначе старий викладач шанував його не за те. Таки й справді шанував, бо наше знайомство із прикарпатським митцем Фіголем тією парою не вичирпалося, тоді воно лише почалося, і про Дмитра він завжди говорив як про видатного в недалекому майбутньому різьбяра.
Франківськ – то як меньшенький Львів, відтак усі, кому цікаві рідкісні видання, нумізматика, класна – не конче класична – музика та міські бувальщини або вже знайомі, або в них є спільні знайомі, через яких вони неминуче познайомляться пізніше. Прикметно, що вік у такому товаристві ролі не грає – мав знайомих і втричі від себе старших.
Познайомляться, якщо в системі координат їх раніше не зведуть блюз, кава й дощ. І чому то так: я, черкащанин, що змалечку ріс під гарячим сонцем Подніпров’я як не на асфальті то на піску пляжів, слухав попсу і ходив прямими як стріла вулицями, – з першого дня життя у Станіславі подумки зізнався цьому місту, що нерівно до нього дихаю. Місту, у якому на кожному кроці суцільна антиподія переліченому. Замість асфальту – бруківка, замість чаю – кава, замість солодких цукерок у коробках – гіркий шоколад у філіжанках, замість сонця – дощ, який восени, здається, й не припиняється ніколи, тільки майстерно імпровізує інтенсивністю. І коли той дощ “паде”, із вікон старих особняків якщо й чутно музику, то це не сабрінчин “бойс-бойс-бойс”, а щось класичне рокове чи зовсім мені тоді чуже джазове. Навіть у гуртожитку не “Ласковий май”, а “Брати Гадюкіни”.
Того дня Михайлові Павловичу забажалося, аби група малювала антивоєнні плакати. Я принишк за спинами “борців за мир” у самому кутку паркетної зали та увіп’явся в “нормандську теорію” про заснування Русі вихідцями зі Скандинавії (тобто мусив спочатку себе, а за пару днів й товариша Крюкова переконати, що згідно марксистсько-ленінського вчення то повна дурня). Мене пан викладач, що називається, упритул не помічав упритул, а от своїх тихенько кпинив. Не майстерність чи техніку, а ідеї, більшість яких були збитими на всі копита. Оті розламані навпіл бомби, заквітчані земні кулі і пухкенькі голубів, що коли б мали довші ноги, були б схожими на квочок.
Зрештою, Фіголь підійшов до викладацького місця, де теж стояла тринога з ватманом та якісь секунди просто дивився на білий папір. А потім взяв пензля і кількома різкими рухами багряно-венозною фарбою рвучко написав єдине слово: “Ні!”. За мить по ніжках потрощених і обірваних літер почали стікати цівочки крові. З полотна дихав жах, який ми всі відчули майже фізично. І все…
Через роки я дізнався, що Михайло Павлович пішов у Всесвіт 1999-го, а в пам’ять про великого митця франківську вулицю Долинську назвали вулицею Фіголя.
Разом із Дмитром навчався збитий кучерявий живчик Валік, зовсім не схожий на своїх витончено-мрійливих одногрупників. Художня муза, напевне, “по приколу” щедро наділила його малярським хистом, бо зовні він більше нагадував греко-римського борця середньої вагової, але ніяк не художника, тож користувався Валентин талантом відповідно. Охоче брався за різні шабашки, однаково вправно малюючи святих для сільських церков, натюрморти для кафешок та голих дівчат з натури для власного задоволення.
Пригадую свій юнацький шок, коли на одній з таких “нюшок” упізнав руду як осінь симпатичну мадярку Еріку, яку “добре знав одягненою”. Валентин невдавано і довго не міг второпати, про що то я так завуальовано його запитую, а потім розсміявся. З’ясувалося, що художникам навіть молодим, і це найдивніше, вдається, як то кажуть, відділяти мух від котлет, тож вони ніколи не користуються “матеріалом” не за призначенням. Тобто одне іншого не унеможливлює, але усьому свій час і місце. А робота є робота.
Якось Валік підпрягся оформлювати афіші у кінотеатрі “Космос”. Тариф – 5 рублів за маленьку та червінчик за велику, що було гарним приробітком до стипендії, яку він все одно або не отримував, бо як яскравий представник епікурійців частенько “залітав”, або ж спускав за три дні. І аж тепер – до суті.
Кілька разів довелося бачити, як створювалися ті роботи. Успіх чи неуспіх анонсу – це те саме для фільму, тому Валентин викладався на афішах як Мікеланджело на розписі стелі Сикстинської капели. Ретельно вимивав площину, потім у кілька шарів її забілював, на поверхні робив великий графічний ескіз з фотографії епізоду чи спеціальної листівки або й колаж створював, підбирав підходящий шрифт та аж після цього брався за фарби. Якісь афіші робив швидше, якісь повільніше, а бували й такі, що забирали увесь час після пар упродовж двох – трьох днів. Це коли він сам залипав на своє творіння, бачачи в ньому вже заробіток, а майже мистецтво. Бо то я так, стереотипно до процесу, назвав його “шабашкою”. Молоді худграфівці дуже швидко закохувалися у ту повійницю-халтуру, яка нині твоя, а завтра чиясь іще, і “переспавши” із нею одну ніч, що майже завжди було неминуче, вже забували, що то буквально за гроші.
Ці далекі спомини виринають раз-пораз, коли проходжу повз приміщення котрогось із колишніх черкаських кінотеатрів. Мимовільний погляд завжди вихоплює на їхніх фасадах місця, де колись висіли такі самі картини-афіші. Найчастіше, щоправда, наш кінопрокат обмежувався стандартними стендами по обидва боки від входу: “Сьогодні” та “Незабаром”, на яких вказувалися лише назва стрічки, студія-виробник та час початку сеансів.
Але інколи, якщо фільм обіцяв чималий збір або ж “культурне начальство” вимагало гідно його представити (траплялося й таке, і траплялося найчастіше: фільм високохудожній, високоідейний, високоморальний – про комуністів, коротко кажучи – а народ не йде), на стіні або ж у спеціальних наземних рамах з’являлися ці мистецькі роботи, які просто афішами не назвеш. Добре пам’ятаю таку секцію біля “Дніпра”. На тому місці вже давно паркан, що передує незакінченій будівлі якогось невеличкого офісного центру із серії сучасної рахітектурної (бо таки не архітектурної) забудови: “в кожну шпаринку – по будинку”.
І художники, тобто у контексті – кінохудожники, в Черкасах, звісно, теж були. Один із них, можливо останній у цій професії, – Олексій Йосипович Романенко, який пройшов свій мистецько-трудовий шлях від повоєнної “України” на Свердлова до нової “України” на Комсомольській. Відстань у три квартали довжиною 50 літ…
Ще молодим він втратив праву руку, тож змушений був вчитися малювати і писати плакатними шрифтами лівою. Коли дистриб’ютори почали розсилати постери до нових фільмів, його праця стала непотрібною. Та у свої тодішні 84 роки Олексій Йосипович все ж піднімався у майстерню на третьому поверсі “України”, щоб хоч назви стрічок написати від руки. Було це, дай Боже пам’яті коли не дав розуму занотувати, вже зо півтора десятиліття тому чи може й більше…
Фото: ось вони, великий та малий формати кіноафіш із сімейного фотоальбому Юрія Мезенцева.
Борис Юхно
