Я виріс в 90-х роках на «Хімпасі». Мене з малечку вчили ненавидіти «мусорів» і при зустрічі, навіть віддаленій, подалі від непотрібних проблем переходити на інший бік вулиці. Так робили всі знайомі хлопаки. Так робив і я. Викликати міліцію, заявити, просто дати свідчення, то вважалося найстрашнішою зрадою всіх пацанських правил. Навіть коли якось просто на вулиці приставили до дурнуватої макітри самостріла, в неї й думка не могла прийти про те, що можна просто звернутися у відділок, заявити або хоча б просто розповісти дома батькам. Це було проти правил. Тебе могли побити або й назавжди приліпити тавро «стукача» просто за те, що ти на вулиці перекинешся парою слів з людиною в формі.
Так склалося, що трохи згодом, вже в ранні юнацькі роки, мені довелося познайомитися з тоді ще геть радянською по суті міліцією ще ближче. Бачив, який буває відділок вночі, і кого туди приводять. Бачив, людей в формі, які переступали поріг мого дому зовсім не для того, щоб випити кави. Згодом бачив, що являє собою житло тодішнього вже типу українського міліціонера, його особисте життя, його розірвана на шмаття душа. Бачив ту тонку грань, на якій балансували правоохоронці того часу. Грань між законом і «бєзпрєдєлом», що проходила по самому краєчку леза.
Знаєте, може, саме тому, що бачив, зрозумів, відчув шкірою, що «мєнти» – то теж люди. Зараз це звучить смішно, але, повірте, для напівбандіткуватих пацанів тої епохи зробити такий висновок було непросто.
Остаточне розуміння того, що являють собою люди в формі, прийшло, коли вже трохи попрацював журналістом. Розумієте, коли ти стоїш по той же бік закону, що і люди з жетонами, ти хоч-не-хоч, але починаєш їх поважати. Звісно, не секрет і не дивина, що мерзотників вистачає скрізь. І в погонах, і без них. Але переважна більшість правоохоронців, з якими доводилося співпрацювати, на щастя, були все-таки хорошими людьми і «правильними» копами.
Тому коли міліція стала поліцією я сприйняв це з великою радістю, ентузіазмом і величезним так би мовити внутрішнім кредитом довіри до цих, нових не лише по формі, а й по суті правоохоронців.
Пройшло чотири роки. Чи не розчарувався? Ні. Може, тому, що трохи знаю, на що схожа робота копа не лише з фільмів про Робота-поліцейського. Може, тому, що маю друзів серед людей із восьмикінечною зіркою на грудях. Може, просто отакий я от довірливий… Але думаю, не один я такий. І, думаю, що в той день, коли черкаські патрульні святкують свій день народження, обов᾿язково знайдуться люди, які скажуть разом зі мною: «Молодці, хлопці і дівчата! Так тримати! Не все і не завжди виходить, але ви стараєтесь. І той хто хоче це побачить, той це побачить!».
Працюйте! Чергуйте! Служіть і захищайте! Бо без вас цей світ зануриться в ще більший хаос, ніж він зараз. Зі святом!
