Історичні паралелі: кара небесна (ч.2)

Історичні паралелі: кара небесна (ч.2)

Повний “букет” позаминулого століття
У 1797 році в Черкаський повіт призначили першого державного лікаря, Петра Осокоровського. Після його відставки цю посаду обійняв Яків Дранковський, який працював до 1829 року. Обидва – “лекарские ученики”, які без особливого успіху торували шлях військових медичних універсалів.
І лише 1844 року у Черкасах була впроваджена посада цілком цивільного “городового лекаря”. Він завідував лікарнею, обслуговував тюремний лазарет і загалом виконував усі медико-санітарні функції. На цю посаду призначили Петра Флота, доктора медицини, першого тут стовідсотково “людського” лікаря, оскільки його повітовим попередникам не дивиною було й скотину лікувати.
Одночасно звели й нову лікарню з “флигелем, баней, амбаром с ледником, погребом с сушильней, сараем для экипажей, конюшней и чуланом для усопших”. Налічувалося в ній вже аж 15 ліжок, на яких майже незмінно перебували члени соціальної “інвалідної команди”, тобто скалічених на війнах чоловіків. Тому поліційні облави на сифілітиків, які становили найбільшу небезпеку, зводилися до “виховних методів” просто на лікарняному подвір’ї. “А кому стропила в носу рухнули, так тех отходить так, чтобы блудить далее неповадно было”, – рекомендувало начальство. “По скудоумію” воно чомусь вважало, що сифіліс передається лише статевим шляхом, а лікарі в тому ні біса не тямлять.
Показники захворюваності містян у ті роки були дуже високими. Причина – хронічне недоїдання, виснажлива праця, важкі побутові умови, антисанітарія. Ну й само собою, дуже низький рівень медобслуговування. Хоча у “Скороченій медичеській табелі Київської губернії Черкаського повіту” нічого цього не визнавалося. Натомість – “лихорадки, шолудки, насморки, желчныя и воспалительные горячки здешнему климату очень сродны, водяная нечисть и многия другия хронические болезни, равно как и убийства, явились последствием перемены нравов”.
Упродовж усього ХІХ століття малочисельні лікарі боролися тут не лише із хворобами, але й із забобонами. Аби зробити щеплення від смертельної на той час віспи, їм доводилося шукати підтримки у поліції. Так, черкаський повітовий лікар, доповідаючи Київській лікарській управі, писав: “Оспопрививатель совместно с полицией нечаянно входили в дом и насильно прививали детям оспу, следствием этого было то, что матери с проклятьем провожали оспопрививателей и вымывали ранки мылом, квасом и водкою”.

Забуті імена
У грудні 1907 року у нас спалахнула епідемія холери. Найперше, що зробило Київське губернське управління? – ухвалило рішення про страхування лікарів та матеріальну допомогу їхнім сім’ям у сумі від 2 до 5 тисяч рублів у разі смерті медика. Також півтори тисячі було виділено для термінової організації в Черкасах холерного бараку.
Однак, ситуація виявилася значно гіршою, аніж прогнозувалося. Локалізувати епідемію не вдалося, і вона стала найтривалішою в усій історії місцевої медицини: чотири роки тривала її основна стадія, а потім ще скільки ж в різних повітах Черкащини спостерігалися окремі спалахи холери.
Ситуація ускладнювалася тим, що хоча ця хвороба й стала найпроблемнішою, населення сильно потерпало від далеко недоброго десятка інших. За звітом Київського губернського земського управління по місту Черкаси, тобто офіційно, а насправді – множимо десь на три-чотири, інфекційна захворюваність на 10 тисяч осіб складала: віспа – 20, скарлатина – 48, дифтерія – 26, кір – 11, коклюш – 87, трахома – 51, сифіліс – 16, короста – 35, завушниця – 29, черевний тиф – 74. Саме тиф, “об’єднавшись” із холерою, ще до Першої світової війни умертвив у південній Київщині близько 10 тисяч люду.
Були серед померлих і лікарі. Напевне, Черкаси давно б мали подякувати їм у назвах вулиць: тим, кому чимало земляків опосередковано мають завдячувати свої народженням, тож і продовженням роду. Та де там… Правду сказав професор Лев Громашевський: “Якщо лікар врятував одну людину, про нього говорять. Якщо вилікував 10 – 15, його прославляють. А якщо відвернув лихо від тисяч, цього не оцінять. Бо як оцінити те, чого не відбулося?”
У 1907 році завідувачем Черкаською лікарнею призначили молодого фахівці Григорія Маньківського. Невідомо, скількох людей він врятував під час епідемії і скільком не дав захворіти. Історія зберегла лише останній епізод його професійної самопожертви.
Оскільки “заразне” відділення лікарні було переповнене, до пацієнтів доводилося виїжджати. Ще до сніданку, який для нього частіше ставав обідом, Маньківський встигав відвідати кількох хворих на холеру й тиф. Після роботи – те саме. У березні 1908-го він провів ніч біля тяжкого, а за кілька днів й сам зліг від тифу. Не стало Маньківського 11 квітня…
Так само трагічно обірвалося життя першої лікарки Черкаського повіту Катерини Ниточаєвої, яка прибула сюди через два роки по закінченню Одеського університету. У 1913 році вона практично оселилася у В’язівку, де тиф лютував найдужче. “Ні білизни, ні ковдр. Я зверталася у Городищенську земську лікарню як найближчу – немає. А хворих все привозять. Доводиться класти їх у барак у своїй білизні, зі своїми подушками, і укриваються вони своїми кожухами. Все це заражене і для медичного персоналу є заразливим”, – писала у своєму щоденнику молода лікарка Ниточаєва.
Так чи інакше, їй вдалося локалізувати епідемію, багатьом вона врятувала життя. Але контакт з одним із останніх пацієнтів став для Катерини Микитівни фатальним. Вона померла 15 січня 1914 року від тифу…

Нам з цим жити
Звісно – за найкращими прогнозами. В сучасній історії найбільша пандемія лютувала після Першої світової війни. Почалася вона 1918 року в США, невдовзі перекинулася в портові міста Іспанії, Франції, Італії. Хворобу назвали “іспанською лихоманкою”, або просто “іспанкою”.
Тоді грип вразив близько 500 мільйонів осіб, тобто понад 20% населення планети. За різними оцінками, від 50 до 75 мільйонів з них померли: удвічі, чи й утричі більше, аніж загинуло безпосередньо на війні. В Іспанії – найбільше, від 8 до 10 мільйонів.
Насправді грип 1918 – 1919 років був класичним “пташиним”, АН1N1: захворювання перейшло з птиці до людини на заході Штатів. Пандемія вщухла за 18 місяців (хоча окремі її спалахи фіксувалися ще й 1920-го) – вірус мутував у інші, безпечніші форми.
На початку нового тисячоліття, як сніг на голову, на людство звалилася нова загроза – “атипічна пневмонія”: важка гостра респіраторна недуга. Результат спалаху взимку 2003 року – понад 8 тисяч хворих у 27 країнах, близько 800 з яких померло. На щастя, вченим досить швидко вдалося виявити вірус, який спричинив захворювання. З’ясувалося, що він належав до відомого й описаного ще у 1960-х сімейства коронавірусів. Саме так, сьогоднішнє лихо – далеко не сьогоднішнє…
Тоді ж світові світила медицина висловили припущення, що приблизно кожних 25 – 30 років на планеті з’являтимуться нові, а з цієї причини – ще небезпечніші від попередніх, мутанти “старого доброго грипу”. Більше того, на перші десятиліття ХХІ століття передбачили пандемію типу “іспанки”. Вже тоді, тобто на самому початку 2000-х, вчених найбільше турбувала неминучість мутацій вірусів грипу у форми, здатні вбивати людину через враження органів дихання. А ще – прогнозована безпорадність: еволюція вірусів грипу неминуча, оскільки у відтворенні собі подібного мікроб “помиляється”. Чим частіше вірус себе відтворює, тим більше таких помилок, тож більша ймовірність того, що котрийсь з нових мікромутантів зайде людині.
Схоже, що саме цими днями вірусологи вже “роблять ставки”. Одні впевнені, що як і раніше, десь за рік-півтора “воно саме розсмокчеться”: nCoV19 перейде в безпечніші форми, та й по всьому, “до нових незабутніх зустрічей” у другій половині 2030-х (помітили, як 25 – 30 років звелися до 15? Так а хто ж знав, що світ візьме шалений темп буквально в усьому. Схоже, що з такою перспективою колись, але вже не надто щоб і в далекому майбутньому, одна епідемія просто переходитиме в наступну, навіть із самоізоляції не встигатимеш вийти). Інші – як от радниця ВООЗ Айра Лонджіні, прогнозує враження нинішнім коронавірусом від третини до половини людства. Тобто за пару років лік таким йтиме на мільярди, а померлих – на десятки мільйонів. І швидше зле, аніж добре те, що у багатьох інфікованих хвороба перебігатиме відносно легко, тому вони не звертатимуться до лікарів, але ж заражатимуть оточуючих.
В гнітючому очікуванні того, що сталося нещодавно, ще 2018 року з’явилося чимало науково-популярних статей (і як завжди – чим більш вони наукові, тим менш популярні). Йшлося в них як про 100-річчя “іспанки”, так і ймовірність чогось подібного. Фінальний абзац – із однієї з таких, “Эпидемии ХХІ века” Є. В. Юляєвої:

“В наше время, когда миллионы перемещаюся по планете ежечасно, эпидемии распространяются с такой же скоростью. Они угрожают всему человечеству, и увы – человечество бессильно. Судьбы земного шара зависят от баланса невидимых сил мутации, естественного отбора и лишь немного – действий правительств”.

Ну що ж. Поживемо – побачимо, доживемо – дізнаємося, а виживемо – врахуємо…

Історичні паралелі: кара небесна (ч.2)

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x