Днями доця запитала у мене, хто такий «кратин». Щоб виграти собі хоч трошки часу на доступне для трирічки формулювання я почала задавати дитині уточнюючі запитання. У ході діалогу вияснилось, що чула вона те слово по телевізору і що тьотя казала, що саме через нього діткам не можна гратися на майданчиках (наш особливий біль останнього часу). Я зітхнула з полегшенням, бо, зізнаюсь чесно, спершу я подумала, що вона запитує про інше слово і уже вигадувала, як пояснити дитині те, що це люди із певним захворюванням щитоподібної залози які дещо відстають за фізичним та розумовим розвитком, але це слово казати не варто, бо його часто використовують, як образу.
Тож, я швиденько пояснила малявці, що карантин – це такі правила, який мають дотримуватись люди, коли хтось захворів, аби не захворіти самим. Але це не страшно, бо якщо цих правил дотримуватися, наприклад, ретельно мити ручки, залишатимемось вдома, якийсь час не ходити на майданчики, у кафе, то усе добре. До того ж, карантин – це не на завжди. І коли він мине, ми полетимо на море, гойдатимось на гойдалках, ходитимемо в кафе – взагалі робитимемо те, що робили раніше.
Наче, мені вдалося пояснити і заспокоїти. Бо, коли ми телефонували бабусі, то Злата запитала, чи бабуся з дідусем вдома. Після ствердної відповіді радо пішла приміряти нову панамку.
А я зробила для себе два висновки. По-перше, ми маємо говорити з дітками про усе, навіть про дорослі, на наш погляд, речі. Адже вони усе чують, бачать, помічають. Моя про все запитує, а інша ж може нафантазувати собі і боятись… А, по-друге, і це мене дуже втішило, за ці два тижні я не зациклилась на проблемі й не виробила у себе підсвідомих асоціацій. Бо то страшно, коли люди в рецепті читають «тревожная запеканка» замість «творожная» (реальний, до речі, випадок моєї знайомої).
Тож, дотримуємося правил карантину – і сподіваємось, що він не на довго. Здоров’я нам усім.