Ранкова казка. Наш камінь для Москви

Борис Юхно, RSS,
Дата: 1-04-2020, 11:52

Та да. Як сказав один старий електрик – «краще бути ізольованим, ніж заземленим».

Отже, квітень. Місяць цвіту і тепла, недарма в народі казали: «Квітневий цвіток ламає льодок». Давно, щоправда, бо тепер зазвичай з другої половини місяця вже справжнє літо. Бувають, звісно, й у квітні прохолодні дні, і навіть сніг пролітає, але ж то недовго. Хоча інколи небесна канцелярія все ставить з ніг на голову. Ось, приміром – 12 квітня 2015 року у нас був найтепліший Великдень за 120 років метеоспостережень: у Черкасах +22°С. А слідом – дуже холодна поминальна неділя: вранці пролітав сніг, потім дощило, температура не перевищувала +5°С. День швидко приростає, з 12 годин 55 хвилин до 14 годин 43 хвилин.

1 квітня
1944 – Після окупації розпочав роботу Черкаський педінститут, аудиторії якого заповнили 204 студенти.
1954 – Відкрито обласну бібліотеку імені Володимира Маяковського.
1957 – Офіційна дата заснування Черкаського народного хору.
1967 – На вулиці Шевченка відкрито новий корпус трикотажної фабрики.

2 квітня
1967 – Відкрито пряме авіасполучення «Черкаси – Москва».
1987 – У Кунцевському районі Москви за адресою «вулиця Франка, 36» відкрито спеціалізований магазин сільськогосподарської продукції «Черкаси».

Якось дивно з другим числом вийшло. Але чому б і не про Москву. Є що згадати й окрім консервів та її заквітчання до Олімпіади-80.
При початку – цитата з публікації у «Черкаському краї» від 17 серпня 1996 року. Бачимо – не така вже й давнішня історія.
«Москва – давній споживач продукції Старобабанського кам’яного кар’єру, що в Уманському районі. Граніт звідси завжди йшов на найбільші московські новобудови. його використано, зокрема, при спорудженні комплексу університету на Воробйових горах, Кремлівського палацу з’їздів, стадіону в Лужниках, при облицюванні набережної Москви-ріки. Ще одна московська адреса продукції наших кам’яних справ майстрів – будівництво підземних споруд на Манежній площі, де «у мінус» кількох поверхів виростає ціле місто. А нині у Москві відроджується знаменитий храм Христа Спасителя, тож тепер саме для нього готують гранітні плити каменотеси зі Старих Бабанів».

Колись Черкащина справді славилася мінеральними й так званими орнаментальними будматеріалами. Поклади граніту розроблялися чи не в кожному правобережному районі краю. Були серед них і унікальні – як, наприклад, ріпаківі: різновид граніту сірого і темно-сірого кольору з жовтими та рожевими вкрапленнями, який добували в Набутові і Матусові. Або мігматити: рожево-сіро-голубі граніти із Тального та з жовтими смужечками – з Лисянки. У Мошурові на Тальнівщині, Михайлівці на Звенигородщині, Бужанці на Лисянщині та Малій Смілянці на Смілянщині добували градоніт. Справжнім шедевром природи можна вважати олігоклаз – граніт у кольоровій гамі від білого до темно-сірого із блакитними і синіми плямами, зі скляним відблиском та перламутровим відтінком – ним славився Гарбузин на Корсунщині.

Однак, найбільшої слави в імперські часи зажив городищенський лабрадорит, цінний декоративний мінерал темного кольору з голубим відтінком. Запаси породи, яка вироблялася понад століття, на середину 1950-х все ще вимірювалася кількома мільйонами кубометрів. Загалом саме лабрадорит міг би заслужено називатися «гранітним золотом»: місць, де його видобували, на планеті було небагато.
З городищенського каменю виготовили кілька відомих меморіалів, що звеличували монархію та її царів від Петербурга до Одеси. Його експортували в Австро-Угорщину і Німеччину. Ймовірно, використання місцевого гранітного скарбу було б у рази більшим, якби тут існували відповідні технології та розгалуджена мережа залізниць. Коли в Києві закінчили будівництво Володимирського собору і почали проектувати його внутрішнє опорядження, виникла думка використати для цього городищенський лабрадорит і деякі різновиди рябого граніту з Малої Смілянки. Втім з’ясувалося, що використати ці чудові матеріали недоцільно, бо доставка готових мармурових плит з Італії коштуватиме дешевше.
Таке ж трапилося й 1910 року, коли взялися брукувати київські вулиці. Гранітні кубики довелося виписати зі Швеції, адже у нас їх не виготовляли, хоч місцевим матеріалом можна було встелити не те що Київ, а всі губернські столиці.

За радянських часів «діло поправили». Чи пишатися таким фактом нині, чи лихословити з приводу, але черкаські елітні граніти щедро використовувалися при спорудженні Московського державного університету, Кремлівського палацу з’їздів, Лужників, Храму Христа Спасителя, станцій метро. Скажу по секрету – приватним порядком найквалітніший камінь вивозився на надгробки всеможливих «видатних діячів» як ще радянської, так і вже російської культури. Принагідно здивую вас іще одним опосередковано дотичним до теми фактом: елітні труни теж робили й роблять в Черкасах. Свого часу в такі поклали Бориса Єльцина, Владислава Лістьєва, українських політиків Євгена Кушнарьова та інших, нині вже забутих. Але до теми.
У наших краях спробували добувати й самоцвіти: моріон, топаз, опал, гірський кришталь, халцедон, та в старі часи напівкоштовне каміння не викликало у знаті великої цікавості. Тому навіть бурштин (янтар) з-під Канева та Змагайлівки й донині там, де його заховала природа.
До слова, десь у середині 1970-х виникла така ідея: облаштувати у черкаській Долині троянд постійно діючу виставку місцевих гранітів. Бачилося те так: Долиною будуть «розкидані» величезні первородні брили, а на них – таблички: короткий геологічний опис, звідкіля камінь та що з того кар’єру і де збудували. Але якщо тоді не склалося, то тепер вже точно такого ніхто не зробить...

Ранкова казка. Наш камінь для Москви

Черкаси наживо

Спецтеми

Погода

Погода