Перетин вулиць Гоголя і Небесної Сотні, а раніше – Леніна, а ще колись – Садової, то ядро дикого, але по-своєму симпатичного черкаського колориту. Зараз тут майже порожньо і майже тихо, відтак нагода щось собі нагадати.
…Майже тихо, бо за листовим парканом ламають базарний універмаг, тож трохи гупають, зрідка матюкаючись. От шкода мені його, і всьо тут. То був останній форпост радянської торгівлі, майже музей. Продавців з покупцями розділяв прилавок, а так велося ще до появи «магазинів самообслужування». Значить – півстоліття як. А товари! Звісно, трохи сучасніші, але на дещо й часів між двома революціями можна було натрапити. Оті газові плити, стіралки, рулони клейонки, килимки-доріжки якісь, нафіг нікому в наш час не потрібні сувенірні набори для кухні з прикарпатського дерева: усе, що випускала недобита вітчизняна промисловість ще з десяток років тому.
Навіть тазки й швабри того ГОСТу, яким нас задовбував трудовик. Я про швабри. Посуд – біленький з окантовочкою – може ще й донезалежний. Малоймовірно, але що йому заважало десь у тирсі лежати. А таких упоїтєльних салатниць я вже давно ніде не бачив, як і класичних гранчаків.
Остання покупка – серія вражеських одеколонів фабрики «Новая Заря», п’ять флаконів по 55 – 60 гривень: «Красная Москва», «Русский лес»… Вже давно йшла війна, тож тьотя невдавано-патріотично попередила, що вони «руські». Порадила взяти Золотоношу, дешевше. Я сказав, що мені треба саме «руські», бо пахнуть справжніше. Може й подумала тьотя, шо я падлюка, але ж не будеш пояснювати, що то взагалі в колекцію, а «Шипром» я востаннє користувався, заправляючи фломастери.
Вже минув місце двох колишніх «точок». Кафе, на яке три роки тому акуратно насадили другий поверх, тут з 1967 року і допоки мало один, його меню не надто змінилося. Котлетки, хек, кваснина, салатики якісь овочеві, горілочка само собою. Інтер’єр, мабуть, теж залишався автентичним: шпон по периметру, а вище якась дічь в накат. Столики столовські, часів «розвиненого». Але під клейонку, з букетиком сухостою і соляничкою. Всьо солідно і красіво, попри те, що дешево й сердито.
У двох метрах навпроти – наливайка Васіліча, фактично цілодобова. Хтось є, Жека чи Саня, чи «сам».Тут не засиджувалися, бо й люди сюди забігали зайняті. В основному – вантажники (нє-нє, грузчики) з базару, «старйовщики» (так Володимир Гіляровський колись називав торговців старими речами) та чоловіки, яким та корчма, зараза, постійно траплялася по дорозі, хоч йшли вони зовсім в інший бік.
При куті був розвал букініста, він і лишився. На протилежному боці вулиці – ще один. За перехрестям – ще два, вже не такі давні. В ящиках від бананів – вся мудрість світу за ціною від десятки до півсотні, рідко менше чи більше. Хоча у Толіка є кілька коробок по гривні – три. Бабусям і дідусям, для яких тепер і десятка чималі гроші, він просто дає книжки почитати або й дарує. Бував я в його «фондах», то неподалік. Тисячі томів на двох поверхах, виданих якщо не до «історічєского матєріалізма», то з його вкоріненням. Колись чи не за кожну з цих книг треба було здати 20 кг макулатури. Або ж дістати її «по блату». Ще варіант – переплатити дві-три ціни «проклятим спекулянтам».
Поруч – м’ясний. Колись «Рось», в часи азартної пошесті якесь кишло, тепер ось знову ковбаси. Дешеві, звісно, як і все на кутку. Таке місце… Продукція «Росі» була якісною й таки недорогою, про нинішню – окрім того, що вона харківська – нічого сказати не можу. Нє, ну якщо ви бачите сардельки гривень по 40 – 50 за кіло, то самі вирішуйте, брати чи ні.
На діагоналі за перехрестям – «блошка», наш брокант. Хоч поблизу й «височіє» Ейфелева вежа (ну так, в Черкасах є своя, та мало хто її помічає), із паризькою у неї не багато спільного. Але ж по суті – то саме: торг беушним ужитковим дріб’язком. Тут є все, що можна доправити до місця власними силами з дому чи якихось сараїв у прилеглих дворах. Трибунні графини й старомодні чеканки, настінні «брехунці» й колись поцуплені з бочок бокали, порепані радикюлі й стрьомні пупсіки без очей, більше схожі на ляльок вуду. Корки, кришки, окуляри, рюмки, шкатулки, гудзики, значки, нитки, спиці… Ні-ні, не збираюся все перелічувати. Такий «комплект» абсолютно типовий для якоїсь однієї неконкретної бабушки.
Звісно – як складову середмістя, можна не сприймати цей дикий базарчик при вже «історичному» будинку. Але не можна заперечувати його права на існування. Зрештою, такі – елемент європейської міської культури вже не одне століття. У Парижі, Амстердамі, Варшаві і… Черкасах. Поблизу Ейфелевої вежі, біля шаурми…
