Зачіска – то серйозно, або Про особливості підтримання чоловічої краси в умовах карантину

Зачіска – то серйозно, або Про особливості підтримання чоловічої краси в умовах карантину

Скільки живу, якось ніколи особливо не замислювався про свою шевелюру. Ні, я знаю, що зовнішній вигляд то важливо, знаю багатьох чоловіків, які можуть довго й наполегливо розчісуватися перед дзеркалом, від того ні грама не втрачаючи своєї чоловічності. Ну, а я от якийсь отакий вродився. І мабуть, якби не вся оця катавасія з карантином, то так би й не взнав, наскільки важливою є чуприна для мужчини. Але про все по порядку.

Перша моя зустріч із важливістю волосяного покриву на голові відбулася років так у 5. Ховаючи пластмасового солдатика в шухлядку з документами, випадково натрапив на пожовклого конвертика. Конвертик був запечатаний і без підпису. Ця дивовижна таємниця відразу заполонила дитячу свідомість. Настільки, що я навіть забув, навіщо і від кого ховав солдатика в заборонене для моїх цупких дитячих пальчиків місце. Конверт було відразу добуто, а його куточок непомітно відгризено. Всередині виявилося невеличке і дуже м’якеньке кучеряве русяве волоссячко. Перевірка біля дзеркала довела, що було воно значно, от прямо дуже значно світліше за моє і значно м’якіше. Я перебрав у пам’яті всіх доступних мені імовірних власників такого волосся і прийшов до абсолютно логічного висновку, що в нас в домі десь переховується мій маленький світловолосий братик, або навіть сестричка, про яку я мріяв все своє дитинство. (Зізнаюся, мрія не зникла й до цього часу, але про те колись іншим разом.) Нормальна дитина б пішла до мами і все з’ясувала. Але справжні герої не шукають простих шляхів. Я спокійно, послідовно і не подаючи вигляду, що мене щось цікавить, перерив весь дім. Дослідив найнепомітніші закапелки, в яких від мене могла переховуватися така бажана рідна душа, але… Трошки згодом я таки дізнався, хто власник того волосся. Ну, в кого є власні діти, той вже мабуть здогадався. Хто не має, просто дам підказку: у дитини протягом перших років життя колір очей і волосся може змінюватися.

Другим важливим спогадом є перші 4 роки навчання в школі. Кожного року після останнього дзвінка батько вилазив на стільця і вкручував у люстру додаткову лампу на 200 ватт. Кімната перетворювалася на неодноразово читаний в «октябряцьких» книжках про «дєдушку-лєніна» «дворец-праклятих-імперіалістов», а батько перетворювався на трошки страшного дядька з чимось блискучим і клацаючим у руках. Потім те щось блискало і клацало вже в мене над головою, смикало за чуприну, тикалося гострими зубчиками у вуха і неймовірно лякало. А після цього всього процесу на мене з дзеркала блищав очима невеличкий новобранець радянської армії. Принаймні так це пояснював батько. Ще й приказував – не хнич солдат, генералом будеш!

Скажу відразу, генералом не вийшло. Але відчував я себе особою аж ніяк не менше рангом, коли ми вперше з батьком пішли в перукарню. Пам’ятаю запах одеколона, пам’ятаю яскраві журнали на столику біля стільців, пам’ятаю дивовижний трон, вилізти на який можна було лише після того, як жінка в чудернацькому одязі і з незвичайною зачіскою підкладала дошку, а потім довго тиснула ногою на педаль. Вона натискала, а я піднімався вгору. Це був справжній атракціон. Не гірше чортового колеса.

Ще один етап в житті мого волосся був перед випускним. Тоді мені не просто зробили зачіску, а ще й змастили щось там лаком, щоб воно не розсипалося. Я вже не пам’ятаю, чи воно розсипалося чи ні, але точно не забуду того відчуття неприродності і якоїсь внутрішньої неправильності, коли мене, нормального пацана, намастили чимось, що в моїй свідомості було виключно дівчачим. Не знаю, як у цей нинішній толерантний вік, але тоді за слова «ти одягнений, як дівчина», звернені до хлопця, можна було без довгих церемоній і попереджень отримати по пиці. Тому, я так комплексував, мені було так незвично на тому випускному, наче на мені були рожеві стрінги та ще й під вечірнім платтям.

Весілля. Із обмундирування чомусь згадується лише те, як довго я обирав букет, який би підходив до сукні нареченої. Як зранку мама пришивала до костюма квітки. До речі, я тоді ще не задумувався над тим, що то був мій останній холостяцький ранок у батьківському домі і сварив маму за те, що вона, хвилюючись, вколола мене голкою. Чи робив щось із зачіскою… не пам’ятаю. Але ж мабуть таки щось робив, бо на світлинах вона є.

Після цього я засвоїв чудесний алгоритм. Коли колеги починають посміюватися з того, що на голові піднімається вихрик і торчить, як гребінь в півня, треба прийти в перукарню, сказати: «под-шестьорку-віскі-прямиє» і не перейматься. Знайома перукарка жартує, що в мене є лише дві зачіски: «волосся є» і «волосся нема». Хай так. Мене це завжди влаштовувало.

І от прийшов карантин. Воно, знаєте, начебто й дома сидиш, але все одно якось не дуже комфортно, коли в тебе хаєр уже стає об’ємом, як абажур для торшера. От просто приходить відчуття, що вже щось якось треба в житті змінювати. Ну, усвідомити проблему і вирішити її, то трошки різні речі. Але ідея виникла, а отже почалися пошуки способів її реалізації. Спочатку намагався допомогти собі сам. Кажу відразу, не повторюйте, бо то ще те збочення. І незручно, і неприємно, і навіть трохи небезпечно. Дружина самоізолювалася від цього питання, відповівши на мої пропозиції, що вона на те не вчилася. Донька навпаки зраділа просто невимовно. Принесла троє ножиць, два гребінця, ножа, упаковку пластиліну, зелену фарбу… Словом, я й сам не знаю, як мені вдалося від неї вирватись. І тут я згадав свого тата і ту лампу на 200 ватт. Телефоную. Прийду в гості, кажу. Будемо згадувати дитинство, кажу. Тільки візьмемо не альбом зі світлинами, а лампу на 200 ватт, ножиці і машинку для стрижки, кажу. Мені здається, він зрадів…

Скажу відразу, проблеми почалися вже на першому етапі. Лампи в хазяйстві не знайшлося. Люстри тої, в яку колись вкручували ту лампу – теж. Вирішили переміститися в коридор. Сиджу на стільці. Роздягнений до пояса. Наді мною батько. П’є каву. Каже, що для сміливості. Кажу, давай і мені, бо теж страшно. А я вам скажу, кава без шматочка білого хліба з маслом і твердим сиром, то не по-сімейному. А запропонувати сину просто бутерброд з кавою, то не по-батьківськи. Словом, пообідали. Поговорили про політику. Про карантин. Про Зеленського. Подивилися телевізор. Хороше кіно, але довге, зануда. Після нього треба ще підкріпитися. Телефонує дружина. Ти там ще хоч живий, питає. Звісно, живий, кажу. Стрижуся, кажу. А довго, бо якісно, кажу. Поговорили. Знову я на стільці. Знову з голим торсом. А голий торс в мого батька, щоб ви знали – це чітка і невпинна асоціація з армією, з його юністю, з «тим життям». Поговорили про армію. Про його юність. Про те, яку країну про… Втратили, коротше. Ну, ви зрозуміли…

Словом, хочете вірте, а хочете ні, вже не пам’ятаю з якої спроби, але батько таки мене підстриг. Для цього була використана ще та машинка, якою колись мене перетворювали на «маленького солдата» і величезні кравецькі ножиці, якими моя покійна баба різала матерію. Що з цього всього вийшло? Чітке розуміння, що машинка вже давно віджила своє, а кравецькі ножиці потрібно використовувати виключно за призначенням. Дружина тепер називає мене не інакше, як «мій Лаврін», бо на її переконання така зачіска, як у мене зараз, була в моді в ті часи, коли Нечуй Левицький писав «Кайдашеву сім’ю». Донька з усією щирістю і безпосередністю дитинства зве мою зачіску «хатка для щура» і грозиться, коли я спатиму, поселити в неї хом’ячка Альберта.
Та є в цьому і позитивні моменти, скажу я вам. Які? Ну, тепер вже я точно буду #сидіти_вдома. І на Великдень, і на всі інші свята… аж поки не відкриється бодай одна перукарня в місті, де вміють робити «под-шестьорку-віскі-прямиє».

Зачіска - то серйозно, або Про особливості підтримання чоловічої краси в умовах карантину

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x