Зірка Полин і чотирилапе курча, або Що я пам’ятаю про Чорнобиль

Зірка Полин і чотирилапе курча, або Що я пам’ятаю про Чорнобиль

Весну 1986 пам’ятаю досить смутно. Календар каже, що тоді мені було п’ять. А для цього віку глобальні катастрофи – то щось із позамежжя сприйняття. Пам’ятаю лише стурбовану маму і насмішкуватого батька. Але так було завжди, тому це могло бути з будь-якого періоду.

Краще згадуються часи, які були трошки пізніше. Мені здається, років через два. Згадую діда, який радів, що живе на Полтавщині, і вважав, що туди ця зараза не дійде. Він десь найшов газетну статтю, в якій хтось доводив, що полтавська земля є найчистішою від радіації в усій УРСР. Дід в це свято вірив. Моя мама, а його донька – теж. Пам’ятаю, як мама шанобливо ставилася до всіх продуктів, які ми привозили з її батьківщини. Казала, що вони вирощені на чистій полтавській землі і тому дуже корисні. Я вам більше скажу, та полтавська земля була в нашій черкаській квартирі в кожному квітковому горщику і в кожному ящичку, де на вузенькому підвіконничку вирощувалася полтавська цибулька, полтавський часничок, полтавський кропчик… Ох і лаявся ж кожного разу батько, як вантажив у свого москвича ту землю… Але вантажив таки. А ще ми возили воду з Полтавщини. В «маленькому» 35-літровому бідоні (бо був ще й «великий» на 50 літрів). Він гарно вміщувався між відтягнутим назад переднім сидінням і приладовою панеллю. А я коли трішки підріс і отримав статус людини, що має право їздити спереду, завжди ненавидів той бідон всією своєю дитячою душею. Він стояв в мене між ногами, був холодний і часто мокрий.

Але повернемось до теми…
Чомусь запам\’ятався анекдот, який ходив у ті часи.
– Дідусю, а правда, що раніше тут була атомна станція?
– Правда, онучку, – відповів дідусь і погладив хлопчика по голівці.
– Дідусю, а правда, що вона вибухнула?
– Правда, мій розумничку, – і дідусь погладив онука по другій голівці.
Смішки-смішками, а я пам’ятаю хвилю повідомлень і в газетах, і по телевізору про генетичні мутації, пов’язані з вибухом на ЧАЕС. З’явилися вони не відразу, а через рік-два. Запам’яталися сюжет в новинах про двоголове теля. І ще в мене довго-довго валялася підбірка вирізок з «Известий», улюбленої газети мого діда про багатоногих собак, двоголових кролів, ящірок.. Для дитини це було дивно, але не страшно. Сприймалося, наче персонажі зачитаної до дірок серії «Сказок народов СССР». А от страшно було, коли бабуся показала чотирилапе курча, що вилупилося з яйця. Навіть дитині. Досі пам’ятаю, як мене наскрізь пронизало відчуття чогось дикого, страшного і абсолютно неправильного, коли я доторкнувся, до тої нещасної істотки. Із чисто сільської любові до всього живого бабуся намагалася його виходити. Воно навіть жило якийсь час. Їло, пило, а потім померло. Мабуть, «неправильними» в нього були не лише лапи.

Слова про радіацію і про те, що її потрібно виводити з організму супроводжували все моє свідоме дитинство. Моя мама, як професіонал самолікування постійно експериментувала наді мною і собою найрізноманітнішими доступними їй засобами боротьби з наслідками аварії. І, повірте, козине молоко з каплями йоду та не знаю, якими неправдами і де добутий китайський «драконовий корінь» були далеко не останніми і не першими в довгій черзі рятувальних засобів. Батька те не стосувалося. Єдиним показником хвороби, який він визнавав, була температура вище 38°. Тоді він випивав жарознижувальне. В усіх інших випадках він вважав будь-яку людину абсолютно здоровою і працездатною. До речі, після збивання тих 38 до 37, він збирався і йшов на роботу. Я не можу згадати жодного випадку, щоб він був дома на лікарняному по хворобі.

90-ті, крім усього, відзначилися справжнім потоком релігійних ідей, що літали буквально в повітрі і перли звідусіль. Серед них особливо популярною була тема пророцтв Нострадамуса та апокаліптичної «звізди Полин». У плутаних і неоднозначних видіннях середньовічного французького алхіміка переважна більшість людей, яких я тоді знав, вбачали повну загибель людства чомусь саме до кінця серпня 1997 року від радіоактивних вибухів по всій планеті. І Чорнобиль, звісно, був лише першою ластівкою. Інші, а часто й ті ж самі знавці того, що було є і буде, наводили біблійні цитати в переказах «старих людей» про Звізду Полин, яка опалить всю землю і третину вод в річках зробить гіркими, а третину земель непридатними для життя. Зрозуміло, що все те стосувалося виключно ЧАЕС.
Підбиваючи тему міфів, хочу ще пригадати неодноразово обговорювані в ті часи дорослими на кухні історії про японців, котрі пережили ядерне бомбардування. Мудрі азіати, начебто приїжджали до нас і начебто комусь десь казали, що справжні масштаби цього вибуху ми побачимо лише тоді, коли в дітей Чорнобиля народяться свої діти.

Років у 16 я отримав статус дитини, яка потерпіла від Чорнобильської катастрофи. Статус був дуже примарний і незрозумілий. Найсмішніше, що запам’яталося, це те, що я мав право на безкоштовне протезування зубів. Смішно мені було тому, що зуби в спадок від мами отримав такі, яким не потрібен був дантист. Єдине пошкодження отримав років у дванадцять, коли згинав зубами льотку для рогатки зі сталевого дроту. Цим, до речі, не хвалюся. Не треба було того робити. Так і лишився на все життя без шматочка кутнього. Але зараз про інше. До того статусу трохи згодом видали посвідчення. Справжнє, красиве. На відміну від учнівського квитка і паспорта, таке було не в кожного. Тому відчуття еліти все ж таки було. А ще по ньому інколи можна було їздити безкоштовно в транспорті. Ну, в тих випадках, коли воно, одягнене в червону статусну обгортку з написом «Посвідчення», справляло враження на кондукторів.

Отакі якісь мемуари вийшли в мене. Чотирилапе курча, звізда полин і бідон з полтавською водою між ногами в одній купі. Таке життя. Так і живемо.

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x