Остаточно його архітектурно-меморіальну концепцію ухвалили 1974 року: тобто таку, якою її бачили головний архітектор області Олександр Ренькас, міста – Валерій Холковський та скульптор Галина Кальченко. А до цього проектів було… ну зо півтора десятки – точно, адже республіканський конкурс тривав три роки. Серед них – і доволі оригінальні, такі, наприклад, як тут представлені. Свідомо не вказую авторства. То аби уникнути бурхливої реакції таких, як за великим рахунком і я сам, «диванних експертів»: «фігня!», «бомба!». Все суб’єктивно. Просто «два із», можливо – найкреативніших. Але перемогла класика від Галини Кальченко і Едварда Кунцевича. А загалом у «біографії» черкаського меморіалу чимало цікавих фактів.
Якщо сплюсувати етапи будівництва комплексу в неперервний ланцюг, то виходить, що тривало воно аж два десятиліття, з 1964 по 1985 рік. Почалося встановленням кубів «1941» і «1945» та інформаційним стендом про спорудження «меморіального знака» висотою 20 метрів (до 20-річчя Перемоги), а закінчилося відкриттям нового приміщення краєзнавчого музею.
Скульптуру роботи Галини Кальченко планували встановити до 30-річчя Перемоги, але не встигли, лише гіпсовий макет. Ця історія «стала міфом», відтак краще відтворити спомини колишнього заступника голови облвиконкому Олексія Дубового:
«Уже в квітні 1975-го на Пагорбі стояла 11-метрова гіпсова модель фігури, пофарбована під бронзу. Тоді ж на пам’ятній стіні були встановлені фанерні щити з іменами загиблих. Бронзова статуя на той час тільки відливалася на Смілянському електромеханічному заводі. Через декілька місяців статую замінили вночі. Й так, що черкащани нічого не помітили. Байдуже, що оригінал був нижчим на два метри. Гіпсову модель вивезли й розбили, щоб ніхто й решток не знайшов».
Сумніваюся, аби лише за одну ніч все це діло вдалося б «непомітно провернути», та факт залишається фактом: гіпсова модель була. До речі, за певних обставин Батьківщина-мати могла б або, вітаючи гостей, «дивитися на Дніпро», або у півоберта – трохи туди, трохи на Черкаси. Тоді б зовсім інакше планувалося й підніжжя рукотворного насипу. Але вирішили зайвого не мудрувати й погляд символу спрямували на місто.
Оригінал мав бути не нижчим, а вищим: 15 метрів. Але республіканська комісія заборонила робити аж такий пам’ятник для всього лише обласного центру. Або ж… Передати його у Київ (і тоді могло б так статися, що з 1981 року страшна столична «Лаврентіївна», прозвана так за сусідство з Лаврою, не грозилася б своїм16-метровим мечем). Обком скульптуру відстояв, але її довелося зменшити. Власне, через київські забаганки й сталася критична затримка. Зате значно вищим зробили насип, про який «Київ нічого не казав»: його, як такого, взагалі не мало б бути, тільки стилобат як на макеті.
Кошторис будівництва дорівнював 267 тисячам рублів, фактично ж воно обійшлося у 3 мільйони. З цієї причини чимало наших посадовців мали великі неприємності, в тому числі й перший секретар обкому Олександр Андреєв. Вже 1976 року «його пішли» на пенсію за станом здоров’я. Могло бути й гірше, але по бухгалтерії все зійшлося. Та ініціатива – справа марна, якщо не карна.
Перепоховання на меморіал відбувалися у 1967, 1975 та 1992 роках. Перші – зі скверу на розі вулиць Шевченка і Комсомольської, скверу цукро-рафінадного заводу, скверу Ленінського комсомолу, скверу консервного заводу. У квітні 1992 року в братську могилу меморіального комплексу захоронили останки воїнів, виявлені під час археологічних розкопок в межах міста.
Від 2013 року «Матір-Вітчизна» – фактично аварійний об’єкт. Після провалу частини схилу у січні комісія почала досліджувати скульптуру та встановила, що під фігурою оголився фундамент, а зі швів між листами металу виділяється речовина, що спричиняє корозію елементів. Окрім цього, у скульптури почала «гуляти» рука, сама ж вона на 4 градуси «завалена». Пригадується, жодних відповідних наслідків ті «дослідження» не мали. Хоча – ні: зо два роки тому усю скульпуру закатали чорним. Тупо, дико, але ж «реставраційні роботи проведені»…
