Історія Андрія Іванова - музейного наглядача зі Сміли

Дата: 18-05-2020, 12:17

Історія Андрія Іванова - музейного наглядача зі Сміли
За освітою будівельник, а за покликанням – історик. Андрій Іванов розповідає про те, як захопився історією свого краю та як став найзатребуванішим екскурсоводом у місті. Повідомляють на сайті Смілянської міської ради.

«Мені історія подобалася змалку. Але в радянській школі було так: якщо ти «тріюшник», то з якогось одного предмету ти не міг вискочити на «п’ятірку». Типу ти «тріюшник» - і з тебе годі. В училищі оцінки всі піднялися, бо менше звертали уваги на коми, а більше – на суть. Закінчив Смілянське професійно-технічне училище №12 і здобув професію плиточника-облицювальника, штукатура, маляра, мозаїчника підвищеного 4 розряду.

Був головою ОСББ, начальником охорони. Доки не зрозумів, що історія – це моє покликання.

Ішли роки. Я із захопленням дивився документальні фільми. Та і зараз їх дивлюся.

13 вересня 2013 року старший брат приніс 14 старих світлин рідного міста. Це були листівки часів Бобринських. Я зберіг їх в той же день на своїй сторінці у соціальній мережі. Та й пішов займатися своїми справами. Вранці заглянув в мережу – і побачив безліч коментарів від друзів типу «яка краса», «яка цікава історія нашого міста». До цього я думав, що в інтернеті таких історичних світлин багацько. Ввів в пошуковик. Думав, результатів буде штук 200. А ні – знайшлося тільки від сили 15-20. Мене це вразило. Я подивися у свій фотоальбом, запитав у рідних та друзів, у колег на роботі. Так знайшов перші 500 фото від часів Бобринських до 1990 року. Тепер дата 13 вересня – моє персональне свято, як день коли я почав збирати факти з історії Сміли.

Через рік таких пошуків я інакше почав сприймати історичні світлини. Спочатку фото – це була просто картинка. Згодом я усвідомив, що такі світлини – це вагома історична спадщина, яка допомагає відновити забуті події. До цього мене наштовхнули пошуки так званого «Потьомкінського вітряка». Зателефонував мій товариш і каже: «Ми з дружиною посперечалися: де знаходиться той вітряк? Розсуди нас!». І я почав пошуки. Звернувся у міське архітектурне бюро. Там теж мій добрий товариш загорівся таким пошуком і допоміг знайти абсолютно точне місце розташування того вітряка.

А ще пізніше я зрозумів, що у мене з’явилося багато однодумців і час створювати громадську організацію. Так ми заснували у 2016 році ГО «Пошук.Сміла». Я почав відчувати ще більше відповідальності, як керівник організації. Для нас не важливо скільки людей буде у складі ГО, головне – це щоб ці люди справді були зацікавлені історією Сміли і пошуком фактажу. У нас є випробувальний термін – рік. Ми підбиваємо підсумки роботи новобранця і вирішуємо давати йому членський квиток чи відмовити. Наразі десятеро відчайдух є активними членами зі своїми обов’язками. Ми дбаємо про репутацію та імідж організації та кожного учасника.

Я – звичайний музейний наглядач. Моє завдання – дивитися за цілісністю експонатів.

Під час пошуків історичного фактажу, я познайомився із екскурсоводом Смілянського краєзнавчого музею – Ларисою Василівною. Вона допомагала мені, як могла. Все частіше став відвідувати музей, подружився із співробітниками. Коли з’явилася вакансія музейного наглядача – я із задоволенням пішов працювати.

Звичайно, в музеї я виконую свою роботу.

У перші роки, під час літніх канікул, мій робочий час був розписаний на місяць вперед погодинно. У мене було по 2-3 екскурсії в день для дітлахів. Коли ти просто розказуєш дати та події – це втомлює слухача і не все запам’ятовується. Так колись нас навчали у школі. А якщо ти запитуєш, контактуєш, а то й граєшся зі своєю молодою аудиторією – то всі отримують задоволення.

До прикладу, одна із «фішок» нашого музею – це зуби мамонта. Тварина важила 5-8 т і мала всього два бивні і чотири зуби. Якщо людина вперше в житті тримає в руках зуб мамонта, то має нагоду загадати бажання. Розповідати іншим його можна тільки коли воно вже збулося. Інколи у музеї дозволяють потримати такий зуб.

Дітям подобаються екскурсії у лісі. Головне – це забезпечити відпочинок. Спершу групі пояснюємо правила безпеки. У лісі головне – це дух команди. За потреби роблю спеціальні провокації, щоб зробити якомога дружнішою екскурсійну компанію.

Я люблю давати домашнє завдання. Щоб люди не просто вийшли з музею, а ще й потім в соціальних мережах поділилися результатами виконаної роботи.А ще – я ніколи не нав’язую свою думку.

Я свою історію міста в собі переписував разів п’ять чи шість. І впевнений, що перепишу ще.

Тому що з часом з’являються факти, які повністю все змінюють. Власне, я ніколи не вірю першоджрелу відразу. До прикладу, у Смілі під час фашистської окупації була шибениця. Я про це дізнався із газетної вирізки. Запитав у одного дідуся, який розповідав про ті часи багато цікавого і, головне – правдивого. І він мені вказав на одне місце. Але я відчував: чогось не вистачає. Згодом у мене з’явилося ще декілька незалежних джерел. Із чотирьох можливих місць виявилося, що вона була ще в іншому.

Для мене історія мого міста – це не просто світлини чи старовинні речі. Це долі людей, які тоді жили. Це дух часу – щось магічне і водночас просте, фактичне і логічне. З нетерпінням чекаю закінчення карантину, щоб поділитися з відвідувачами новими історіями. Запрошую всіх долучатися до прогулянок Смілою: свіже повітря зробить імунітет міцнішим, а ходьба – тоншою талію.»

Записала Ангеліна Хоменко, фахівчиня СМРЦЗ

Черкаси наживо

Спецтеми

Погода

Погода