Черкащанка про боротьбу з онкологією: «Коли я усвідомила, що стою на межі смерті, то думала, насамперед, про життя»

Дата: 21-05-2020, 15:07

Черкащанка про боротьбу з онкологією: «Коли я усвідомила, що стою на межі смерті, то думала, насамперед, про життя»
Ірина Храмцова дізналася про онкозахворювання випадково, під час чергового медичного огляду. Лікарям Черкаського обласного онкодиспансеру вдалося зберегти жінці репродуктивну систему.

Про шлях подолання хвороби Ірина розповіла журналістам «Нова Доба».

Важливо не лише дізнатися діагноз, але й прийняти


Мені було 25 років, коли я дізналася, що в мене рак. На роботі попросили оформити документи щодо декрету і пройти медичний огляд. Сину тоді виповнилося шість місяців. Прийшла на прийом, а лікар кудись вийшов. Якби тоді мене санітарка не посадила в крісло і не взяла аналізи, не знаю, щоб і було.

Через три тижні мені зателефонували,
сказали, приїдьте на «АЗОТ» (ред. черкаський завод), ми даємо направлення до лікарні на Чехова, у вас підозра на онкологію. Там взяли цитологічні аналізи. Було страшно і боляче. Можливо, зараз є наркоз, а тоді це все наживо відбувалося. Лікар казав, що можливо, це дисплазія або ж онкологічне захворювання. Посміялися разом. Звідки в 25 років рак? Приїхала додому, відлежалася.

Через три тижні лікар повідомив, що аналізи підтвердили побоювання щодо онко. Дав направлення до всіх лікарів. Чомусь не спрацював алгоритм, коли мене б направили одразу до онкодиспансеру. Треба було втратити ще два тижні, перевіряючи зір та інше. З переляку робила все, що казали.

Пам’ятаю, медсестра тоді сказала: «Дитинко, у тебе ж є одне маля? Добре, що хоч одне». Тоді я вийшла з кабінету та чітко усвідомила, що дітей більше не матиму. Хоч і не планувала, але йшла повз дитячі майданчики, бачила, як малеча бавиться у пісочниці й постійно думала про це.

Боротьба за можливість удруге стати мамою


Коли потрапила в онкодиспансер до лікарки Ольги Палійчук,
то вона прямо сказала, що в мене рак і треба робити органозберігальну операцію. Якщо все мине чудово, то я зможу знову завагітніти. Усі аналізи, процедури я важко переносила, бо біль був неймовірний. Якщо чесно, легше народжувати. Рятувало, що я просто не знала, що мене очікує. Довірилася медикам і робила все, що треба. Це тривало кілька місяців. Ми навіть передивлялися результати аналізів на онко, аби не допустити помилки.

Якось після операції мене виписали додому. Була неділя, коли почалася кровотеча. Викликали швидку. Тоді в лікарні подумали, що в мене проблеми з жіночою репродуктивною системою, виписали призначення, але якихось конкретних заходів не провели. Чим довше я залишалася в палаті, тим стан погіршувався.

Це не вина лікарів, просто я не звикла кричати, хапати за руку, мовляв, у мене щось болить, подивіться. У таких ситуаціях я починаю жартувати. Ніхто і не подумав, що почалася кровотеча. А я лежу, з дівчатами в палаті розмовляю, потрошку починаю панікувати. Уже коли увечері ситуація погіршилася, лікарі почали рятувати мене.

Думаю, якби це був будній день, у лікарні присутня була б Ольга Володимирівна, то проблеми б не виникло. Тоді вона приїхала об 11 вечора і проводила в екстреному порядку операцію. Пам’ятаю, ми з нею жартували. Після цього випадку в мене з’явився страх, що організм людини не такий досконалий, як здавався.

«Найбільше мотивували боротися з хворобою діти»

Можливо, на виникнення хвороби вплинув стрес.
Незадовго до того батько помер: впав з дерева, розбився, у місцевій лікарні йому вчасно не надали допомогу. Помер через больовий шок. Без нервів тоді не обійшлося.

Мене підтримували близькі та подруги. Проте найбільше мотивували боротися з хворобою діти. Для жінки це найважливіше. Якщо мене не стане, то з ким залишиться син? Навіть зараз, у мене двоє дітей і я думаю про те, що про них треба турбуватися.

Люди, які ніколи не зіштовхувалися зі смертю,
можуть перебувати в депресії, думати, чого саме з ними трапляються певні обставини, події. Коли я усвідомила, що стою на межі смерті, то думала, насамперед, про життя. Як це померти? А як весь світ буде без мене? Людина має якийсь внутрішній захист.

Підтримка рідних має полягати в максимальному «включені»


Найбільшу підтримку отримала в палаті,
де такі самі хворі: ми говорили та сміялися. Люди з вулиці не зрозуміють, чого саме ти потребуєш. Будуть співпереживати, лізти в душу, жаліти, а це навпаки відштовхує.

Наші люди не навчені підтримувати, бо збереглося радянське виховання. Потрібно, щоб людина, яка перебуває поряд і супроводжує на різні процедури, мала бойовий характер і сказала б: «Ми все пройдемо разом».

За кордоном тебе запитують, чи хочеш поговорити?
А в нас починають радити, навіть коли не просиш, або нав’язують власний досвід. Це не підтримка. Іноді необхідно, аби просто вислухали або побули поруч. Якщо ви цього не можете зробити, то треба йти до психологів, консультуватися щодо того, як поводити себе з людиною, в якої в житті все руйнується.

Деякі люди бояться почати шлях боротьби з хворобою. Їм необхідно пояснювати, що чим раніше вони звернуться до професіоналів, тим скоріше отримають допомогу й належне лікування.

Найголовніше, варто зрозуміти, що ти не один: до тебе були такі випадки і далі подібне траплятиметься. Якщо вони видужали, то і ти зможеш. Перед кожним стоїть вибір, зробити так, аби тебе шкодували, або перетворитися в «математичну людину»: я зараз маю зайти в ці двері, потім в інші. Просто чітко слідувати рекомендаціям лікарів та боротися: зайти, «відстрілятися» і йти далі.

Підтримка рідних має полягати в максимальному «включені». Близькі мають розуміти, що у людей, яким діагностували онкологію, може бути шок, а відкладати лікування не можна. Необхідно, аби в цей час була поряд правильна людина, яка ходила б з вами у лікарню, наполягла, аби ви пройшли огляд та потрібні процедури.


Наскільки змінилося ставлення до життя після хвороби


Черкащанка про боротьбу з онкологією: «Коли я усвідомила, що стою на межі смерті, то думала, насамперед, про життя»

Після хвороби я стала простіше ставитися до життя. Уже не панікую, коли розбився вазон чи ще щось. Я зрозуміла, що справді цінне, а що не варте уваги та нервів.

Минуло шість років, Ольга Володимирівна сказала: «Іра, уже час народжувати, бо потім буде пізно». Якщо раніше я не думала про другу дитину, то після боротьби вирішила використати цю можливість. Тим паче, якщо лікар сказав треба, значить треба (сміється).

Зараз я мама двох синів, намагаюся навчити їх бути справжніми чоловіками,
які зможуть і підтримати, і допомогти. Я щаслива, що наважилася на цей крок. Якщо раніше я думала про те, що можуть виникнути проблеми, як забезпечити дітей, то зараз упевнена, що все складеться добре.

Матеріал підготувала кореспондентка інформаційного агентства "Нова Доба" Дар`я Роженкова. Проєкт реалізовано за сприяння кафедри журналістики, реклами та PR-технологій ЧНУ ім. Б. Хмельницького

Черкаси наживо

Спецтеми

Погода

Погода