Минуле. Діти й літо: від притулків до піонерських таборів

Борис Юхно,
Дата: 26-05-2020, 18:03

Спільні діти
3 червня 1909 року відбулося засідання училищної, а по-сучасному шкільної, комісії Київської губернії, де ухвалили рішення про організацію дітячих притулків на літо. Не йшлося про сиріт: притулок – місце, де можуть перебувати всі охочі з дозволу батьків. На виконання рішення передбачалося, що завідувачами закладів могли бути лише особи з відповідною освітою; на одного з них мало припадати не більше 30-ти вихованців, при цьому на 15 дітей – одна няня; всі вони знаходитимуться під наглядом місцевих лікарів; діти перебуватимуть у притулку вдень, а ночуватимуть вдома; годуватимуть дітей не менше чотирьох разів на день; у закладі будуть наявними предмети для дотримання чистоти і гігієни в необхідній кількості.
На цьому ж засіданні встановили й норми винагороди для персоналу: завідувачам – по 25 рублів на місяць, помічникові – 15, няням і кухарям – по 8. Витрати на харчування однієї дитини складали 6 копійок на день, працівників – 20 копійок.
Такі незвичні тепер суми пояснюються тим, що у 1909 році висококваліфікований робітник рідко отримував більше 50 рублів на місяць, поденні ж зазвичай наймалися за 1 рубль. Щодо цін на продукти, то, наприклад, двухфунтова (понад 800 грамів) «французька булка» коштувала 6 копійок, оселедець – 7, кілограм сала – 30, бита курка – до 80 копійок.
Тож після погодження умов організації роботи дитячих притулків у літній час почалося їхнє реальне функціонування. У Київській губернії відкрили 25 таких закладів, із них 9 – на Черкащині. Знатимемо, що перші, за визначенням – дитячі табори, відкрилися тут у Млієві, Орловці, Томашівці, Оситній, Маньківці, Пальчику, Луківці, Вербівці, Пиляві.
На свіжому повітрі діти робили гімнастику, ходили на прогулянки, у приміщенні – читали, малювали, співали, вишивали, ліпили з глини тощо. Спочатку дорослі, переважно – селяни, ставилися до новації з пересторогою, адже поповзли чутки, що в кінцевому підсумку їм «виставлять рахунок». Та позаяк цього не сталося ні за тиждень, ні через місяць, заспокоїлися, а наприкінці серпня щиро дякували (хто як міг) персоналу та дуже просили відкрити притулки й наступного літа.

Минуле. Діти й літо: від притулків до піонерських таборів


Такі різні канікули
Наразі доречно буде згадати Максима Степанова, дослідника педагогічної теми у місцевому краєзнавстві. Посилаючись на нотатки його патріарха, Стапана Нехорошева, Максим Юрійович свідчить, що дещо пізніше наставники організовували колективні річкові прогулянки до Канева і Києва, вибиралися з дітьми на природу – у ліс, поле чи луг. Дуже полюбляли діти лівий берег Дніпра. Самі ж педагоги нерідко збиралися вдома у котрогось із колег, грали на піаніно, слухали грамофон, чоловіки грали у преферанс. Педагогічне товариство було справжнім братством.
У черкаській вчительській семінарії, де готували народних вчителів, існувала своєрідна традиція: під час канікул семінаристи, як правило – сини батьків заможних – всіх викладачів разом із сім’ями вивозили до себе в село, «де сад, фрукти, молоко з-під корови та цілюще повітря».
«Скільки існує семінарія, стільки існує звичай запрошувати до себе вчителів, – пригадував Степан Нехорошев. – Улітку семінаристи ходять сусідніми селами в пошуках живого слова – про Шевченка чи взагалі сщось упіймати зі старовини. Записати пісні, описати обряд який-небудь старовинний. Робота в них – фольклор. І так з року в рік».
А от у реальному училищі, де більшість викладачів і учнів були євреями, існували інші традиції. Викладачі – зазвичай люди з університетською освітою – із сім’ями майже завжди виїздили до Одеси. Там відпочивали на морі, відвідували оперу, сінематограф, дорогі крамниці.
«А реалісти-учні де відпочивають?», – ставить запитання Степан Нехорошев. І сам собі відповідає: «Реалісти не відпочивають, вони працюють. Одні за прилавком разом із тоте (татом), інші вчаться фінансів при батькові, братові, дядькові. Багато їдуть самі з товаром. Реалістові відпочивати нема коли. Я бачив: Яша Коган із батьком у магазині відпускав рис. Богоновський Йося продавав дітям у крамниці батька переводні картинки. Брусиловський із мамою – у своєму рибному магазині. А Яша Беркович із батьком чоботарюють. Міша Лозовський також допомагає своєму батькові-шевцеві. Усі працюють. «Що за відпочинок – у стареньких на шиї сидячи», – казав мені Яша Коган. Працелюбстру єврейських юнаків треба нам повчитися», – підсумовує Степан Нехорошев...

Минуле. Діти й літо: від притулків до піонерських таборів


«Ікарусом» – в літо
Двічі наприкінці 1970-х у якості малого організованого відпочивальника у піонертаборі «Сосонка» на Чорнобаївщині, та років за десять – ще двічі піоневожатим (на одній зі змін за сумісницвом ще й фізруком) у «Гагарінці» та «Хіміку» на Буковині і Прикарпатті відповідно, – такий мій особистий досвід у іпостасях усього, причетного до теми.
Ранкові зарядки й лінійки, чергування в їдальні та на території, вечірні дискотеки й свято Нептуна, конкурси й походи, велетенські вогнища й знаменита каша з армійською тушонкою, у когось попри 12 – 13-річний вік – «справжнє кохання», галстук, списаний адресами нових друзів: таким було звичайне літо піонерів, а в загонах наймолодших – ще й жовтенят.
Перше яскраве враженн його початку – каравани автобусів з табличками «Діти» на лобовому склі. Наприкінці травня чи у перших числах червня такі можна було бачити на всіх автомагістралях України. Здрастуй, літо!
Піонертабори були як державні, так і відомчі. Практично кожне підприємство мало табір для дітей своїх працівників. Для батьків вартість путівки символічна: 10 – 15 рублів за зміну, а то, як де, – 21 – 28 днів. Решту (хоча яку там «решту», за фактичною вартістю перебування практично всю суму), – сплачували профспілки.
У день від’їзду, годині так о 6-й чи 7-й ранку, діти (мами, тата, бабусі, дідусі, сестрички, братики – на кожного піонера осіб троє-четверо почту) збиралися у визначеному місці і чекали «Ікаруса». Піонер мав бути при повному параді, тобто у білій сорочці, на якій майорів би новенький червоний галстук, брюках чи шортах і в пілотці. Це – теоретично. Насправді ж їхали у практичніших в дорозі футболках, спортивних штанях, панамках і кепках.
Із собою – чимала «іменна», тобто підписана на приклеєному папірці, валіза, а окрім неї – торба з харчами, вміст якої дозволив би безголодно дістатися хоч Португалії. Звісно, такі «харчоблоки з ручками» збиралася найтурботливішими матусями і бабусями: з ковбасами, яйцями, пирогами, полуницею і черешнею... Та біля автобуса медпрацівники, як бувалі митники, безпомилково вираховували «контрабанду» і завертали її, залишаючи малим лише печиво, льодяники і воду. А що вдієш? Дизентерію легше попередити, аніж лікувати. Раптом хто скаже «неправда, нічого не завертають», то тут йдеться про старорежимні порядки і про бачене особисто, а не про сучасність.
Для матусь тоді «вирядити» дитину хоч до піонертабору, хоч в армію, видавалося майже рівнозначним. Просто менша дитина – менший «термін». Напутнє таткове «ти ж там дивися, щоб був порядок», – і все, по конях. Тобто по автобусах. Їх у колоні – до десятка, може й більше, а попереду і ззаду – автівки ДАІ. Хтось в’їдливо пожартував, що на уроках праці радянських пацанів готували до тюрми. Здається, в піонертаборах почасти теж.

Минуле. Діти й літо: від притулків до піонерських таборів


Піонертабори «суворого режиму»
У таборах вожаті й медики приймали дітей. То була забарна справа, адже вимагалося переглянути чимало паперів та зробити відповідні записи у журналах. Відтак біля столів утворювалися черги.
Далі з певним інтервалом новоприбулих вели до корпусів на поселення. Залежно від економічної міці підприємства чи організації, житлові приміщення були далеко не однаковими. Одним дітям щастило більше, і вони селилися в сучасних будівлях з лоджіями, гарячою водою і туалетами як не в кімнатах, то «на коридорі». Іншим щастило менше або й взагалі не щастило. Таким доводилося жити в одноповерхових будиночках, інколи й дерев’яних, і бігати до вбиральні далеченько, бо «санзона», а там на них вже чатували хмари ненажерливих комарів, що чхати хотіли на ніби відлякувальний запах радянського серійного одеколону.
У згаданому «Гагарінці» кілька корпусів колись слугували штабним помешканням вищих чинів чи то австро-угорської, чи румунської армії. З товстими мурами, маленькими вікнами, вузенькими крутими сходами, зате в найбільшу спеку прохолодними. Але нічого: чудові буковинські краєвиди, неподалік – колгоспне горохове поле, можна жити.
За правилами валізи у піонерів мали вилучатися з «правом доступу» раз на кілька днів. Та зазвичай вожаті з цим не заморочувалися і зайве не гнобили малих, тож діти тримали їх під ліжками. Ліжка – панцирні, в «крутих» таборах вже меблеві з високими дерев’яними спинками. Предмети першої необхідності (насправді з таких – мило, зубна паста і щітка, комплект для листів ну й ще 3-4 позиції, все інше ні до першого, ні до восьмого ступеню необхідності не мало жодного відношення) знаходилися у тумбочках біля ліжок.
Ніщо так ретельно не перевірялося персоналом, як вміст отих тумбочок. І чого лишень з них не діставали – від рогаток до вужиків (то на вечір аби дівчат лякати).
У кімнатах вимагався ідеальний порядок, і ліжок це стосувалося найбільше. На них заборонялося не те що лежати, але й сидіти упродовж дня, якщо це не «тиха година». Її дружно ненавиділи майже всі діти, адже заснути вдавалося одиницям, а більшості треба було чимось себе зайняти на цілу годину, а то й півтори. Травили анекдоти, грали в карти... Де діти брали карти, нам так і не вдалося з’ясувати. Їх постійно відбирали, але це не давало жодного відчутного результату. Принаймні, на кінець зміни ми з напарницею нарахували 14 вилучених колод, але гадаю – на руках їх знаходилося не менше.
«Режим дня» – декларована догма і керівництво до дії водночас. О восьмій ранку – підйом: з репродукторів на алеях тоді лунав відповідний сигнал чи мелодія. Потім – зарядка і вмивання, те й інше не всім в радість. До сніданку – прибирання території, яке зводилося до збирання обгорток від цукерок та інших папірців.
Знову ж таки, збалансованість харчування, «щедрість столу» в таборах залежали від заможності підприємства, але чотириразове, калорійне і у визначений час, воно завжди давало незмінний результат: кожен піонер «привозив» із табору пару або й більше кілограмів ваги. А ще – якийсь сантиметр зросту, засмагу та помітніші, аніж до зміни, м’язи.
Адже після ранку починався сповнений активностей звичайний день. Тут і відпочинок біля річки, і турпоходи, і культурно-масові заходи від вікторин до дискотек.
Можливо, що й зайвою у літньому відпочинку дітей була «ідеологія», але не скажу, аби нею переобтяжували чи зловживали. Насправді навіть піонерський галстук вдягався за зміну двічі – на її відкриття та закриття...

Черкаси наживо

Спецтеми

Погода

Погода