Ольга Палійчук: «У медицині – перш за все, необхідно вислухати і зрозуміти пацієнта»

Дата: 26-05-2020, 12:08

Ольга Палійчук: «У медицині – перш за все, необхідно вислухати і зрозуміти пацієнта»
Не секрет, що робота онколога є надзвичайно складною. І кожен з таких спеціалістів має свою історію становлення як професіонала та свої напрацювання, як витримувати колосальне фізичне і психологічне навантаження під час спілкування з онкохворими. Про це, а також про особливості своєї роботи, досягнення в різних галузях медичної науки та психологічні секрети, які необхідні в роботі хірургу-онкологу, розповіла під час інтерв᾿ю лікар гінеколог-онколог обласного центру онкогінекології та здоров’я жінки КНП «Черкаський обласний онкологічний диспансер ЧОР», канд. мед. наук, директор медцентру «АНДРОМЕДА+» Ольга Палійчук.

– Як так сталося, що Ви обрали саме таку професію?
– Хірургія в гінекології мені подобалася завжди. Ще коли я навчалася в школі, то на літніх шкільних канікулах у старших класах приходила до батька, який працював у Черкаському онкодиспансері. Він брав мене з собою в операційну і пізніше під час літньої практики вже в процесі навчання в медичному інституті, щось показував. Мені там подобалося. Також певний вплив на мене справив той період, коли під час навчання в Києві я відвідувала чергування у Лікарні швидкої допомоги в Києві разом із хірургом Адольфом Олексійовичем Пляцком, другом моїх батьків. Він колись працював і в Черкасах, старше покоління лікарів його добре пам’ятає. Я приходила на його операції постійно, а в цьому закладі лише за одну ніч могли проводити більше 10 операцій, бо «швидкі» звозили пацієнтів з усієї столиці. Були випадки і з онкологією пов᾿язані. Словом, було в кого навчитися, були гарні вчителі, а може й дійсно гени не відпочивали, бо все гарно сприймалося і лягало на вже підготовлений грунт.

Ольга Палійчук: «У медицині – перш за все, необхідно вислухати і зрозуміти пацієнта»


– Можете назвати імена вчителів?
– Так, звісно! В першу чергу, це мій батько. Він часто брав з собою в операційну, показував, розказував. Потім, Віктор Миколайович Ковальчук, коли я була на інтернатурі та на початку роботи лікарем гінекологом-онкологом, він завідував онкогінекологічним відділенням Черкаського обласного онкодиспансеру, а також звичайно мій учитель Павло Павлович Коломієць, який приїхав до нас із Новосибірська, і, власне, завдяки новим знанням якого тут був облаштований (одним із перших в Україні) кабінет патології шийки матки. Таким чином, до речі, і хірургічне лазерне обладнання потрапило в онкодиспансер ще у 1986 році, тому маємо великий багаторічний досвід його використання.

– Яка риса є визначальною в характері хірурга-онколога, на Вашу думку?
– Рішучість та витримка. Досить часто в онкології життя людини залежить не стільки від технічних можливостей, знань, розуму хірурга, скільки від його сміливості. Хірурги-онкологи постійно працюють, як то кажуть, на лезові ножа, у відчутті постійного драйва, як у нас кажуть, в «тонусі». Це, до речі, може бути проблемою для хірургів, які йдуть на пенсію. Їм цього дуже не вистачає. Просто відпочивати без боротьби за чиєсь життя важко...

– А удача?
– Це теж на своєму місці. Взагалі в онкології, особливо у хірургії, фактор Бога завжди присутній. Знаєте, усі онкологи, по-своєму, люди віри, буває спілкуємося із священиками, тому що психотерапією пацієнтів по ходу займаємося разом. І ми часто чуємо, як кажуть, що онкологічне захворювання дається не стільки людині, скільки оточуючим її, для того, щоб усіх випробувати. Адже це також випробування і для тих, хто поряд з нею в цей час: члени родини, друзі, і, звісно, ми, лікарі.

– А розкажіть трішки про свою наукову діяльність.
– Думка попрацювати над кандидатською дисертацією прийшла до мене під час вагітності. Було так: я пішла в декретну відпустку і мені стало якось нічим займатися, багато вільного часу. На 8-му місяці вагітності я приїхала до своїх майбутніх «наукових мам» (на жаль, вони вже не з нами, але треба завжди пам’ятати та згадувати Вчителів) в інститут онкології до проф. Людмили Іванівни Воробйової, котра на той час була республіканським онкогінекологом, та проф. Людмили Захарівни Поліщук з інституту експериментальної онкології ім. Р. Є. Кавецького (там же згодом і захищала канд. дисертацію, і закінчувала докторантуру).
Як вони згодом розказували, були дуже здивовані і не особливо вірили в те, що в мене щось вийде. Але все ж таки вирішили запропонувати наукові теми такій сміливій та активній жінці. Думали спочатку, що кину, як будуть інші турботи після пологів, але потім самі і дивувалися, що я навіть на конференції їздила між годинами грудного вигодовування. Надалі вже зрозуміли, що я вперто доводжу все до завершення, що починаю.

– І дуже добре, що вони допомогли і так зробили!
– Так! Вже через невеликий час за результатами моєї дисертації в нас, у Черкаській області, одними з перших в країні, було запроваджено нові підходи до комплексного, у т. ч. органозберігаючого, хірургічного лікування передпухлинної патології та початкових форм раку шийки матки в мережі кабінетів патології шийки матки. Це мало практичні результати. Досить багато жінок після таких методів лікування і по одному, й по двоє дітей народжували. Тому згодом ця методика була впроваджена і ввійшла в активну практику не тільки в нашій області, а й в інших областях нашої України.

Ольга Палійчук: «У медицині – перш за все, необхідно вислухати і зрозуміти пацієнта»


– А інші Ваші спеціалізації?
– Коли я була в інтернатурі, в мене в Києві був дуже гарний учитель, вже покійна, проф. Євгенія Вікторівна Коханевич, засновник метода кольпоскопії в Україні. Тож, я там пройшла і курси кольпоскопії, і курси ультразвукової діагностики в акушерстві і гінекології. Так це знання зі мною на все життя й залишилось. Коли прийшла в онкодиспансер, пройшла курси лазерної хірургії на базі Інституту експериментальної патології, онкології і радіобіології ім. Р. Є. Кавецького НАН України в Києві. Ось так і виходить, що в мене ще є декілька додаткових освіт та медичних спеціальностей чи тематичних удосконалень.

– Медицина – не єдина галузь науки, яку Ви вивчали?
– Весь час хотілося якихось нових знань. Після декретної відпустки я закінчила наш Черкаський інститут бізнесу за спеціальністю «Менеджер медичного обслуговування». У мене дипломна робота була «Приватний акушерсько-гінекологічний кабінет». Це дуже знадобилося, коли згодом я почала працювати в одному з медичних центрів у нас в Черкасах головним лікарем. Потім пізніше, коли вже працювала у власному приватному медичному бізнесі, виникла необхідність отримати нові знання. Я здобула ще одну освіту в МІМ-Київ за фахом МВА in health care, Тепер я єдина в області спеціаліст із міжнародного менеджменту в медицині, проходила лікарські та управлінські стажування в багатьох розвинутих країнах, а, насамперед, напочатку було навчання у Канаді.

– Як лікар гінеколог-онколог Ви маєте справу з особливими пацієнтами. Наскільки важливим є психологічний аспект спілкування з ними?
– Мій батько, Володимир Палійчук, відомий онкохірург, якому, до речі, 26 травня виповнилося 80 років, все життя пропрацював в нашому обласному онкодиспансері на посадах керівників різних рівнів, весь той час не полишаючи активної хірургії та роботи в операційній, і вивчив цілу плеяду лікарів хірургів-онкологів, для яких він просто «папа Вова, Дмитрович», завжди казав, що 50% успіху лікування залежить від контакту «лікар-пацієнт». Він переконував, що треба, перш за все, вислухати пацієнта. А тоді вже знайти психологічний зв’язок і донести йому всю інформацію, що необхідна для того, щоб людина почала вибиратися з ями, в яку вона потрапляє, коли дізнається про свій онкологічний діагноз. До речі, подібний підхід вже давно практикують за кордоном. Там величезна увага приділяється таким аспектам, як психологічна та психіатрична частина допомоги онкологічної служби. В онкологічних закладах психолог готовий надати допомогу відразу, щойно людина дізнається про свій діагноз. Якщо ж пацієнтка заплакала, то їй відразу призначають консультацію психіатра. Взяти, для прикладу, хоча б нашого найближчого сусіда Польщу. Там таке ставлення не лише до пацієнта з онкологічним діагнозом, а й до лікаря. Адже існують певні терміни, через які медики, котрі працюють з онкологічними хворими, повинні проходити консультацію психолога, а інколи і психіатра, щоб самим не отримати синдром професійного вигорання...

– Стосунки між пацієнтом і лікарем важливі напевно і під час спілкування з жінками, які збираються стати мамами?
– Колись, коли я ще навчалася, в нас був дуже гарний викладач з акушерства і гінекології, Олег Янович Слободянник. Він був не лише вчений і людина з великим педагогічним талантом, а й професійний лікар. Коли ми приходили до нього на чергування в пологовий будинок, то він казав: «Дівчата, вагітна жінка втрачає 50% інтелекту, бо вона думає про дитину. А якщо двійня, шуткував, тоді ще гірше доходить. Їй про все інше не треба думати. Тому Ви розказуйте все по багато разів. Абсолютно спокійно, але з розумінням того, що треба донести їй цю інформацію». Це звісно гумор, але в нас, в онкології, я часто згадую цю пораду і використовую її. Тут людина часто перебуває в стані стресу. Причому з різних причин. Крім власне самого захворювання, є і родинні різні ситуації, і проблеми матеріального характеру. Навіть, якщо зовні пацієнт цього не проявляє, він просто не орієнтується і не розуміє, що ти йому говориш. Тому треба це робити спокійно в доступній формі і багато разів.

– Ваша діяльність пов᾿язана з великим психологічним навантаженням. Як вдається запобігати стресу?
– Це правда, працювати в онкології непросто. З часом багато хто з лікарів черствіє. Навіть мій батько був дуже проти того, щоб я працювала в цій галузі. Казав, що це робота не для жінки. І вона дійсно дуже тяжка, особливо якщо жінка лікує жінок. Але я справляюсь. У мене є секрет, який, щоправда, підійде не кожному. Думаю, мені лікувати професійне вигорання допомагає те, що я постійно поєдную різні види діяльності, державну та приватну медичну практику, наукову та викладацьку роботу. З моменту, як я почала працювати в онкодиспансері, мене якось відразу поставили як консультанта гематологічного відділення. Потім виявилося, що в нас ніхто не займається репродуктологією жінок, які проходять тут лікування з високодозовою хіміотерапією. А це потрібно вирішувати по факту, бо після такого лікування у жінок знижується фолікулярний резерв. А хворіють часто жінки у молодому віці, репродуктивному, які ще не мають дітей, але у майбутньому хотіли б. Тому вони просто зверталися до мене як до гінеколога для того, щоб повернути собі можливість стати мамами. Так у мене з᾿явилася ще одна спеціалізація, тематичне удосконалення з репродуктології та ендокринної гінекології. Це дає можливість допомогти народитися новому життю, тож допомагає психологічно протистояти навантаженню в роботі онкологом.

Ольга Палійчук: «У медицині – перш за все, необхідно вислухати і зрозуміти пацієнта»


– Найбільша Ваша гордість у житті?
– Звичайно, син. Мабуть, як у будь-якої мами. Я дуже ним пишаюсь!

– А яке ж тоді найбільше розчарування?
– Я не знаю, чи воно було найбільшим, але одним із перших величезних точно було. Це сталося в онкодиспансері після того, як я після закінчення інтернатури вийшла працювати вперше на чергування. Якраз на цьому чергуванні у мене помер пацієнт. Це був молодий хлопець вісімнадцяти років. Він захворів у 16 років. З ним весь час була мама, в якої цей хлопчина був єдиним сином. Вона мені розказувала, як він збирався одружитися після школи на однокласниці, поступив в інститут і вже під час навчання у нього виявили зразу 4 стадію. Хвороба була задавнена і лікування не допомогло.

– Знаєте, напевно, це не зовсім етично, але все ж таки запитаю, чи не було ніколи бажання і можливостей виїхати за кордон?
– Можливості були. В мене багато однокурсників повиїжджало. Я вільно володію англійською, закінчила нашу Першу міську мовну гімназію. Це дозволяє їхати, здавати екзамени. Але мені завжди хотілося бути саме лікарем гінекологом-онкологом. Це така привілейована спеціальність, до якої за кордоном треба йти приблизно 12 – 16 років. Була можливість і в Київ виїхати працювати, але Черкаси це саме той майданчик, на якому можна було реалізуватися повноцінно в багатьох напрямках. Тут близько Київ, ми співпрацюємо з науковими закладами. А стосовно закордону… Хотілось би зробити тут, як там, а може й краще, але дуже повільно ідуть зміни, швидше виходить саме в приватному секторі медицини, на жаль.
Хоча знаєте, я дійсно вважаю, що зараз в рамках нової медичної реформи, якщо на неї в державі таки знайдуть достатнє фінансування, є досить великі шанси для всіх лікарів працювати так, як наші колеги за кордоном, головне мати відповідну спеціалізацію, ну, і звісно, бажання. Тому хочу усім побажати витримки та сил пережити цей важкий період без втрат і щоб не було розчарування у вибраній спеціальності, щоб гарні, дійсно розумні медичні професіонали не уходили з нашої улюбленої професії через неможливість прогодувати свої сім’ї займаючись лише медициною. Адже багато моїх колег, як і я, працюємо лікарями за покликом серця та робимо свою справу, часто непомітно, але щодня не як ремесло, а як мистецтво.

Черкаси наживо

Спецтеми

Погода

Погода