Мене звуть Юлія, мені 28 рочків і я… чоловік

Тепер, коли усе жахіття позаду, я можу про це писати українською мовою, а не конгломератом різномовного матюччя…

Історія почалась з того, що через карантин Златі відклали планову операцію в Охматдиті і от щойно послабили карантин, нам зателефонували і повідомили, що у нас є 9 днів (3 з яких вихідні), щоб пройти усіх необхідних спеціалістів і здати аналізи. Наче нескладно, правда? Але до переліку додався тест на covid-19. Телефоную педіатрові, пояснюю ситуацію, вислуховую від неї, що я «довго спала», що черга на 8 днів уперед і що роблять його потім близько 5 днів. Аргументи про те, що нам терміново, її не переконали.

Приблизно та ж історія була і з сімейним лікарем чоловіка. Мій лікар, хоч і був у відпустці, але у телефонному режимі вирішив питання, і уже наступного ранку я була на прийомі у завідуючої і здала тест.

Але на цьому історія не закінчилася. Я не писатиму про хамство профільних лікарів через те, що педіатр дала мені направлення не тієї форми (наче я маю розуміти, як ті направлення виглядають, які на них мають бути коди та ще й контролювати педіатра), я не писатиму про суму, яку ми відвалили за тести і за усі інші «безкоштовні пункти». Я хочу продовжити тему тестування. Перше, що вразило, це те, що черги людей, які мають явні симптоми, і тих, яким треба тест для інших потреб, наприклад, як мені – госпіталізації, не розвели у просторі. Нє, я не параноїк, але у тісному коридорі (де ні про яку дистанцію фізично мови бути не може) забилася максимально далеко в куток від кашляючих дядьків. Ок. Відкрила двері ліктем, зайшла в кабінет, виявилося, що у мене неправильно заповнена паперова картка, почекала, доки перезаповнять (на стільчику в кабінеті, де проходять десятки людей з підозрою). Медичні працівники в масках з відкритими носами, правда у комбінезонах, щитки лежать на столі (так треба, чи, може, в цьому причина такого високого рівня захворюваності медичних працівників в Україні?). Одягли його лише тоді, коли безпосередньо брали аналіз. Далі починається найцікавіше. Оскільки мого лікаря немає, мені дають номер телефону і кажуть зателефонувати 9.06. Якщо результат буде негативним, то його просто віддадуть. Але не факт, що він буде готовий вчасно, тому маю набратися терпіння і, якщо пощастить, то я отримаю його до потрібної мені дати.

Телефоную у вказаний день десь о 9.30. Просять почекати, бо гріється комп᾿ютер. Потім просять передзвонити через 30 хвилин. Передзвонюю. Кажуть, що результати за 4 приїхали, але дооовго шукали моє прізвище і… не знайшли. Треба чекати. Вирішую їхати в поліклініку й розбиратися. У реєстратурі мене знову відправляють у кабінет здачі, у чергу кашляючих. Невже не можна відсортовувати негативні тести й віддавати їх у реєстратурі, цим самим значно зменшуючи контакти й ризики зараження? Мені пощастило, що черга була більш свідома, ніж поліклініка і мене пропустили. Ці двоє медиків уже були в повному обмундируванні (навіть в окулярах під щитками). І, о диво, мій результат знайшовся. Я хутенько змоталась з поліклініки і лише в машині побачила, що мені 28 років (-5 в іншій ситуації, безперечно, було б компліментом, але не цього разу) і я чоловік… Телефоную в Охматдит, там не здивувалися (певне, ситуація їм уже знайома) і запитали, чи прізвище та адреса без помилок. Там було усе ок. Тому ми зібрали необхідний пакет документів і зробили усе заплановане.

Я могла би продовжити пост роздумами та риторичними питаннями, але обмежусь констатацією факту, як темою для роздумів інших людей…

Пост не про «пожалійте мене», а про «майте на увазі».

Здоров᾿я нам усім!

Ps: Златуся уже в нормі – і наразі для мене це найголовніше.