1910 року американка Сонора Смарт вирішила зробити особливий подарунок для особливої людини у своєму житті. Вона звернулася до місцевої влади містечка Спокан, у якому проживала, з пропозицією святкувати, окрім Дня матері, ще й День батька, адже вважала, що татусі теж заслуговують на своє свято. Ініціативу підтримала місцева влада, згодом і влада країни. Нині День батька відзначають у понад 80 країн світу. Серед них і Україна. І хоча для нас це свято досить нове, багато для кого воно встигло стати рідним і своїм. Принаймні таке враження склалося в кореспондентів «Нової Доби» після спілкування з відомими черкащанами.

Олександр Згіблов, депутат Черкаської міської ради:
– Кожна людина, кожен чоловік повинен залишити після себе продовження свого роду. Так повинно бути, якщо, звісно, людина має для цього фізичні можливості. Лише так можна відновлюватися і відновлювати нашу націю. Сучасна молодь, на жаль, нерідко не розуміє цього і намагається якомога довше пожити для задоволення якихось споживацьких інтересів. Усвідомлення приходить разом із певним віком, але тоді вже в людини можливостей мати дітей стає значно менше. Я маю вже двох дорослих синів. Із кожним із них у мене дуже близькі стосунки. Так було в мене і з моїм батьком. Він дуже спокійна і врівноважена людина, вважаю, що технічні та комунікативні навички, любов до конструювання винахідництва я перейняв від нього.

Юлія Фомічова, журналістка:
− Тато навчив мене змалку, коли запитують: «Хто ти, дівчинко?», відповідати: «Папина мазуха». І дуже пишався, коли я так казала. Я повторювала, хоча й не розуміла тоді значення цього слова. Він узагалі рідко звертався до мене по імені, кликав виключно «Красавицею». І досі так кличе. У буремні 90-ті зарплату затримували по 9 місяців. Часто і на продукти грошей не було. І одного разу, коли тато отримав довгоочікувану виплату, він повів мене у дитячий відділ і сказав вибирати будь-яку ляльку. Вибір був чималий, але я вибрала маленького голого пупсика в коробочці. Бо боялася, що в тата не вистачить грошей на кращу ляльку. Він кілька разів перепитував, чи я впевнена, переконував, що купить будь-яку ляльку. Я казала, що той пупсик мені найбільше подобається. Не хотіла, щоб він на мене витрачав важко зароблені й такі очікувані гроші. Батьки досі мені згадують того пупсика. А для мене це символ взаємної любові між батьком та дочкою. Скільки його знаю, він завжди шкодував грошей для себе. Усе для нас із братом, для мами. Так на його прикладі я навчилася думати спершу про інших, а тоді про себе. Що б побажала? Міцного здоров\’я. Побажала б йому гідної старості, але до неї ще далеко і тато любить повторювати, що він ще молодий. Тож побажаю якомога тривалішої молодості. І дякую за все. У кожної людини у дитинстві був свій «пупсик від тата», який заклав світогляд на все подальше життя. Мій − навчив мене любити безкорисливо і бути щасливою від того, що віддаю щось іншим людям.

Віталій Коваль, громадський активіст, волонтер:
– На мою думку, День батька – надзвичайно важливе свято, адже роль батька в сім᾿ї дуже велика і потрібно, щоб рівень поваги у суспільстві був однаковий і до материнських обов᾿язків, і до батьківських. Мій батько, дякувати Богу, живий. Напевно, найяскравішим моїм спогадом про нього є той, коли він повернувся з Чорнобиля, де батько був як лікар. Він нам із братом змалечку прививав відчуття самоповаги і дисципліни. Скільки пам᾿ятаю, він завжди дуже уважно вислуховував нас, коли ми були дітьми, не залежно від теми розмови. Цікавився нашими думками з різних питань. Ніколи не підвищував голосу. Я також намагаюся аналогічно поводитися з власними доньками і бути для них хорошим батьком.

Наталія Кузнєцова, фотокореспондентка в Управлінні охорони здоров\’я Черкаської ОДА:
– Я вважаю, що проводити День батька потрібно обов\’язково, щоб ще раз нагадати про свою любов та висловити слова подяки за всі значимі речі, які зробив тато. Найбільше мені запам\’яталося як батько в дитинстві нафарбував мене маминою косметикою, поки вона була на роботі. Він обрав найбільш вартісну помаду із усього арсеналу блиску для губ. А потім на горіхи отримала я, а не мій візажист. У характері батька я ціную чудове почуття гумору. Будь-яку складну ситуацію він вирішує саме посмішкою. А ще я пишаюся його артистизмом і талантом, коли тато виступає на сцені, мене завжди переповнює гордість. Я хочу побажати йому міцного здоров\’я, ентузіазму та побільше позитивних подій протягом життя, щоб біди та нещастя оминали його десятою дорогою.

Юлія Баранько, викладачка Національної школи суддів України:
− У дитинстві я була скромною і сором’язливою дівчинкою, якій було складно навіть у дворі з друзями проявляти ініціативу, не те що виступати на загал. Але мене страшенно вабила сцена, тому у школі я постійно із цікавістю спостерігала за усіма репетиціями свят, захоплюючись майстерністю імпровізації старшокласників. На той час моєю стелею була зазубрена роль Лисички на «Святі буквара». Але один татів вчинок змінив усе. Після 3 класу я вмовила батька повести мене на якісь міські літні змагання шкіл у складі групи підтримки своєї команди. Я, як завжди, крутилася за кулісами, коли раптом десятикласниці, яка мала бути ведучою виступу команди моєї школи стало зле. Фактично, школа мала «сходити з пробігу» так і не поборовшись за перемогу. Але наша завуч пішла у ва-банк і сказала, що ведучою буду я. По-перше, я єдина ідеально знала увесь сценарій, а, по-друге, мама мене завжди вдягала, як ляльку, тож вигляд я мала презентабельний. Певне, зайве говорити, що від цих слів уже я мало не сповзла по стінці, а ширшими за мої очі були лише очі команди старшокласників, яким за 5 хвилин треба було виходити на сцену ПК «Дружба народів» з цією малявкою. І от тоді, мене міцно обійняв тато, подивився у очі й упевнено та спокійно сказав: «Я знаю – ти зможеш». Я уже не згадаю подробиць того виступу, але пам’ятаю лише оплески і міцні обійми та цілунки своєї команди. Ми вибороли 2 місце, але то була моя 100 % перемога над усіма страхами. Відтоді я стала тією, якою мене знають і зараз. І кожного разу, коли мені дуже страшно, в голові лунає таткове «Ти зможеш». І я дійсно можу.
Найперше, бажаю міцного здоров’я. А ще: ніколи не зупинятися, насолоджуватися життям і водити молодшу внучку на її шкільні змагання мінімум до 11 класу.

Влад Боєчко, доктор історичних наук, професор ЧНУ ім. Богдана Хмельницького:
− У цей день хочу привітати свого батька Федора Боєчка! Батько для мене завжди авторитет, приклад для наслідування. На жаль, у дитинстві ми мало проводили разом час, бо зрозуміло, що батьки були віддані своїй роботі. Я часто з батьком був на роботі, мені здається, що виріс у четвертому корпусі Черкаського національного університету. У мого батька захоплення – це риболовля, і ми з ним час від їздили на річку. Найбільш яскраві спогади звідти. Завжди жив за принципом, що повинен виправдати надії батька, для мене це важливо.
Я сам батько: у мене дві доньки і два сина. Тому зараз я насолоджуюся батьківством, люблю проводити час із дітьми, цікавитися їхніми справами, скажімо, деякою мірою опікати їх.

Дмитро Бур’ян, скульптор:
− У мене багато спогадів із дитинства пов’язаних із батьком. Та й узагалі спогади із дитинства найкращі. Найяскравіший спогад: це коли ми з батьком ходили на риболовлю. Одного разу наловили ціле відро риби. Досі пам’ятаю ті приємні емоції. У цей день хочу побажати батькові міцного здоров\’я, радості від життя, бути щасливим щодня!