Максим Нагайчук цікавиться мистецтвом та обожнює науку. Зараз хлопець закінчує школу, готується до вступних іспитів, а в майбутньому планує присвятити життя вивченню біотехнологій та розробці інноваційних вакцин, які допоможуть людству в боротьбі з онкологією.

Черкащанин двічі лікувався від онозахворювання. Про труднощі, важкі психологічні моменти або яскраві ситуації, які він запам’ятав під час перебування в лікарні, хлопець розказав журналістам інформаційного агентства «Нова Доба» у межах проєкту «Сильні: історії людей, які перемогли онкологію».

Так сталося, що я двічі хворів на онко. Спочатку в 2005 році, мені тоді було чотири роки. Пам’ятаю, як кликав маму, бо дуже сильно нудило. Окрім цього, були інші симптоми: підіймалася температура, виникали проблеми з рівнем гемоглобіну. На ногах з’явилися синці. Щоправда, коли звернулися до поліклініки, моя сімейна лікарка подумала, що це гастрит, тому одразу не відправила на обстеження до онкологів.

У лікарні я перебував близько 14 місяців. Мене лікували хімією та гормонами, а потім ще вдома рік був на так званій «сухій хімії» – пив таблетки, постійно здавав аналізи, їздив на пункції.

У 2010 році в мене почали «відмовляли» ноги і я не міг ходити. Коли приїхали в онкодиспансер, після обстеження нам з рідними сказали, що стався рецидив.

Лікування мало декілька блоків, кожне з яких тривало місяць. Мені мали робити пересадку кісткового мозку, але через велику дозу хімії уже на четвертому блоці в мене почав відмовляти організм, оскільки дуже сильно інтоксикувався.

У напів смертному стані я потрапив у резонацію і лікування відновили. Наші лікарі консультувалися із київськими фахівцям і окрім основної хімії мені давали багато гормонів та призначили променеву терапію. Вона мала бути набагато довше, близько 14 місяців, але тривала лише дев’ять.

Найскладніше було на емоційному рівні. Коли я вперше приїхав у дитяче відділення онкодиспансеру, то дуже боявся медсестер. Людей, які носили халати, сприймав як ворогів. У мене завжди починалася істерика, навіть коли в палату заходила санітарка.

Страх до медичного персоналу в мене й досі залишився. Наслідок хвороби – став заїкатися. Коли подорослішав, то вже не так боявся медиків, бо розумів, що лікування дуже важливе. І хоч перебував на межі життя і смерті, налаштовував себе на тому, що все буде добре і я обов’язково вилікуюся.

Пам’ятаю, після хіміотерапії, коли піднялися аналізи підшлункової залози, треба було сидіти на дієті: можна їсти лише сухарі та воду. Це тривало кілька днів для того, щоб вивести токсини з організму. Мама ховалася за холодильник, щоб поїсти. Коли я це бачив, то влаштовував істерику, бо дуже сильно хотілося їсти.

З медичними сестрами та лікарями я був завжди в добрих взаєминах. Вони мене любили, спілкувалися на різні теми, постійно перебували в позитивному настрої. Батьки також намагалися відволікти від постійних процедур. Ми гуляли на території онкодиспансеру з друзями, їздили в зоопарк тощо.

Я досі згадую зі сміхом ситуацію, яка сталася із моїм знайомим. Його звуть Олег, він лікувався з мамою і завжди ходив у халаті. У нього було прізвисько «Цар». Якось він дуже голосно сказав: «Мамко, я хочу ковбаси», а вона його перепитала якої саме: «Я не знаю, напевно, я хочу царської ковбаси». Цю історію згадували всі медсестри із посмішкою. Взагалі, я вважаю, що діти в яких була онкологія – це найдобріші люди, яких я знаю.

Більшість позитивних моментів у період лікування пов’язані із святами. Пам’ятаю, до нас ходили різні організації, вітали, ставили концерти. Багацько волонтерів до нас ходили, аніматорів, які намагалися розвеселити. Це були класні та веселі миті.

У мене була досить сильна підтримка з боку рідних. Так склалося, що в мене запалився апендицит і його видаляли в мій день народження. Після операції мене завезли в палату, де чекали рідні. Ніколи не замислювався, що маю таку велику та дружню сім’ю. Приїхали бабусі, дідусі, тітки та дядьки.
Основна підтримка була від рідних. Окрім цього, відіграли значну роль і медсестри, яким честь і хвала. Також підтримувала мене психологиня Надія Михайлівна, а до того Алла Леонідівна. Нам (пацієнтам) завжди влаштовували свята, щоб підбадьорити й змінити атмосферу, в якій ми постійно перебували.

Мене здивувало, що навіть незнайомі люди можуть відгукнутися на твою біду, та допомогти як фінансово, так і психологічно. 12 місяців тому в мене була остання медкомісія у дитячому відділені, я познайомився із чудовими учнями – одинадцятикласниками – вони активісти, які прийшли провести дітям майстер-клас. Школярі організували цей захід безкорисно, збирали кошти, витратили свій час, щоб якось допомоги. Це дуже надихає.

У кожного своя мотивація боротися з хворобою. Моя – бажання жити. Коли ти розумієш, що перебуваєш на межі, тоді починаєш цінувати кожну мить, навіть коли тобі 10 років. Хочеться робити щось вартісне і корисне для інших людей.

Хвороба мене дуже змінила: я став щирим, відкритим, а найголовніше, усвідомив, що для щастя необхідно не так багато – життя та рідні.

Найважливіше під час лікування – довіряти лікарям. Бо саме від вашої взаємодії залежить, чи вдасться вилікуватися. Якщо виникають непорозуміння – то все марно, значить треба шукати інших фахівців.

Із підтримкою у мене було все добре. Горе об’єднує людей. Чого мені не вистачало, так це свободи. Коли ти в лікарні, постійно проходиш якісь процедури, не можна виходити на вулицю, тоді дуже хочеться бути вільним. Ти починаєш це відчуття цінувати, навіть коли життя занадто бентежне.

Якщо ви лише дізналися про те, що маєте діагноз «онко», то знайте, що вам потрібно бути дуже сильними духом, знайти власні мотивації жити та усвідомити те, що на цьому світі у вас є певна місія, а цей етап лікування зробить вас лише сильнішими.

Матеріал підготувала кореспондентка інформаційного агентства \”Нова Доба\” Дар`я Роженкова. Проєкт «Сильні: відверті історії людей, які перемогли онкологію» реалізовано за сприяння кафедри журналістики, реклами та PR-технологій ЧНУ ім. Б. Хмельницького