Леся Валяєва: «Робота волонтера – не стометрівка, а марафон»

Дата: 1-07-2020, 14:28

Леся Валяєва: «Робота волонтера – не стометрівка, а марафон»
Голова громадської організації «Життя без бар'єрів» Леся Валяєва розповіла про невичерпні людські ресурси, відповідальність волонтера та потужну співпрацю на всіх державних рівнях, що вирішує найстрашніші проблеми.

– Насамперед цікаво дізнатися від Вас, як стають волонтерами?
– Мені здається, з цим народжуються. Це зерно, посіяне в душі кожного з нас: коли є благодатний ґрунт – коло знайомих, друзів, ситуацій – воно проростає. А може й засохнути – коли станеться вигорання… Моя зернинка поки проростає і не збирається засихати.
– Хто посіяв це зерно у Вашій душі? Батьки чи вже власна сім'я?
– Може, дещо пишномовно, але справді кожна душа приходить у світ із цією зернинкою. А середовище, в якому ти зростав, стає каталізатором, що дає паростку сил.
Я не можу похизуватися родинним достатком, моя сім'я переживала складні життєві обставини. Мене виховувала бабуся. Непослухом я часто завдавала клопоту вчителям, якщо ображали когось навколо – могла дати здачі, охоче могла вступитися за старших. Якось зі своєю найкращою подругою прочитали книгу «Тимур і його команда» й почали «наздоганяти» бабусь у селі й «дарувати добро»: вривалися в подвір'я й пропонували допомогу. Та вистачило нас на канікули – з початком нового навчального року часу забракло й бажання дещо перегоріло. Хоча, по-правді, сказати, декільком стареньким ми таки допомогли належним чином.
Ще один фактор, що посприяв емпатії і спонукав до громадської діяльності, – моя особиста проблема: я маю інвалідність із дитинства. Хвороба почала завдавати великого клопоту десь із 16 років. Коли у 20-ть я потрапила в лікарню, поряд не було рідних, які могли б мені допомогти. Цілих 2 місяці я провела в Києві через ускладнення. Мене називали «дочь полка», точніше відділення: лікарі приносили мені їжу, книги, білизну, гігієнічні засоби й навіть крашанки на Великдень – здавалось би, дрібниці… Та ця колективна підтримка зовсім сторонніх людей мене вразила. Так зі стану розпачу я сповнилась вдячністю: дякувала Господу й прийняла свою хворобу. Прийшло усвідомлення, що вона мені для чогось потрібна. Певно, щоб допомагати тим, хто теж потрапив у безвихідну ситуацію.
Спочатку були стомовані пацієнти – організація мала назву «Черкаське обласне громадське об'єднання стомованих хворих». Через рік-два стало зрозуміло, що звертаються люди з різними нозологіями, різними інвалідностями. Тоді я зробила акцент на просвітництві – відновлення прав осіб з інвалідністю. Внесла зміни до назви організації, відтоді – просто «Життя без бар'єрів», незалежно від того, яка в людини інвалідність. І, звісно, важливим став розвиток громадянського суспільства, адже є чимало нюансів, що чиновники і громадські об'єднання не враховують у своїй діяльності. От, власне, чому я тут, де є зараз.

– Хотілося б окремо обговорити вашу благодійну діяльність, пов'язану з протидією коронавірусу. Що у цій справі було найскладніше?

– Найскладніше – коли ми з членами команди дивилися в різні боки. Було непросто погоджувати рішення й доводити один одному свою позицію. Це дуже виснажує й відбирає багато часу.
– З дописів у фейсбуці можна простежити прізвища тих, хто працює в команді. Звісно, такі пости просто так не з'являються…
– Так, історія нашого проєкту справді унікальна. Одночасно, з різницею в кілька днів, певні групи людей почала ґенерувати одні й ті ж думки. Щодо мене, то 16 березня я надіслала помічниці голови облдержадміністрації листа з покликанням на сайт Чернівецької ОДА, де йшлося про створення «гарячої телефонної лінії» для тих, кому потрібна допомога – людей літнього віку, маломобільних категорій, людей з інвалідністю (це не було достатньо організовано, але ГО мали надати посильну допомогу). Мовляв, класна ініціатива, треба й нам щось подібне запустити. У той час саме запровадили карантин. Мені відповіли, що ідея справді хороша. Але, чесно кажучи, тоді я ще активно не форсувала це питання.
За два дні мені написала Олена Гавриш і повідомила, що спільно з Мариною Гур'яновою виникла ідея допомагати літнім людям у такій скрутній ситуації. Наче прочитали мої думки! Вирішили запустити проєкт. Все сталося дуже швидко – буквально за кілька днів. Олена Гавриш запропонувала назву – «Нема самотніх».
Як радниця голови облдержадміністрації я одразу ж написала особисто голові ОДА щодо проблем одиноких літніх людей. Так, ми не знали, з яким ворогом зіткнулися – у цьому й була велика складність. Ніхто не знав, чого чекати. Спостерігали за новинами з інших країн і не знали, як бути.
За розпорядженням Романа Боднара цей проєкт стартував. Максимально посприяти у цій справі голова ОДА доручив Ларисі Ходаковській, радниці з розвитку соціальної згуртованості в Черкаській області, яка разом із працівниками кол-центрів взяла на себе тягар приймати дзвінки від людей з усієї області.
Паралельно звернулися до міської влади, аби створити аналогічну «гарячу лінію» у Черкасах. Тоді ж, поки планували друк інформаційних плакатів, прессекретар голови ОДА Олена Шаповал посприяла інформаційній підтримці. Буквально за кілька днів Марина Гур'янова створила сторінку, Ірина Горбач допомогла швидко розробити логотип. Тобто загалом на старті ми спрацювали оперативно.
Згодом долучилися Ірина Хорошаєва, Юлія Іщенко із БФ «Деликат», Наталя Даньковська. Марина Гур'янова зі своїми помічницями взяла на себе фандрейзинг-промоцію і пошук та закупівлю засобів індивідуального захисту (тоді все зникало з ринку).
Мали проблему із телефоном «гарячої лінії» – місто не змогло закріпити його за конкретним номером. І хай там що не говорять про «Нову якість», але саме Андрій Бортник особисто їздив до Києва – зареєструвати й оплатити триканальну мобільну лінію, яку обслуговував кол-центр «Нової якості». Це була «гаряча лінія» міста, номери вказували на розповсюджуваних листівках. Отак усе і стартувало.
Уже за тиждень стало зрозуміло, що ривок позаду, і назріло насущне питання: хто ж найбільший лідер з усіх? Я одразу свідомо обрала напрямок Наталі Даньковської. У перші дні ми намалювали схему проєкту – хто за що відповідатиме. Налагодження співпраці й комунікація з органами влади, за які я відповідала, були вже позаду, тож я долучилася до команди Наталі, яка очолила логістичний напрямок – контроль і створення бази всіх дзвінків, що надходять на обласну і міські «гарячі лінії». Перші два тижні ми удвох опрацьовували ці дзвінки.
Проєкт узагалі починався із закликів бабусям і дідусям уберегтися, не виходити на вулицю, аби зберегти своє здоров'я. Тобто це не був благодійний проєкт у забезпеченні літніх людей ліками й продуктами, тоді ми лише надавали безоплатну доставку.
Паралельно розробили анкету волонтера і створили реєстр тих, хто виїжджатиме до підопічних. Цей найтяжчий блок – відповідальність за базу волонтерів – теж узяла на себе пані Наталя. Усвідомлюючи, що це не стометрівка, а марафон, я свідомо пішла в помічники у логістичний напрямок, бо була певна, що решта – тимчасове.
Найчастіше надходили дзвінки від родин, які лишилися без роботи. І ми зрозуміли, що фандрейзинг нам просто необхідний. За тиждень-два назбирали ми тільки 1 500 гривень. На зборах вирішили доручити мені соціальний напрямок, зокрема і збір коштів. Все-таки мала значення довіра громадського сектору.
Ми вдячні БФ «Деликат», який надав 30 проднаборів – з ними ми добре стартували. Але ж це, звісно, не покриває усі потреби. Тоді на своїй сторінці у фейсбуці я розмістила особисті картки, реквізити організації й оголосила про збір коштів. Майже за місяць зібрали понад 240 тисяч гривень. Це був приємний шок! За таке сприяння я люблю наших людей. У мене прокинулася віра в майбутнє.
Ніхто насправді не знав, як жити далі, як довго це триватиме і допоки вистачить власних ресурсів. Багатьох із тих, хто надсилав гроші, я знаю особисто, знаю їхню ситуацію. Можна сказати, що люди ділилися останнім. Люди, які самі потім потребували допомоги. Такі ситуації піднімають на поверхню як хороше, так і погане. Видно як фальшивих, так і справжніх людей. Других, безумовно, більше.
Саме тоді, коли було налагоджено постійне надходження коштів, одна частина колективу наполягала на закупівлі комбінезонів для індивідуального захисту – багатьох тривожила напружена ситуація за кордоном. Я ж – оптиміст, і зважила на появу проєкту «Спільнодія» й інших волонтерських організацій, що самі забезпечували засобами захисту. Тож ми поклопоталися й отримали достатньо «екіпірування» від «Спільнодії», а також депутата Олександра Скічка.
Тут варто зауважити, що хтось заходив на стометрівку – і вправно подолав свій забіг, зробив вагомий внесок. Не можна сказати, що хтось працював менше, а хтось більше – усі молодці. Але для когось це була стометрівка. Коли адреналін перегорів і настала монотонна робота, що вимагає годинами вислуховувати людей – це важко морально витримати.
Згодом розпочалася тісна співпраця із соціальними службами – зокрема Територіальним центром соціальної допомоги Черкас, службами у справах дітей, міським і обласним центрами соцслужб. Щодня обслуговували щонайменше 20 адрес, бувало і 180. Фактично весь проєкт надавали допомогу продуктовими наборами, зокрема і за списками служб.
Тяжко було перед Великодніми святами. Та в непростій ситуації нам допомогли релігійні організації – знайомі різних конфесій підставили дружнє плече і зголосилися розвезти продукти людям. І хоч цього року у мене особисто не було пасок, за час проєкту у мене виросли крила й зміцніла віра! Фізично виснажена, але зараз інакше дивлюся на людей і на світ. Те, що здавалося колись надважливим – стало незначущим.
Насправді важко без підтримки. Так, дещо ми пакували й відправляли поштою, бо не могли фізично покрити всі райони, а дзвінки надходили звідусіль. Тому вдячні за те, що до співпраці долучилася ДСНС у Черкаській області – надзвичайники допомагали розвозити ліки. Чи не від самого початку проєкту дільничні офіцери щодня брали на себе щонайменше 10 адрес – це, зокрема, родини з малолітніми дітьми або люди, які мають проблеми з алкоголем.
Коли йшлося про ліки чи доставку, завжди сприяла облдержадміністрація – заступники голови ОДА, всі департаменти – нема на кого скаржитися, усі спрацювали на совість і в місті, і в області. Непросто було ще й тому, що голова ОДА, приміром, не міг давати розпорядження, вказівки головам ОТГ – тільки у співпраці, тільки проханням посприяти й допомогти. Приміром, у кожній сільській раді є транспорт, що на карантині не задіяний у службових цілях. Отож і секретарі, і сільські голови одразу реагували.
Словом, якщо є співпраця на всіх рівнях – будь-яка масштабна проблема стає не такою страшною. Завжди знаєш, що ти не сам: є до кого звернутися і як вирішити проблему.

– Тобто такі критичні ситуації показали, що ми все-таки єдині?
– Так і є. Показовий випадок – в одній із ОТГ, звідки за допомогою звернулися люди з числа внутрішньо переміщених осіб (серед них двоє з інвалідністю), які живуть у перебудованій селищній амбулаторії. Я повідомила голові ОТГ, що ми можемо вислати посилку, коли є така потреба. Та ж відповіла, що їй соромно буде, якщо таким чином вирішиться ця проблема! Мовляв зараз же сяде на велосипед – хіба в селі не знайдеться того, що треба везти з міста?
Таких були одиниці, але це так цінно! Були і деякі ж голови заможних сіл на прохання віднайти ресурси відмовлялись у когось просити. То вже питання людської совісті.
За час роботи вистачало і спаму – турбували кілька постійних «дзвонарів», представляючись під різними іменами. Дехто користувався нагодою й телефонував одразу і на міську, й на обласну лінії. Усю інформацію вправно перевіряли в базі – за іменами й адресами.
Траплялися випадки, коли люди, отримавши посилку, наступного ж дня божилися, що нічого не отримували. На таких виїздах – я їх називаю «виховними» – я бувала сама, аби подивитися в очі цим людям. Адже часом той, хто реально потребує – може нічого не отримати. Часто люди соромляться звертатися – саме ті, що за межею бідності, тоді про допомогу просять їхні сусіди, друзі, знайомі. У таких випадках оцінити ситуацію (і за потреби допомогти) теж виїздила і поліція.
– Яку роль надалі виконуватиме цей проєкт? Чи він буде припинений?
– Ми вирішили зафіксувати точку відліку, або переформатування. На 30 червня плануємо День волонтера нашого проєкту з міні-нагородженням подяками. Знаючи, скільки люди відпрацювали в нашій команді, ми вирішили розробити свою подяку. Це не куплений бланк, в її основі будуть чуттєві світлини людей, яким ми допомагали: люди з інвалідністю, багатодітні родини, люди літнього віку.
Окрема категорія подяк – для партнерів. Приміром, без Віктора Дивнича з «Центру гостинності» (на базі якого ми і пройшли весь цей проєкт пліч-о-пліч) нам було б складно знайти локацію. Крім того, інвалідні візочки для лежачих людей, милиці, підгузки, одяг тощо – з усім цим за потреби допомагав пан Віктор. З теплом і вдячністю думаю про цих людей! Дай, Боже, їм здоров'я!

– До чого ж має бути готова людина, яка хоче стати волонтером? Можна сказати, що багатьох тягне до цього, та не всі спроможні…
– Волонтери бувають різні. Все залежить від того, скільки людина готова пожертвувати свого часу, а потім – і ресурсів. Приміром, у нас є волонтери, які готові жертвувати і часом, і ресурсом – чи то авто, чи то бензин абощо. Є волонтери, які готові постійно сидіти «на телефоні» віддалено вдома. Хтось не може ходити, але хотів, приміром, шити маски. Тобто кожен мав вибір, у чому міг себе реалізувати. Серед зареєстрованих волонтерів було чимало людей літнього віку, які самі ж підпадають під групу ризику – в такому разі ми не могли ризикувати їхнім здоров'ям і життям. З понад 140 зареєстрованих осіб не всі були залучені до волонтерства, дехто навіть ображався.
За стратегією Наталії Даньковської кожного волонтера залучали відповідно до району його проживання – щоб усім було масимально зручно. Але так траплялося, що звернень було більше з конкретних районів – наприклад, з району «Д» чи Хімселища, менше звернень отримували з центру Черкас. Тобто економічні складові теж вплинули.
Так, нам стратегічно не вистачило часу, щоб продумати ще й те, як задіяти усіх охочих поволонтерити, щоб усі відчували себе потрібними. Це теж важливо, адже в подальших проєктах нам ще потрібна буде підтримка небайдужих людей.
Зараз ми продовжуємо свою роботу, щоправда, вже у лайт-режимі. Із Віктором досі співпрацюємо, як партнери. Нинішні ресурси поступово використовуємо, зокрема відвідуємо бабусь і дідусів, які потребують постійного супроводу – це категорії людей, яких ми вже добре знаємо.
Зараз періодично телефонують і з релігійних організацій: не маючи ресурсів, просять допомогти, зокрема, багатодітним родинам. У такому разі в рамках партнерства допомагаємо продуктовими наборами.
Так і служби у справах дітей – за потреби звертаються за допомогою. Але ми не витрачаємо ресурс безоглядно – лише раціонально й у найбільш необхідних напрямках. Паралельно з'являються нові схожі проєкти – зокрема, ініціатива «Батьківщини» з надання продуктових наборів. Ми з партнерами тільки щасливі від цього, бо насправді трохи менше матимемо клопоту. Люди ситі – це добре.
Варто згадати ще одного чудового благодійника – ІТ-компанію Master of Code Global. Працівники цієї компанії були волонтерами і теж розвозили продукти. Крім того, ІТ-команда пожертвувала власні кошти на рахунок організації у розмірі 43 200 гривень – це найбільший разовий платіж. Були й фізичні особи, які за весь проєкт перерахували близько 60 тисяч – вони просили не афішували їхнє ім'я.
Ресурси, що надходили на картку, я витрачала раціонально, одразу ж після отримання коштів купували все необхідне. Та проєкт пішов на спад, і 43 тисячі гривень, надані ІТ-компанією, таки лишились нереалізовані. Я пояснила їм ситуацію, і разом ми дійшли згоди, що ці кошти можна спрямувати на закупівлю якщо не продуктових наборів, то для поїздок молоді з інвалідністю до інклюзивного табору. Один із таких, до речі, відвідала минулого тижня в Золотоноші. Це табір «Максимум», що приймає саме дітей і молодь з інвалідністю, разом із їхніми батьками. Наразі думаємо над партнерством.
Зараз складно спланувати все до дрібниць. Планів чимало, але ми не можемо точно стверджувати, що саме конкретно зреалізуємо.
– Коли вже мова про плани, анонсуйте ідею, що буде втілена у «Хрещатик-Сіті».
– Ми виграли грантовий конкурс ще наприкінці минулого року. У вересні уклали угоду з NED (Вашинґтон), що фінансує проєкт. Цей проект спільна ініціатива Коаліції "ОГО-Черкаси" – це об'єднання 11 громадських організацій нашого міста (дехто працює і в масштабах області), зокрема, «Промолодь», «Молода Черкащина», «Комітет виборців», «Турбота про літніх в Україні», «Центр права», «Переселенці Черкаські-Донбаські» та інші.
Представники NED приїздили ще рік-півтора тому, знайомилися з різними коаліціями, їх цікавило мережування й підвищення потенціалу громадських організацій, якісний громадський сектор. У нас же, на жаль, він направду перетворюється на грантоїдство – коли багато організацій отримують грант, а громада міста часто й не знає, як ним розпорядилися. Громадські організації перетворюються на такі собі клони органів місцевого самоврядування, що вже навіть не діють. Треба ж навпаки подавати приклад органам місцевого самоврядування, як працювати.
Ми розробили проєкт, що зацікавив NED і їхніх партнерів. Зробили подання і взяли на себе зобов'язання лобіювати прийняття міської програми розвитку громадянського суспільства. Ці програми є майже в усіх містах України, є вона й на обласному рівні, у Черкасах же – немає. Нам не зрозумілі процеси фінансування громадських організацій, надання приміщень тощо. Тобто прийняття цієї програми надало б чіткі механізми і забезпечило б рівні права і можливості для громадських організацій претендувати на щось. Якщо ти працюєш і приносиш користь громаді, то можеш боротися. Якщо ж ти така собі «кишенькова» ГО, тільки на папері, – вибачайте.
Мета – це все-таки прийняття програми, за якою надалі, якщо на це буде воля місцевої влади, – фінансування центру розвитку громадянського суспільства на постійній основі. Це саме те, що планували ще в далекому 2011 році, коли місту передавали тютюнову фабрику. Та не склалося. А потреба у суспільства досі є.
Зараз маємо молоді ГО, які часом просто не знають про можливості й інструменти; немає інформації про те, з ким можна об'єднати зусилля, куди звертатися. Хоча за законом орган місцевого самоврядування на своєму офіційному сайті має вести реєстр громадських об'єднань – він був би корисним, зокрема, й для активістів.
І от завдання створити цей реєстр бере на себе якраз Центр розвитку громадянського суспільства в рамках співпраці з органом місцевого самоврядування. Тобто нам фінансують всього-на-всього пів року функціонування цього центру, щоб показати, що це потрібно і корисно, як із цим інструментом працювати. Матеріально-технічною базою Центру зможуть користуватися безоплатно всі ГО, окрім політичних. Для цього буде створено графік заходів і зустрічей. До того ж у нас закладені кошти на придбання оргтехніки – буде кілька комп'ютерів, МФО, проектор – те, чим зможуть користуватися організації, яким навіть немає де видрукувати папірця. Також плануємо на базі центру створити для ГО єдину базу корисної інформації – онлайн-бібліотеку із корисними посиланнями, інструментарієм на кшталт семінарів і тренінгів. Мені б хотілося, щоб Центр «в народі» називався ОГО- HUB.
Крім того, у планах – проведення тренінгів і навчань для лідерів ГО, працівників органів місцевого самоврядування щодо сприяння розвитку громадянського суспільства: що має робити влада, а що – громада. Наш проєкт, що ми мали запустити перед запровадженням карантину, по суті змінив свій напрямок, бо в «Центрі гостинності» працювали наші партнери – ті, хто входить у коаліцію. Вони і брали найактивнішу участь у масштабній роботі, адже жоден не сидів під час карантину склавши руки.
Наскільки все було збалансовано – це і є реальна робота громадського сектору, коли ти не паразитуєш на бюджеті, не шукаєш собі якихось преференцій. Якщо уже вибрав цей шлях, не має бути сумнівів і думок про власні здобутки – тільки робота на благо громади. Хочеться довести, що це можливо.

– Як після того, коли спіткнувся, вдається піднятися і йти далі?
– Знаєте, є такий вислів: «Ми беремо на себе відповідальність за тих, кого приручили». Коли вже у щось «вписався», і за тобою стоять люди, які тобі вірять і чекають на твої слова – ти не маєш права здаватися. Поплач собі тихенько, якщо «припекло», прийми холодний душ, але виходь і йди далі. Якщо ж ламаєшся по дорозі, падаєш – не берися. Не бери ношу більшу, ніж можеш понести.
Те, що мене підкосило, нагадало про себе проблемами зі здоров'ям. Тож довелося зійти з дистанції на кілька днів. Але добре, що тоді уже мали злагоджену роботу – завдяки моїм партнерам. Я, певно, все життя дякуватиму усій нашій команді. Коли ми випадково дізналися, що за нашою спиною зареєстрували члени нашої команди ГО «Нема самотніх», а через пару днів іще й благодійний фонд, були неприємно вражені...
Звісно, ми були шоковані. Але я заспокоїла дівчат: мовляв, видихаймо і подумаймо, для чого ми це робимо – хіба для піару? Яка кінцева мета – допомогти чи «розкрутитися»? Звісно, я знаю, що поряд зі мною ті, які йдуть допомогти іншим. Коли веземо продукти – людям однаково, хто це зробив. Мені шкода, що змушена була писати офіційні подання і клопотання на бланках своєї ГО, а не від Нема самотніх. Та то неважливо.
Насамкінець важливо ось що: – Хто ми? – Волонтерська ініціатива. – Де ми? – На базі «Центру гостинності». Без імені, без назв. Ми згортаємо прапори, йдемо ініціативою, не тягнемо на себе ковдру, бо маємо місію – допомагати людям!
– Які п'ять слів найкраще Вас характеризують?
– Я вперта. А ще – емпатична, настільки жаліслива, що легко переймаюся чужою проблемою. Часом мої рідні ревнують, коли швидше біжу допомагати іншим, ніж членам своєї родини. Такий собі чоботар без чобіт. Чоловік каже, що я щедра (а він завжди мені правду говорить). Крім того, я фанатик, і часом не можу триматися «золотої середини». Від цього іноді страждає моє здоров'я і здоров'я моїх рідних. Поки не зроблю заплановане – не почну щось інше. А насправді про себе важко говорити...
Наша зустріч з Лесею відбувалась у день річниці її весілля. Не знаємо, що їй подарував чоловік, які слова говорив, але прийшла вона така сонцесяйна! Її емоційний настрій, сповнений щастям та добром, відразу передався і нам! І захотілося вірити лише у хороше і світле! Але, якщо чесно, то інакшої Лесі Валяєвої ми і не знаємо. І якщо обирати п’ять слів, що найкраще її характеризуть, то це будуть:
- Добра
- Світла
- Чесна
- Дарує віру у Людей
- Красива (у всіх поняттях та відтінках цього слова).

Щиро дякуємо Лесі Валяєвій за розмову. Бажаємо невичерпного натхнення, реалізації всіх проектів та задумів!
Вклоняємось за неймовірну кількість добрих та корисних справ, які вона робить людям!

Черкаси наживо

Спецтеми

Погода

Погода