Доторкнутися до лавки, на якій сидів колись Тарас Шевченко, можна й зараз

Дата: 31-08-2013, 22:29

Доторкнутися  до лавки, на якій сидів колись Тарас Шевченко, можна й зараз
Тільки треба приїхати в Шевченкове

Коли будь-хто: чи то великий державний діяч, чи то простий селянин – заводить мову про національне осердя України, то, звісно, мають на увазі Черкащину. Бо саме вона й справді є не лише географічним центром нашої держави, а й центром духовним.
Бо тут народився й зростав Тарас Шевченко.

Про минувшину й сьогодення заповідника наш журналіст спілкувався з його співробітниками – генеральним директором Олександром Комаренком і заступником директора з наукової роботи, заслуженим працівником культури України Людмилою Шевченко.

У хату до Тараса

По смерті Шевченка люди звідусіль їхали в Керелівку, на батьківську садибу Пророка українського народу. До маленького зошита – першої книги вражень – вони записували свої відчуття духовного піднесення, енергетики цих місць. Залишали в ній також багато побажань із приводу створення на цій святій для кожного українця землі музею чи облаштування «хоч маленької музейної кімнати» : «Побудувати б коло цієї садиби обов’язково музейчик або ж хоч кімнату пам’яти його», «Пора вже заснувати заповідник». «Там, де була хата, де жив Шевченко – улаштувати культурний заповідник, а по сусідству звести музей, де схематично відбити життєвий шлях поета».

До культурного заповідника було ще ой як далеко. Нарешті, в 1935 році, розпочалося-таки спорудження в Шевченковому літературно-меморіального музею. У 1939-му, до 125-річниці з дня народження Кобзаря, його було відкрито. Музейні матеріали розповідали про життя й творчість поета, художника, гравера, філософа, мислителя.

У 1964 році, коли готувалися відзначати 150-річний ювілей з дня народження Великого Кобзаря, заслужений діяч мистецтв України Іван Макарович Гончар висловив ідею створення хати-музею з інтер’єром часів Тараса Шевченка. Такий музей міг би, за його задумом, зібрати під своїм дахом зразки чумацького знаряддя, народного мистецтва, одягу, речей домашнього вжитку першої половини ХІХ століття. Цю ініціативу підтримали ентузіасти з Моринець на чолі з художником Іваном Ониськовичем Куликом. Вирішили взяти під музей хату Мефодія Тютюнника – вона на той час простояла пусткою більше ста років. Місцеве господарство викупило цю хату й віддало в розпорядження ентузіастів для створення музею етнографії першої половини ХІХ століття.

175 роковини з дня народження українського Генія, а також своє 50-річчя Літературно-меморіальний музей зустрів оновленим. До цієї дати (1989 р.) було проведено реконструкцію та капітальний ремонт приміщення. За малюнком Тараса Шевченка та описом Олександра Кониського просто неба на подвір’ї відтворили в справжніх розмірах хату батьків Шевченка, збудувавши її за кілька десятків метрів від місця, де вона стояла насправді. На тому місці, де стояла батьківська хата, – постать 13-літнього Тараса в бронзі. Босоногий, з чобітками за плечима, в полотняній одежині, він ніби щойно вийшов із батьківської хати мандрувати в далекі світи. Того ж, 1989 р., невідомі придурки спалили хату; її відбудували через шість місяців удруге.
Із Моринець у Шевченкове.

1992 року Літературно-меморіальний музей Т.Г. Шевченка ввійшов до складу новоствореного Державного історико-культурного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка», який об’єднав села дитинства Кобзаря. 2006-го року йому було надано статусу національного.

– На сьогодні заповідник об’єднує три села Тарасового дитинства, де розгойдувалась колиска юного Шевченка: Моринці, Керелівку (з 1929 року село носить назву Шевченкове) й Будище, – розповідає генеральний директор національного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка» Олександр Комаренко. – На території заповідника розташовано понад 40 об’єктів і пам’яток культурної спадщини України. Історія заповідника тісно пов’язана з історією садиби, де пройшли дитячі роки поета. Дворище, як відомо, не було дідівщиною Шевченків, а придбане ними. Григорій Іванович та Катерина Якимівна посиротили дітей дуже рано, недовго господарювала в цій садибі й мачуха, Оксана Терещенчиха. Батьківщину успадкував старший син Микита, а по ньому – його діти. На жаль, до сьогодні не збереглась хата, в якій виростав Шевченко, її не стало в 90-х роках XIX століття – згоріла від блискавки. За заповітом, подвір’я належало Шевченкам, аж поки не розпочалося будівництво музею.
Організатором збереження місця, де стояла хата батьків Тараса Шевченка, був фельдшер Керелівської земської лікарні на прізвище Нетесюк. Тоді склалася діяльна громада селян, котра попри заборони властей, робила все можливе для гідного пошанування пам’яті Кобзаря. Було огороджено місце, де стояла хатина, розбитий квітник. 1908 року громада встановила перший пам’ятний знак – жорновий круг із написом: «Тут була хата Тараса Григоровича Шевченка».

Згодом на садибі з’явилося гіпсове погруддя Тараса Шевченка. Пізніше замість погруддя – невелика постать Кобзаря в кожусі. 1927 року на тому ж постаменті з’явилося погруддя поета, зроблене з цементу й піску талановитим звенигородським скульптором Калеником Терещенком.

– Осередком сучасного заповідника став Літературно-меморіальний музей у селі Керелівці, відкритий 1939 року в садибі батьків Тараса, – продовжує розмову заступник директора з наукової роботи національного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка», заслужений працівник культури України Людмила Шевченко. – Саме в Керелівці Тарас робив свої перші кроки, пізнавав людей, насамперед самого себе, а потім уже пізнавав світ. Моринці – це відтворення хати Копія, де, власне, народився Тарас Шевченко, й хати діда по матері Якима Бойка. Ці хатини стоять межа в межу, й вони є символом початку життя. Так сталося, що Тарас народився в Моринцях, але не виповнилося йому ще й двох років, як батьки переїхали до Керелівки. Батькам доводилося їздити від села до села, тож урешті, купивши за 200 карбованців асигнаціями хату в Григорія Кирилюка, вони вже залишилися жити в Керелівці. Тут жив і юний Тарас до 14 років. У музеї, розташованому в селі Шевченковому, експонуються речі батьків Тараса: стіл і лава з батьківської хати, камінь з могили батька, меблі з Енгельгардтового маєтку, стародруки, мистецькі вироби місцевих умільців, подарунки, що надійшли від родичів Тараса Шевченка. Є речі, які належали старшому братові Микиті. На сьогодні збережена хата дяка – перший «університет» Тараса Шевченка. Це пам’ятка другої половини XVIII століття. Саме ця хата вказує на історичний центр села. Будище ж – це маєток, літня дача пана Павла Енгельгардта, який володів селами Тарасового дитинства. Енгельгардт був людиною військовою, приїжджав сюди відпочити, пополювати, набратися позитивної енергетики. Саме туди 14-річного Тараса забрали козачкувати. А далі були Варшава, Вільно, Петербург…

Архів у архіві

Для справжніх українців і шанувальників українства, розкиданих по всьому світу, заповідник «Батьківщина Тараса Шевченка», безперечно, є тією духовною основою, котра вабить їх сюди постійно. Авжеж, усе на цій землі особливе, чарівне й неповторне. Хто вперше торкається її краси, той одразу відчуває трепет животворної сили, її таємничість і чистоту.

Щодня тут перебувають десятки, сотні відвідувачів. І багато хто з них хоче залишити свої відгуки в Книзі вражень. І залишає.

Доторкнутися  до лавки, на якій сидів колись Тарас Шевченко, можна й зараз
Книги вражень різних років, фото автора

– Книга вражень про заповідник теж має свою історію, – зауважує Людмила Шевченко. – Вона бере початок із 1929 року, коли музею тут ще не було. А жив тут родич Тараса Шевченка Харитін Прокопович Шевченко. Оце він і започаткував цю справу. Приїздили сюди люди звідусіль і залишали тут свої враження. І тепер це стало своєрідним архівом в архіві. Дуже багато відомих людей залишили тут свої відгуки: державні мужі, люди мистецтва, політики, щирі шанувальники творчості Тараса Шевченка і його батьківщини. Якщо так швиденько по пам’яті згадати, то всі Президенти України були тут, а також народні депутати, люди мистецтва, актори, співаки, шевченкознавці: Микола Жулинський, Сергій Гальченко, Олесь Гончар, Павло Загребельний, Борис Олійник – словом, усі хто був чи є нині на небозводі славетних імен.

Отаких-от різноформатних книжечок-відгуків набереться в музеї зо три десятки. Авторові цього матеріалу дозволено було погортати оту найпершу книжечку відгуків за 29-ий рік. Аркушики – такі ж тонюсінькі, а вицвілий від часу текст годі й прочитати!
За словами Людмили Михайлівни, спогади в Книзі вражень залишають усі, кого переповнюють емоції, хто раптом після вимушеної тривалої розлуки з батьківщиною повернувся в Україну, в рідні місця. Нещодавно тут був безкорисливий спонсор із Німеччини Уве Лаш, який допомагає тутешній школі мистецтв. То він залишив свій відгук німецькою й українською мовами.

фото Володимир БЕЗУГЛИЙ

Черкаси наживо

Спецтеми

Погода

Погода