Валентина Коваленко повернулася зі сходу України, куди супроводжувала гуманітарну допомогу. Про це «Нову Добу» поінформували в прес-службі Черкаської обласної ради.

«У нас, де зараз мирно, не всі люди сприймають адекватно події в зоні проведення АТО. А ось, коли минаєш Харківську область і потрапляєш у Донецьку, коли бачиш колони з бронетранспортерами, то приходить відчуття, що потрапив у вир якогось жахливого сну. Не хочеться вірити, що все це відбувається в Україні, у нашій державі», – каже Валентина Михайлівна.

– Та, на жаль, все правда, – продовжує голова . – Все, що ми побачили з нашою групою: зруйновані будівлі, електроопори, відсутність води, сила-силенна відстріляних гільз, зірвані мости, тобто, поруйнована інфраструктура, – все це вказує на те, що тут іде війна. Справжнісінька війна, де терористи стріляли, вбивали, знищували мирних людей, які змушені були більше двох місяців переховуватися в погребах і підвалах.

Валентина Коваленко розповіла про те, що спілкуючись із нашими вояками, переконалася, що доля України знаходиться в руках таких хлопців, які нині захищають державу. Лише прикро, що на блокпостах відсутні будь-які елементарні побутові умови. Їм доводиться зариватися в землю, спати на дошках. Часто – перебувати під обстрілом. У них відсутні навіть міношукачі. Озброєння, на відміну від сепаратистів і терористів, застаріле, 70-х років минулого століття. Але бійці стійко переносять ці труднощі завдяки підтримці багатьох небайдужих людей, які доставляють їм все необхідне.

«Радію, що у нас народилася чоловічна нація. Разом з тим, мене непокоїть, де ж та фінансова допомога – 7 мільярдів гривень, виділених з Держбюджету для оснащення армії? – обурюється голова обласної ради. – Все, чим оснащені нині вояки, придбане і передане їм населенням, регіональними органами влади».

Ще Валентину Михайлівну вразило дві речі. Коли до військових доставили продуктовий вантаж, вони попросили частину його передати місцевим мешканцям, на яких зовсім не тримають зла, хоча окремі з них відкрито підтримували сепаратистів. І ще одне.

«Переїжджаючи через річку, до вояків вибігло мале худюще кошеня. Командир упіймав його і сказав: «Заберіть із собою. Спасіть ще одну невинну душу», – вражена тим, що не огрубіли душі наших бійців, розповідає Валентина Коваленко. – Звичайно, ми привезли це нажахане кошеня на Черкащину».