Микола Кривоніс, голова Черкаського обласного товариства політичних в’язнів і репресованих

Микола Кривоніс, голова Черкаського обласного товариства політичних в’язнів і репресованих

БЛІЦ опитування
1. Про що Ви мріяли ці 23 роки?
2. Що за цей час сталося найважливішого?
3. Яку подію вважаєте найтрагічнішою?
4. Про що згадуєте з усмішкою?

1. За ці 23 роки, відколи ми здобули незалежність, нам часто говорили, що вона впала на нас нізвідки, без будь-якої боротьби. Це неправда, Україна завжди боролася за неї, починаючи від Хмельницького й закінчуючи шістдесятниками. Колись ми були мазепинцями, петлюрівцями, а тепер українців називають бандерівцями. Окупанти завжди діяли за законом пряника й батога. Хто йшов служити до окупанта – тому пряник, хто ні – батіг. Уся моя родина не покорилася окупантові, всі мої родичі отримали батога: сестра – зв’язкова УПА – отримала 25 років ув’язнення, тато, мама й брат по – 10 років. Одному мені нічого не попало, бо був тоді неповнолітнім.
Я вийшов на Майдан ще до незалежності, з початком горбачовської перебудови. Працював тоді на «Хімреактиві» електриком. У 1989 році приїжджають до нас на підприємство посланці з московського міністерства вручати за перше місце в Союзі перехідне червоне знамено й премію. А в нас уже був осередок РУХу. Ми з товаришами прийшли в клуб із плакатом: «Московське міністерство – геть із України!» Директор аж змінився на обличчі. Але нічого, збори тривають, починають нагороджувати. Ми: «Ганьба!» – й вийшли. Оце так почалася наша боротьба.
І мріяли ми тоді про Україну заможну, справедливу, бо українці виборювали свою незалежність завжди тільки правдою. Але не ви¬-йшло справедливої України. Чому? Тому що всі старі кадри залишилися при владі й довели Україну до зубожіння. Українці почали виїжджати за кордон шукати кращого життя. Але ці 23 роки не пройшли марно.
Україна відроджується. Ми бачимо сьогодні, яке патріотичне покоління виросло. Ми всьому світові показали, хто ми й чого можемо досягти. Нині, за цих трагічних подій, відроджується не тільки Україна, відроджується нація. Й ми горді з цього. Російськомовні, україномовні українці, інші національності гинули на Майдані за краще життя, справедливе. Кожна людина хоче справедливості. А коли буде справедливість, то буде й краще життя.
Микола Кривоніс, голова Черкаського обласного товариства політичних в’язнів і репресованих
2. У мене чотири онучки, правнучка і два правнуки – найголовніше моє надбання. Для мене є великою радістю і честю, що в ці роки, коли довкруж запанувала наркоманія і пияцтво, вони не пішли хибним шляхом. Усі вони виросли патріотами, закінчили вищі навчальні заклади, зараз працюють. Була в них можливість виїхати за кордон, бо родичі дружини проживають у США й Австралії. Але вони не скористалися цією нагодою. Ми говорили на цю тему, згадували Симоненкове: «Можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину». Ми міркували так: якщо українці – з України, а неукраїнці – в Україну, то що ж тоді буде з Батьківщиною? Я радий, що в мене велика родина. Коли запитують, що таке щастя, то ось же воно! А Україна й родина – це взаємопов’язано.

3. Найтрагічніші події відбуваються сьогодні. Гинуть патріоти, які виросли вже в незалежній Україні. Кажуть, людина безстрашна. Немає на світі такої. Кожна людина усвідомлює, що може загинути. Але вона йде на бій, тому що головним для неї є Бать¬ківщина, яку треба захистити. Чоловіки ж народжуються для цього. Хоча є й жінки – такі, як Надія Савченко. Це наша героїня. Такі ж дівчата були і в УПА, і в Холодноярській республіці. Сьогодні знову йде боротьба за незалежність. Незламні люди, вірні присязі й народові України, готові за це вмерти. Це водночас і тріумф патріотизму, й трагедія сьогоднішнього дня.

4. З усмішкою згадую про те, що в цьому році мені виповниться 80. Внуки й правнуки кажуть, що варто було б якось відзначити цю подію. Але яке ж може бути відзначення, гуляння, коли Україна вмивається кров’ю? Тож ми вирішили цього не робити. Звісно, зберемося тісним колом й посидимо без усяких музик і пісень. Про це я кажу з усмішкою, бо, пройшовши через горнило життя, дожив до такого віку. Моїй дружині 82 роки, але вона, слава Богу, ще бігає, правнуків глядить. І я ще при ділі. Було б життя ще веселішим, якби трагічні події сьогодення не перекреслювали його.

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x