Надія Чередник, культорганізатор, керівник гуртка «Юні кореспонденти» Центру дитячої та юнацької творчості м. Черкас

Дата: 4-08-2014, 16:53

Надія Чередник, культорганізатор, керівник гуртка «Юні кореспонденти» Центру дитячої та юнацької творчості м. Черкас
БЛІЦ опитування:
1. Про що Ви мріяли ці 23 роки?
2. Що за цей час сталося найважливішого?
3. Яку подію вважаєте найтрагічнішою?
4. Про що згадуєте з усмішкою?



1. Можливо, хтось буде сміятися чи вважатиме мене несерйозною людиною, але моя мрія пов’язана з дельфінами. Мені добре запам’яталося, як у першому класі, коли я ще була маленькою школяркою, вчителька розповідала про дельфінів. Потім вона запитала: «А хто з вас, діти, бачив цих морських ссавців?» І мої однокласники почали піднімати один за одним руки. Мені ж чомусь стало так соромно, що я готова була крізь землю провалитися через те, що ніколи не бачила живого дельфіна. З того часу і аж до 30-ти років я мріяла хоча б побачити цих дивовижних тварин живими. І лише на мій 31-й день народження ця мрія здійснилася. Разом із чоловіком ми були в Криму й відвідали дельфінарій. Коли я вперше побачила виступ дельфінів, просто не могла стриматися від сліз. Це дивовижні істоти! Уже тоді в мене з’явилася нова мрія, яка не здійснилася і до сьогодні. Більше за все на світі мені хочеться поплавати разом із цими прекрасними тваринами. Звісно, як у кожної дорослої людини, в мене багато й різних невеликих мрій та бажань, але ця – найвища й найпрекрасніша.

2. Найважливішою подією за останні 20 років для мене було знайомство з моїм чоловіком і створення сім’ї. Наша зустріч була, в принципі, досить банальною. Якось я приїхала в гості до своєї подруги, яка жила в Смілі. Вона зі своїм чоловіком вийшла на вокзал зустрічати мене. Разом із ними прийшов і друг її чоловіка. Я щойно побачила його, як відразу відчула: ось моя доля. Цього літа виповнюється 11 років, відколи ми разом ідемо по життю. І нині я не уявляю, що б робила без нього. Навіть у моїй професійній діяльності Юра – моя підтримка й опора. Він дуже допомагає мені реалізовувати в життя всі творчі задуми, незважаючи на те, що його професія не має жодного стосунку до освіти.
Надія Чередник, культорганізатор, керівник гуртка «Юні кореспонденти» Центру дитячої та юнацької творчості м. Черкас
3. Без сумніву, найтрагічнішими для мене є ті події, що відбуваються зараз на Сході України. До цього року найболючішою подією для мене була смерть батька, але те, що сталося спочатку в Криму, а потім у Донецькій та Луганській областях, перевершило все.
Раніше для мене слово «війна» асоціювалося з парадом Перемоги, врочистими маршами й мужніми ветеранами. Лише зараз починаю розуміти весь жах і трагізм, закладені в це поняття.
Мені здається, що за весь період новітньої історії нашої держави це найжахливіший. Коли люди, які ще вчора, можна сказати, сиділи за одним святковим столом, убивають один одного й самі не розуміють чому, то це просто викликає жах.
Сказати по правді, я ніколи раніше особливо не цікавилася ні внутрішньою політикою, ні зовнішньою. Але так уже сталося, що ця війна фактично прийшла і в мій дім. Мій рідний брат, старший за мене на 16 років, живе в Росії. Ще в 90-х роках він поїхав туди на заробітки. Зрештою, придбав житло в Тульській області, а згодом отримав і громадянство. Зараз він повністю підтримує позицію росіян і говорить практично тими фразами, які можна почути з російських ЗМІ. Найстрашніше те, що його рідний син, мій племінник, залишився в Україні. Хлопець, зрозуміло, відстоює наш погляд на ситуацію. Нещодавно йому прийшла повістка з військкомату. І хоча Денис має певні проблеми зі здоров’ям і цілком міг би добитися звільнення від мобілізації, він пішов захищати Україну. Брат йому дзвонить і розповідає про «бандеровцев» і «правосєков». Той не бажає слухати подібні речі. Вони постійно конфліктують, хоча до цього мали нормальні стосунки.
Подібна ситуація склалася і в моїх стосунках з двоюрідною сестрою, котра живе в Луганській області.

4. Практично всі мої усмішки пов’язані з професійним життям. Я три роки вчителювала в школі, років п’ять їздила в літні табори, вже одинадцятий рік працюю в позашкіллі. За цей час було стільки кумедних ситуацій, що якби записувала їх, уже можна було б видати кількатомну працю.
Особливо ж приємні моменти бувають тоді, коли зустрічаєш своїх вихованців уже дорослими, самодостатніми людьми. Наприклад, нещодавно я просто плакала від розчулення, коли мені з Канади написала колишня вихованка Марина Калачова. Вона дізналася, що я виграла на всеукраїнському конкурсі, який для нас, працівників позашкільних навчальних закладів, має таке ж значення, як для вчителів конкурс «Учитель року». Вона написала: «Якби не Ви, я тоді так і не змогла б вступити до КПІ, і моя доля склалася б зовсім по-іншому». Я згадувала Марину, коли вона вперше прийшла до мене. Вона тоді після 11-го класу не змогла поступити. У батьків грошей не було. Марина була дівчинкою скромною, тихою. Ніхто й передбачити не міг, що вона стане журналісткою. Рік ми займалися з нею. Я намагалася допомогти цій дитині розкритися, домовлялася з різними виданнями, щоб вона мала можливість публікуватися, просила для неї характеристики. Через рік Марина таки поступила на «Видавничу справу й редагування» до Київського політехнічного інституту, який закінчила з відзнакою.
Багато з відомих нині в Черкасах професійних журналістів теж колись починали свою діяльність у ЗМІ з мого гуртка. Коли бачиш таких людей на екрані чи їхні імена в друкованих виданнях, на обличчі з’являється щира усмішка, а в душі – розуміння того, що недаремно робиш свою роботу.

Черкаси наживо

Спецтеми

Погода

Погода