Любов Величко, директор Черкаського академічного театру ляльок, заслужений працівник культури, депутат обласної ради

Дата: 4-08-2014, 19:27

Любов Величко, директор Черкаського академічного театру ляльок, заслужений працівник культури, депутат обласної ради
БЛІЦ опитування:
1. Про що Ви мріяли ці 23 роки?
2. Що за цей час сталося найважливішого?
3. Яку подію вважаєте найтрагічнішою?
4. Про що згадуєте з усмішкою?



1. Практично все, що я маю зараз, тобто чого досягла в цьому житті, завдячую своїй наполегливості, упертості. Хотіла показати всім, що не буду прислугою вдома, не дозволяла, щоб об мене витирали ноги. Я дуже люблю сім’ю, але коли жінці кажуть, де її місце, то це не для мене. Я не та людина, яка може підкорятися й схиляти голову. Надто вже в мені нуртує ця справедливість. Тож мріяла про незалежність і свою значимість у цьому світі.
Можливо, саме тому в юнацькі роки прагнула здобути освіту. Коли закінчила в Яблуневі Канівського району 8-річку, батько не пустив у 9-ий клас у Канівську середню школу. Сказав, що треба комусь і в селі працювати. Я пішла вихователем у дитсадок, і мене ще обрали секретарем комсомольської організації колгоспу. Тож ще тоді знала, що маю все встигати й рухатися вперед. А оскільки була активною учасницею художньої самодіяльності, вступила в Канівське училище культури на заочне відділення. Там познайомилася з хлопцем із Тального, за якого ви¬йшла заміж. Здобуваючи вищу освіту, працювала в Тальному (де ми оселилися) інструктором-методистом з клубної роботи, методистом по хору й вокалу, директором Будинку культури, а потім стала завідуючою відділом культури району.
Звісно, на життєвому шляху траплялися люди, які мені допомагали. Вдячна Олегові Івановичу Сошинському (тоді він очолював Тальнівський районний відділ культури), який довірив мені в 22 роки посаду директора Будинку культури. Саме він багато мене чому навчив, зробив працівником культури.
Але в сім’ї життя було нестерпним. Я довго це приховувала, та все-таки вирішила, що так далі тривати не може. Тож із сином Олександром 1985 року переїхала в Маньківку, де мені дали квартиру й призначили директором санаторію-профілакторію «Колос», який ще тільки будували, нині це «Аквадар». Довелося займатися зовсім іншою справою.

2. Важливих подій протягом 23-ох років у мене було чимало. У рік незалежності я вже була в Черкасах й обіймала посаду директора обласного центру народної творчості. Це те, до чого я йшла всі ці роки, що було для моєї душі. Протягом цього часу я стала заслуженим працівником культури. А ще я знайшла людину, з якою мені комфортно, яка розуміє мене, а я її. Можемо допомогти один одному в роботі. Я вдруге вийшла заміж за вдівця, Василя Васильовича Марштупу (нині він голова обкому профспілки працівників культури). У нього є донька Юлія й син Ярослав. Тож Бог дав мені в дарунок ще двох дітей.
Чоловік овдовів, коли доньці було 17, а синові – 11 років. Звісно, діти потребували уваги й материнської турботи. Ставлюся до них, як до рідних. Але дітей треба було вчити, коштів на це не мали. Василь уже був раніше в Америці. І він там, до речі, першим підняв український прапор і заспівав Гімн, коли 1991-го оголосили про незалежність України. 1999 року його знову за¬просили в Детройт на фестиваль української громади «Соняшник». І ми їхали туди не стільки на захід, як із метою залишитися там і заробити дітям на освіту. Працювали в США три роки, три місяці й три дні. Я була нянею, прибиральницею в двох офісах… Однак брали участь і в культурному житті діаспори. Об’їздили пів-Америки зі своїми концертами. Ми й досі підтримуємо зв’язок із американцями, в яких працювали. От нещодавно моя колишня вихованка, їй уже 15 років, прислала подарунок – норкову шубу. Запрошує до себе.
Тоді дуже хотілося додому. Здавалося, якби крила, то полетіла б. Усе там чуже, штучне, не наше. Дійсно, менталітет у нас різний. І діти скучали за нами. Олександр, готуючись до нашого повернення, запитував, що приготувати. Кажу: «Синку, купи чорного хліба, сала з прорістю й солоних огірків. Більше нічим ти нас не здивуєш». В аеропорту вони зустріли нас із невеличкими канапками з салом. Мені хотілося цілувати нашу землю. Думаю, що за кордоном залишаються ті, хто напаскудив тут і боїться повернутися назад. Правда, деякі одружуються й залишаються там.
Я багато зробила в системі театру. Коли 2003 року очолила Черкаський академічний театр ляльок, у ньому не було ні режисера, ні акторської групи, не поповнювався репертуар. Словом, театр «лежав». Шукали кошти на ремонт, відкрили глядацький зал, закупили апаратуру, набрали за конкурсом людей – зараз у трупі 17 осіб, прекрасний художній керівник – Ярослав Грушецький. За рік ставимо по 500 – 570 вистав. Виїжджаємо в дитячі садки, школи, села області, шкільні табори тощо. Побували за кордоном, зокрема 2012 року в китайському місті Чинду на всесвітньому фестивалі, де були єдині з України. Торік представляли свої вистави в Тунісі, а в жовтні веземо дві вистави на фестиваль в Австрію. Прийшло запрошення знову з Тунісу, з Таїланду. Наступного року святкуватимемо 50-річчя нашого театру. Я живу цією роботою. До того ж, мене обрано головою ради директорів театрів ляльок України. А це відповідальність, адже доводиться вирішувати глобальні питання, що стосуються всіх цих закладів.
За роки незалежності син Олександр, закінчивши Київський політехнічний інститут, згодом став бізнесменом (має свою фірму в Києві), невістка Наталія – власницею салону краси. Народився внук В’ячеслав, якому вже 20. Вони патріоти України, підтримували Майдан, зміни в країни.
Любов Величко, директор Черкаського академічного театру ляльок, заслужений працівник культури, депутат обласної ради
3. Найтрагічніше те, що за ці роки втратила своїх батьків. Батько пішов із життя в 63 роки 1992-го, а матері не стало 6 років тому. Цей біль залишився на все життя, бо коли втрачаємо близьких людей – це дуже тяжко.

4. З усмішкою згадую час, коли в Маньківці працювала директором санаторію-профілакторію, який тільки ще будували. Не могла відрізнити дуб від вільхи, не знала, який кубометр, складометр. Або коли працювала в Черкасах у «Головпостач» – це дійсно було не моє, але ситуація змушувала. У житті багато було моментів, які тепер згадуєш із усмішкою. На той час здавалося, що це трагічно, а пізніше дивишся на все зовсім по-іншому. Адже життя не можна побудувати за певним сценарієм. Як казала моя бабуся: «Що в житті не трапляється, дитино, – все на краще».

Черкаси наживо

Спецтеми

Погода

Погода