Люди звикають до всього. І до війни…
Ми виїхали до Щастя Луганської області пізно ввечері. Везли допомогу черкаському підрозділу «Айдару». Коли проїжджали блокпости, дядя Сірьожа, який саме був за кермом, зателефонував комусь і сказав: «Під’їжджаємо. Ставте чайник!» Я очікувала, що приїдемо в казарму, закинуту хату або деінде. Так, у Волновасі, де воює наш черкаський батальйон територіальної оборони, умови, м’яко кажучи, непридатні до життя. І тут… я приїжджаю до будинку. У ньому ідеальна чистота. Кожен після себе без нагадувань миє чашку-ложку-миску. У ванній рівненько висять рушники і білизна, яка сушиться. Мені, як єдиній дівчині в будинку, виділили окрему кімнату. Це була звичайна собі спальня, якби не рушниця, що лежала на одній із половин двоспального ліжка, гранати на підвіконні, набої в шухляді тумбочки, що біля ліжка, та рація, що лежала біля трюмо.
– Коли стріляють «гради», краще спати на лівому боці, а не на правому, тоді не так чути, – жартує воїн «Айдару» Дарій, який і поступився мені своєю кімнатою. Демонструє малюнки своїх дітей:
– Оце донечка намалювала. Для мене ці малюнки дуже цінні.
Кухонно-військові бувальщини
– Сидимо ми, значить, на кухні, їмо. І тут чуємо щось – ба-ба-бах. Хлопці зразу кажуть: «Пішли подивимося, що там». А я їм: «Ні, хлопці, я вже людина у віці, ви йдіть дивіться, а я поїм», – розповідає дядя Сірьожа про те, як міна впала просто біля будинку. Я наминаю борщ, зварений ним у тридцятилітровому казані (він так і повторював: «Зварив три відра борщу»). Це був чи не найсмачніший борщ, який я їла в своєму житті.
– Юля, будеш тушковане м’ясо з дикої свині? – питає мене дядя Сірьожа, пораючись на кухні. Я не встигаю відповісти, як з’являється Батюшка і каже: «Буду».
– Та не тобі пропонували! – вже регочуть хлопці. Вони всі різні, але в них відмінне почуття гумору.
…Увечері хлопці просто на кухні, на фоні того ж таки тридцятилітрового казана з борщем, чистять зброю. Від рушниць до кулеметів. Спочатку для мене це було дико. А вже наступного дня я сама чистила зброю і вчилася збирати-розбирати.
– Виховуємо майбутнього бійця «Айдару», – жартували хлопці.
– Ага, відео потрапить до «Росія-24» на тему: «каратєлі заставляют дєтєй чістіть ім аружіє», – знову сиплять гумором мої хлопці.
Мені взагалі здалося, що гумор у цьому випадку – саме те, що подовжує хлопцям життя. Ненормативну лексику тут не використовують.
Самостійний вишкіл
– Хто перший раз вдягає бронік, у того завжди хребет болить-ламається, – попереджає Саша, який підбирає мені бронежилет і каску перед поїздкою на передову. Він у них старшина. Відповідає за все майно, яке має підрозділ. Приймає всі привезені речі, складає їх та зберігає, а за першої необхідності видає бійцям. Із Сашею я познайомилась у Черкасах, коли він перебував у госпіталі. Однак у відпустці довго не побув – повернувся на фронт. І взагалі, як розповіли мені ці герої, для них відпустка – ледь не покарання за погану поведінку. Хоча за родинами вони дуже сумують, постійно про це говорять. І не тільки вголос – це видно по їхніх очах…
Їдемо до штабу. Тоді – до військкомату в Старобєльськ, у відділення банку, аби оформити картки для «зарплати». Та й цю саму зарплату навіть «оформлені» у більшості своїй не бачили. Попри те, що в бойових діях хлопці беруть участь уже по кілька місяців, багато кого називають «членами незаконних військових формувань»… Людей, які без грошей і будь-яких благ, безкорисливо й ризикуючи життям, захищають свою Батьківщину. Парадокси і контрасти – те, чим шокувало мене Щастя. Вони не люблять журналістів. І я розумію, чому. Повну правду про війну знають тільки ці бійці. Але зовсім неохоче про неї розказують. Зате сюжети про себе можуть дивитися по кілька разів підряд. А тоді відповідають на телефонні дзвінки рідних, які побачили їх у телевізорі.
Почищена увечері на кухні зброя пристрілюється на полігоні. Дорогою туди трохи лячно.
– Оце наш танк. Підірвався на фугасі, – показує згорілий танк серед поля мені Малий. – О, а «Град» куди подівся? Отут «Град» стояв, який не спрацював. Але місцеві жителі швидко його порізали на брухт, хоч це і небезпечно. Кілограм алюмінію тут 20 гривень коштує. А одна стріла – це кілограм двісті. От і порахуй. А оце тут були страшні бої. МНСники переривали землю місяців півтора, поки все визбирали…
На полігоні на мене одразу натягають шапку і навушники. Коли випробовують кулемет, назву якого я навіть вивчила – ДШК, від гучного звуку можуть і барабанні перетинки луснути. Тут усі вони пристрілюють зброю.
Смерть тут зовсім поруч. Поки ми пристрілювали зброю, одному з бійців потелефонували повідомити, що померла мама. І йому треба їхати на Черкащину. Чекатимуть його, аби поховати. Додому їхали мовчки.
Наступного дня були перестрілки. Позиції наших черкаських «айдарівців» обстрілювали. Вибухи чулися все ближче і ближче. Я переживала не за себе, бо я все-таки їхала додому. Я переживала за них. Вони лишилися воювати. У такому страшному Щасті. Дорогою об’їжджали згорілу машину. В неї вцілив «Град». Двоє людей, які були в ній, згоріли. Через деякий час, як ми поїхали, дізналися, що одного з бійців черкаського підрозділу поранено. Відчуття провини, що він страждає заради нас – усіх, тих, хто скаржиться на вимкнення світла чи здорожчання гречки, – гризло душу.
У Щасті в повітрі відчувається смерть, біль утрат. Там сміються, аби бути мужніми. Там не вживають алкоголю і тютюну, аби це не заважало в бою, і тому, що знають ціну здоров’ю. Вони справжні герої. Я їх тепер знаю в обличчя. І зраділа, як дитина, коли Валерій, який, власне, і керує там бойовими діями, на прощання сказав:
– Хоч я і злий, але ти приїжджай до нас іще.
