Антон Чехов колись сказав: «Мистецтво надає крила і підносить далеко-далеко». Істинність цих простих і водночас високих слів вповні ілюструє життя творців мистецьких шедеврів, що приречені на вічність. Хрестоматійним прикладом означеного є творчість нашого сучасника, лауреата премії імені Т. Яблонської, художника з національним іменем Івана Івановича Бондаря. Сьогодні є вагомий привід згадати про нього, адже нещодавно митець відсвяткував свій ювілей, а буквально днями вийшов Указ Президента України про присвоєння йому почесного звання «Народний художник України». Такого високого титулу з нинішніх на Черкащині митців удостоєний лише І. І. Бондар. Земляк-достойник люб’язно погодився відповісти на наші запитання.
– Іване Івановичу, Ви – дитина війни, ровесник остаточного визволення України від гітлерівських загарбників у жовтні 1944 року. А який слід у Вашому житті залишила злочиниця-війна?
– У мене до війни особливий рахунок, адже вона забрала найдорожчу мені людину – батька, він загинув смертю героя на фронті під час Яссько-Кишинівської операції. Відступаючи, окупанти спаплюжили моє рідне село Яснозір’я. На загал скажу, що тяжка воєнна й повоєнна пора знівечила моє дитинство, я постійно перебував у голоді й холоді, не знав, що таке іграшки чи солодощі.
– А як Ви опинилися в Мошнах?
– Це стало наслідком ще однієї трагедії. Підірвавши своє здоров’я на колгоспному полі та захворівши невиліковною хворобою, ще зовсім молодою пішла із життя моя мама… Тож у півторарічному віці я поповнив багатотисячну післявоєнну армію круглих сиріт. І бути б мені вихованцем дитбудинку, якби не моя тітонька – Меланія Калинівна. Вона забрала мене до себе в Мошни й стала для мене найріднішою, справжньою мамою…
– Настільки я знаю, з раннього дитинства у Вас з’явилися проблеми з фізичним станом через серйозну травму. Як долали цю біду?
– Дійсно, ще немовлям я упав і зламав хребет, це ускладнило все моє подальше життя та породило певні комплекси. Та вже в ранній юності я якось оговтався й заборонив собі та своєму оточенню жаліти мене, завдяки вольовим зусиллям таки втримався в життєвому сідлі. Більш того, я ніколи не збавляв обертів своєї долі й, попри труднощі, завжди намагався працювати з повною віддачею, жити повноцінно.
– Ви закінчували Мошнівську школу… Як проходило навчання, чим захоплювалися в роки своєї шкільної юності?
– Відмінником навчання не був, проте й не пас задніх; принаймі вчителі на мене не скаржилися. Щодо захоплень, то найбільше мене приваблювало кіно та усілякі ремесла. Уже в шкільні роки допомагав односельцям зводити будинки й не було такої роботи, за яку б не брався. Такі заняття були мені до снаги, та й копійка яка не яка водилася. Зрештою, захопився малярством: копіював портрети діячів літератури, клав пензлем на папір розкішні барви рідних Мошен та його околиць.
– Вочевидь, це захоплення і вплинуло на Ваш фаховий вибір?
– Звісно, але не лише воно. Адже по закінченню школи я мав твердий намір учитися на кіномеханіка, бо з мого погляду це б на постійній основі долучило мене до кіно, яким марив. Та остаточну крапку на альтернативах професійного вибору поставив мій дядько, який, оглянувши мої акварелі, твердо сказав: «Іванку, тобі треба вчитися на художника!» Я дослухався до його рекомендації…
– З Вашого досьє випливає, що шлях здобуття фаху професійного художника проліг через довгі одинадцять років. Назвіть свою alma mater.
– А їх аж дві, бо спочатку я здобув професію художника-кераміка й скульптора малих форм у Одеському художньому училищі імені Грекова, а потім відразу подався до найпрестижнішого в Україні мистецького вишу: Київського художнього інституту. Там вивчав таїни образо¬творення під керівництвом відомих митців, зокрема, шевченківського лауреата Віктора Шаталіна. Уже в роки навчання постійно брав участь у різноманітних вернісажах. Пізніше до мого становлення як художника долучилися знані мистецькі корифеї, серед них – Федір Захаров, Тетяна Яблонська, Борис Рапопорт та багато ін. Рівно через 10 років після закінчення інституту став членом Спілки художників (1985 рік).
– У Вашій трудовій книжці лише два записи, що засвідчує постійність і вірність професії. Де випало застосовувати свій талант і здобуті знання?
– Чверть віку працював у Черкаському художньому фонді Спілки художників України. Разом зі своїми побратимами по пензлю й різцю – Іваном Куликом, Петром Козіним, Станіславом Грабовським, Анатолієм Кравченком, згодом – Іваном Фізером, Віктором Олексенком виконував різні художньо-оформлювальні роботи, писав картини для виставок і колекцій. У лихі 90-ті, коли припинилося фінансування нашої творчої структури і ми були поставлені на грань фізичного виживання, довелося зайнятися абсолютно нетиповою для мене роботою: рихтування автомобільних кузовів. Це дало змогу хоч якось утриматися на плаву й нарешті спорудити власну художню майстерню в Мошнах…
– А що спонукало Вас зайнятися викладацькою роботою?
– У 2000 році, коли в Черкаському університеті імені Б. Хмельницького з’явилася спеціальність «образо¬творче й декоративно-прикладне мистецтво», мене, уже в статусі заслуженого художника України, разом із кількома моїми колегами запросили до викладання на відповідній кафедрі. Після набуття мною 8-річного стажу науково-педагогічної роботи вища атестаційна комісія присвоїла вчене звання доцента. Викладаю студентам курси прикладного характеру, зокрема, «Малюнок», «Живопис». Заняття будую на практичній основі; особливо полюбляють студенти виїздні майстер-класи у пам’ятних місцях Черкащини. Відчуваю себе комфортно й вмотивовано на педагогічній ниві, що додає мені багато снаги для творчості й молодить душу.
– Ви маєте й наукові публікації…
– Це так: у солідних наукових часописах побачили світ півтора десятка моїх мистецтвознавчих статей. А ще я є співавтором краєзнавчої книги про мої рідні Мошни – «Містечко ратників та майстрів».
– За понад піввіковий творчий стаж Ви вже подарували людству вражаючий доробок, що сягнув за 3 тисячі картин та етюдів. Тобто Ви щороку писали 60 картин (5 полотен щомісяця). Така справді рекордна творча результативність гідна подиву! Як Вам це вдається?
– Відразу скажу, за кількістю ніколи не гнався, та й встановлювати якісь гіннесівські рекорди не мав на меті. Творив і творю за покликом серця… А цей поклик відчуваю що¬дня й щохвилини. Безмежно люблю Україну, свій рідний край Богдана і Тараса, його людей. І хочеться хоч якось віддячити Батьківщині за ні з чим незрівнянне щастя бути україн¬цем і земляком великих геніїв. А ще мені як селянському сину не до снаги бодай тимчасова бездіяльність. Буває, тижнями пропадаю у своїх майстернях: чи то в Мошнах, чи в Черкасах (остання надана мені правлінням обласної організації НСХУ). Останні 14 років додалася ще одна мотивація: я –педагог, і щоб відповідати цьому високому званню, маю бути прикладом творчої активності для моїх учнів.
– Ви пишете жанрові, пейзажні, історичні, батальні, портретні картини, натюрморти. А якими своїми полотнами пишаєтеся найбільше?
– Для мене всі вони, мов рідні діти: дорогі й близькі однаковою мірою. Утім мистецтвознавці вважають, що особливо різнобічно репрезентують мене як художника триптих «Черкаський хліб» та полотна «Думи мої, думи…», «Останній кошовий», «Холодноярський настрій», «Пам’яті скульптора Головка», «Берегиня», «Березень» та ін.
– Своєю творчістю Ви представляєте київську школу малярства, традиції й жанрове багатоманіття. При цьому послідовно притримуєтеся філософії традиційного мистецтва і принципів реалізму. Як Ви ставитеся до постмодерну та інших «модних» віянь у сучасному мистецтві?
– Безперечно, мистецька інноватика має право на життя, позаяк вона збагачує зображально-змістову палітру образотворення. Однак не є секретом, що така творчість адресована насамперед «елітному» глядачеві, наділеному бодай базовими мистецькими знаннями та особливим естетичним кругозором. Мені ж ближче мистецтво традиційне, бо воно швидше знаходить дорогу до сердець широкого загалу…
– Ви стали учасником безлічі мистецьких вернісажів, у тому числі й міжнародного рівня, організували 50 персональних виставок (з них понад 30 – республіканського рівня). Яка запам’яталася найбільше?
– Я міг би довго розповідати про незабутні зустрічі на цих виставках і пленерах, про цікаві заходи, обмін досвідом, творчі дискусії. Але особливо часто згадується вернісаж у Лондоні, на ньому побували члени королівської родини, в тім числі й тоді ще жива улюблениця англійців принцеса Діана… А взагалі свої твори я демонстрував не лише в багатьох європейських країнах, але й за океаном.
– Репродукції Ваших чудових творів побачили світ у 20-ти каталогах, у тому числі й такому престижному, як «Мистецький Олімп України». Чи не маєте наміру випустити авторський альбом?
– Та хто ж з митців про це не мріє? Адже це унікальна можливість тиражування свого творчого доробку, збільшення на кілька порядків глядацької аудиторії. Втім, це дуже затратна справа… Все ж сподіваюся на підтримку обласної ради в рамках програми фінансування видавничої діяльності.
– Де душу свою заспокоюєте, чим ще захоплюєтеся, окрім малярства?
– Затишок знаходжу в родинному колі, разом зі своєю дружиною – моєю надійною музою Ніною Марків¬ною. Ось уже 35 років мешкаю в рідних Мошнах. Я – глава багатодітної родини, моїм найбільшим життєвим надбанням є три доньки, маю вже й онучку. Люблю майструвати, багато часу проводжу на природі, інколи – в колі друзів… Захоплююся літературною творчістю: написав кілька автобіографічних повістей і навіть роман, та проте поки не наважився їх опу¬їблікувати. Втім, один із моїх рукописів уже відзначений першою премією конкурсу «Смарагдова ліра» в номінації «Художня література», який проводився Державною прикордонною службою України.
– Традиційне запитання: які Ваші творчі плани?
– О, їх не перерахувати! Звісно, буду й далі своєю працею робити посильний внесок у сучасне українське духовнотворення. Адже високе звання народного художника треба виправдовувати… У найближчих планах – участь у Різдвяній художній ви¬ставці в Будинку художника (м. Київ) і, звісно, творення нових картин.
– У чому секрет Вашої бадьорості?
– Скажу словами відомої американки Маргарет Фуллер: «Художники вічно молоді». Не секрет, коли людина усвідомлює свою місію на цій землі, коли вона творить і її творчість дістає визнання, це окрилює душу й додає життєвої снаги… Високий стан душі витворює й адекватну фізичну форму. До того ж, я працюю в молодіжному середовищі, а тому треба постійно бути в належному життєвому тонусі…
Іване Івановичу, прийміть наші щонайщиріші вітання з ювілеєм та високим поцінуванням Вашої творчості. Козацького Вам здоров’я і нев’янучої творчої енергії на довгі й благі літа!
Розмову вів директор наукової бібліотеки Черкаського
національного університету
ім. Б. Хмельницького
Григорій ГОЛИШ
