Це було років зо два тому. Не знайшовши роботи у своєму місті, подався до столиці, думаючи, що там усе простіше. Незабаром я справді вже мав у оренді автомобіль – корейсько-запорізьку «іномарку» – і був, як на мене, доволі вправним таксистом: Київ знав непогано, а з допомогою навігатора й зовсім не блукав, машина теж не підводила.

Новий рік я планував зустрічати з київською ріднею – двоюрідними братом, сестрою та їхніми друзями. Але ж у новорічну ніч тарифи куди вищі, ніж у будні, і можна добре заробити. Коли ще така нагода трапиться? Вирішив, що попрацюю, доки пасажири будуть, а тоді вже й Новий рік святкуватиму. Родичі ображалися, протестували по телефону, але я не здався. Пасажирів справді не бракувало. Після 11-ої віз святково прибраних дівчат у нічний клуб. У машині – музика, у водія і пасажирів – гарний настрій. Ось перехрестя. Зелена стрілка світлофора дозволяє повертати. Дорога вільна, глянув у дзеркало – позаду близько теж нікого. Вивернув кермо й тільки рушив, коли це – ба-бах! І тиша… Ні музики, ні слова… Тільки червона іномарка, що стрілою промчала повз нас на шаленій швидкості, вже зникала десь удалині попереду. За декілька секунд – кволий тремтячий голос однієї з пасажирок: «Таню, ти жива?» – «Та чого б мені бути мертвою?» – навіть після переляку не втратила почуття гумору Таня. «А ти як?» – до подруги. «Та душа ще й досі в п’ятах…» А я так і зовсім розвеселився, хоча й руки ще тремтіли. Усі живі! А могло бути й не так… Це ж добре, що тільки повернув, але не поїхав, і той червоний «метеор» лише ковзнув об наш автомобіль, по дотичній. А якби прямо в бік уперіщив? Краще не думати про таке. Вийшов із машини. Пом’яте крило, колесо розтрощене. Оце так заробив! Глянув на годинник – двадцять на дванадцяту, дівчата ще встигають на своє свято, і я подзвонив диспетчеру, щоб попросити їм іншу машину. Пересіли й поїхали.

Запаску мені власник орендованого транспортного засобу видав, але стару жигулівську, що копійки коштує. Їздити на ній (чужій для «інозапорожця») страшно, може відлетіти на ходу. Але потихеньку докотитись до ближньої майстерні можна. Так і зробив. За десять хвилин до півночі заїхав на шиномонтаж. Тамтешні хлопці вже руки мили, стіл накривали, і чайник ось-ось закипить. Запросили й мене. Хвилина до дванадцятої, уже розлито чай. А ось і годинник б’є, Новий рік ступає на українську землю, Державний Гімн звучить. Добре, що телевізор замерехтів, і не видно пики того, хто намагається запевнити, ніби бажає нам добра. Цокаємось чашками з чаєм – на роботі ж усі – і п’ємо за здоров’я, за знайомство. Бажаємо традиційного «ні гвіздка, ні жезла». І щоб більше ніяких аварій. Добре все те, що добре закінчується!
А таксувати в Києві після того я таки покинув.