Розповідь про її долю мала б початися спогадами про яскраве й веселе дитинство, але ті роки затьмарили злочини проти людства, від думки про які досі здригається суспільство. Голодомор, Друга світова… Олександра Скребець (у дівоцтві Старик) стала очевидцем тих страшних подій. Болючі спогади назавжди закарбувалися у її пам’яті. Однак на старість Олександра Іванівна вже не чекала, що доведеться рятуватися від іще однієї війни – неоголошеної.
Народилася Олександра у селі Жовнин (тепер Жовнине Чорнобаївського району) у далекому 1924 році у родині Івана Старика. Коли їй було 8 років, пережила Голодомор:
– Урожай був хороший, а ми гинули від голоду. Я згадую, як мені тоді хотілося шматочок хліба… Тоді у нас був лише буряк: мама його терла і смажила з борошном. Оті корженики я тоді тільки й їла.
Жінка пригадує: коли була колективізація, її дядько, мамин брат, став єдиним у селі, хто не пішов у колгосп. Чоловік купив конячину й обробляв людям землю. Але його задушили податками – такими, що померла його жінка від голоду, померли діти, лишився він один із одним сином.
– Коли був голод, мій двоюрідний брат, підліток, приходив до нас. Пам’ятаю: прийде і навіть не вітається. Обперся об одвірок, і чекає, коли мама дасть хоч одного корженика. Очі такі великі, красиві. Картина того голоду все життя стоїть мені перед очима, – ділиться спогадами Олександра Іванівна.
Коли почалася війна, Олександра закінчила 9 класів. Почалася окупація, яка тривала 2 роки, і школу вона закінчила вже в іншому селі – Шушвалівці, бо їхню хату, де дівчина жила з батьком і мамою, спалили, коли відступали німці. Старша сестра Олександри на той час уже була заміжня, жила в іншому селі. А брата перед війною забрали в армію, у ті роки йому довелося пережити блокаду Ленінграда, був учасником фінської війни.
Після школи Олександра працювала на маслозаводі. Батько був механіком, тож прилаштував на роботу й доньку. А через два роки брат написав Олександрі, щоб вона приїжджала до нього в Ленінград. Там у 1949 році дівчина вступила до інституту і вивчилася згодом на фахівця зі статистики.
У 1948 році родину Олександри спіткало ще одне горе: помер батько, лишивши заготовлені матеріали для нової хати, яку так і не встиг збудувати.
У 1950 році Олександра приїхала до мами в село на літо. Там вона зустріла парубка, якого любила у шкільні роки – тоді він і попросив дівчину чекати його. Бо ж Андрієві у часи війни теж довелося несолодко: спочатку його вивезли у Німеччину, а по поверненню на Батьківщину за те, що перебував у ворожій країні у призовному віці, його заслали на 5 років на цементний завод на Кузбас. Перш ніж одружитися, закоханим Олександрі з Андрієм довелося пережити тривалий період розлуки.
Все ж Андрієві вдалося перевестися з Кузбасу на роботу в Маріупольський металургійний завод. Олександра у 1951 році вийшла за нього заміж і закінчила інститут, будучи вже вагітною. Повернулася до мами і народила у Жовнині дочку Лідочку.
Декретна відпустка тоді тривала півтора місяця. Тож невдовзі після народження дитини Олександра мусила їхати у Донецьк, де вона працювала за направленням в обласному ЦСУ.
А через рік з’явилася на світ ще одна донька – Галина, яка зараз живе разом із мамою.
У 1959 році рідне село Жовнине почали переселяти у зв’язку із заснуваням Кременчуцького водосховища. Родина склалася грошима і врешті хату у «новому» селі купила сестра Олександри Поліна. У 1991 році Олександра Іванівна доглядала її перед смертю, вже будучи на пенсії. Сестра померла, а Олександра лишилася тут жити. У нелегкі 90-ті родині було вигідніше, щоб батьки жили в селі. Тож за нею приїхав і чоловік Андрій. У 2000 році Андрія Скребця не стало. Уже стареньку Олександру діти забрали в Донецьк, там похоронили свого батька. А в Жовнине родина приїжджала іноді на літо.
Та все ж доля розпорядилася так, що Олександра знову повернулася у батьківське село. Неоголошена війна змусила жінку та її доньку полишити рідну квартиру в центрі Донецька й оселитися у Жовниному. А в місті, охопленому війною, лишилися її дорослі онуки.
Зараз Скребець Олександра Іванівна має четверо онуків і троє правнуків. Найстарший правнук цього року вступив до інституту, а найменший пішов у 2-ий клас. Цієї осені Олександрі Іванівні виповниться 92 роки. Досі вона зберігає ясність розуму і чистоту думок, хоч і здоров’я частенько підводить. Живе з донькою Галиною у рідному селі.
На запитання про секрет довголіття Олександра Іванівна вагається з відповіддю. Все, що вона може пред’явити, це прожите по совісті життя.
– Горілки не пила, – сміючись, каже бабуся. – Люди до мене завжди добре ставилися, старалася не робити нікому зла. Мала хороших друзів, багато з них уже повмирали, але з деким іще підтримую листування.
Олеся Безпалова, фото Наталії Щепак
