Кілька років тому Олег Коновалюк зважився розпочати власну справу. В рідному селі Рубаний Міст, що на Лисянщині, чоловік орендував 25 гектарів землі й розбив горіховий сад. Не маючи аграрної освіти, самотужки вивчаючи всі тонкощі справи, пан Олег досяг настільки високих результатів, що за його досвід переймають садівники з усієї країни, Молдови й Греції. Про це «Нову Добу» інформує власний кореспондент.
– Розкажіть, де Ви навчалися і чому вирішили зайнятися садівництвом?
– До цього йшов дуже довго й змінив чимало робіт і професій. А навчався на електромеханіка в Тальянківському технікумі. Потім пішов працювати на завод, далі – служба в армії, тоді була підприємницька діяльність, свій магазин. Опісля з дружиною вирішили переїхати до Черкас. Там працював на виробництві металопластикових вікон сім чи вісім років. А в 2008 році, коли трапилася криза, у нас народилася ідея – зайнятися садівництвом.
– А чому горіх?
– Наш клімат дуже сприятливий для вирощування цієї культури. Адже у деяких регіонах України горіх може рости, але не плодоносить, на Черкащині ж почуває себе комфортно. До всього це товар, який добре експортується, попит росте з кожним роком. А насадження, навпаки, старіють – горіхових садів на території України фактично немає.
Ідею виношував два роки. Далі пішли технічні моменти: оренда землі, виготовлення проектно-кошторисної документації на укладання саду, закупка посадкового матеріалу. З часом виявилося, що в Україні хороших саджанців немає. Тому вирішив зайнятися селекцією. На власний страх і ризик купив на два гектари непривитих сіянців скороплідних горіхів, і за 4 роки вдалося досягти хороших результатів. Зараз підписали угоду з Інститутом горіхоплідних культур України про співпрацю з виведення нових сортів горіхів.
– Чи любите свою роботу і за що?
– Крім фінансової сторони, неймовірне задоволення отримую ще й від самого процесу. Мить, коли приходиш у сад і можеш поспілкуватися з деревами, ні з чим не зрівняти. Щоразу дізнаюся нове про цю культуру. Навіть ті, хто пропрацював у горіхівництві десятки років, зізнаються, що повністю всього про горіхи не знають, і тут ще є над чим працювати.
Крім горіхів, сіємо ще кавуни, французькі їстівні каштани, вирощуємо смородину, яка на початку літа приносить перший прибуток.
– Розкажіть про свою сім’ю. Як познайомилися з дружиною? Скільки років разом?
– Із дружиною наступного року будемо святкувати срібне весілля, тож уже двадцять п’ять років разом. Готуємося взимку стати дідусем і бабусею.
А як познайомилися… ініціативу проявила Марина. Десь запримітила мене і вирішила зателефонувати, але хто така – не зізналася. Мобільних телефонів ще не було, тож дзвонила на стаціонарний. Якийсь час спілкувалися, а тоді вона випадково обмовилася, сказавши, що 16 лютого святкуватиме день народження. Тож я почав з’ясовувати, в кого з дівчат у селі день народження 16 лютого. Коли дізнався, що в Марини, вирішив познайомитися особисто, і через рік ми вже одружилися.
– Як розподіляєте обов’язки в сім’ї? Хто головний?
– Головного в нас немає, всі питання обговорюємо разом, рішення також приймаємо вдвох. А щодо побуту, то більшість хатніх справ – на дружині. Дуже рідко, коли є можливість і час, допомагаю їй.
– Маєте двох дітей. Що було найважливішим у їхньому вихованні?
– Маємо доньку й сина. Альона – старша, вчиться в університеті в Черкасах. Олександр ходить у третій клас.
Важливо було виховати їх людьми. А це передусім навчити ставитися до інших людей так, як хотіли би, аби ставилися до них. Звісно, вчимо бути чесними й відповідальними, адже авторитет заробити важко, а втратити – легко.
А от навчання – це вже другорядне. З життя знаю, що краще влаштовуються люди, які вміють пристосовуватися до обставин. З моїх одногрупників і однокласників ті, хто не дуже наполегливо вчився, зараз мають власний бізнес. А старанні, з червоними дипломами працюють на когось за звичайну зарплату.
Зрештою, знання можна здобути будь-коли, вчитися ж ніколи не пізно. Особисто змінив кілька професій, увесь час перевчаючись самостійно. Головне – бажання.
– Що найяскравіше пригадується з дитинства?
– Дитинство було непростим. Батьки працювати зранку і до пізнього вечора. Доводилося навіть бувати в тижневих садочках, адже тато й мама працювали в різні зміни. Бачився з батьками раз на тиждень…
Найяскравіші спогади – коли купували іграшки, бо з цим було непросто. А ще пам’ятаю: у класі шостому-сьомому мені купили курточку, яку дуже давно хотів. Тоді ж з’явилися перші джинси, за які дуже сварили в школі, бо в такому, за словами вчителів, ходили тільки «фашисти».
– Що вважаєте найбільшим досягненням у житті?
– Сім’я, діти, улюблена робота. Років три-чотири тому казав, що до нашого саду буде з’їжджатися вся Україна. А виявилося, що їдуть навіть із-за кордону. Ось нещодавно були садівники з Молдови, хотіли почерпнути знання, перейняти досвід.
Співпрацюємо з греками – вони теж зацікавлені в наших горіхах. Я ж хочу придбати саджанці оливкових дерев, сподіваюся, що вдасться розвинути ще й цей напрямок садівництва. Хочемо посадити й американський горіх – пекан. Смачнішого від нього ще не їв: чимось схожий на фундук, але значно солодший. На вигляд – жолудь, а всередині – плід, як у грецького горіха. Наразі на ринку України пекан – найдорожчий горіх, приблизно тисяча гривень за кілограм.
– Вважаєте себе щасливою людиною? Чому?
– Безперечно. Справа, якою займаємося з дружиною, нас зблизила, ми стали набагато ріднішими. А колись думав, як чоловік із жінкою можуть працювати разом. Аж виявилося – доволі успішно.
– Хотіли б, щоб діти перейняли Вашу справу?
– У доньки є такий намір. Та в будь-якому випадку, навіть якщо вони підуть своїм шляхом, бізнес згодом приноситиме їм непогані прибутки. А знайти комерційного директора – не проблема.
– Крім садівництва, якому присвячуєте стільки часу, маєте ще якісь захоплення?
– Люблю порибалити, але часу на це завжди бракує. Треба ще пару років добряче попрацювати, щоб відпочивати з вудочкою. Але коли маю кілька годин, то з сім’єю їдемо на наш місцевий ставок або ж вирушаємо до друзів. Найбільший улов – короп кілограм на шість.
– Що зазвичай робите перед сном?
– Перевіряю електронну пошту й соцмережі, чи, бува, не зоставив без відповіді чиєсь повідомлення. Часто присилають щось по роботі, то намагаюся все відслідковувати.
– Чи любите готувати?
– Ця справа здебільшого на дружині. А я можу посмажити рибку, це в мене найкраще виходить. Головне – дотриматися технології приготування, температурного режиму, тоді скоринка виходить смачна й хрумка.
– Чи вірите в Бога? Як часто ходите до храму?
– У Бога вірю. Переконався, що з часом він усе розставляє на місця. До храму ж часто ходити не виходить, буваю на найбільші свята. До церкви йду, щоб отримати духовну підтримку, позитивні емоції, енергію для роботи. Молюся часто.
– Що стало найбільшим розчаруванням?
– Їх у житті вистачало. Найбільше розчарування – люди, з якими мав ділові стосунки. Буває, працюєш із кимсь роками, а він легко може тебе підвести. А когось знаєш кілька днів, і він, без жодних гарантій, готовий укладати гроші в справу.
– Яку останню книжку прочитали й чим вона Вам запам’яталася?
– Це був «Бухгалтерський облік». А вразило те, що половини термінів не розумів, довелося довго розбиратися й вивчати (сміється, – авт.). Перед цим були праці вісімдесятих років Щепотьєва з горіхівництва. А от щодо художньої літератури, то вже, мабуть, років зо три нічого такого в руках не тримав.
– Як розслабляєтеся після важкого дня чи тижня?
– Коли вже дуже напрацювався, дружина готує вечерю, випиваємо по келиху вина, яке робимо самі зі смородини, і вкладаємося спати.
– Про що Ви мрієте?
– Мрій багато. Щодо роботи – то мати гарний, сертифікований розплідник, який буде забезпечувати Україну, європейські та азіатські країни якісним посадковим матеріалом.
Для сім’ї хотів би побудувати гарний будинок у Черкасах. І в Рубаному Мосту також звести велике родинне гніздо, щоб дітям й онукам було куди приїздити.
– Якби Вам запропонували зустріч із якоюсь відомою людиною, кого б Ви обрали?
– Певно, з Ісусом Христом…
Світлана Лазоренко
