Новина із категорії: Юлія Вовкодав, RSS

Роздрукувати        Друкована версія

Котяча історія про харошого хлопчика

Котяча історія про харошого хлопчика
Юлія Вовкодав, RSS
Дата: 14-12-2016, 12:05.
Для батьків виховання дітей – святе діло. Заради того, аби улюблена донечка чи синочок виросли відповідальними, добрими і співчутливими, вони навіть готові завести в себе вдома домашню тваринку. Тож з приводу чи без даруються діткам котики і собачки, хом’ячки і папужки, навіть кролики і шиншилки. Іноді домашні улюбленці стають дійсно членами родини і діти отримують неоціненний досвід відповідальності, безумовної доброти і співчуття. Люди доглядають за братами нашими меншими до їхнього останнього подиху. А як же, ми ж маємо відповідати за тих, кого приручили. Але іноді буває інакше.
У нашому багатоквартирному будинку живе прекрасна родина. Я б сказала зразково-показова: тато − будівельник, мама − медсестра, син − років десяти. Вони мають гарну машину, ходять у спортзал і щороку їздять відпочивати на море. На свята у них завжди гості, а по вихідних вони разом співають в караоке. Щодо синочка їхнього – дитина прегарна. Наша тьотя Маша, що день у день сидить на лавочці біля під’їзду, каже:
- Хароший хлопчик, нічого не скажеш. І здороваєцця всігда.
Дійсно здороваєцця, це правда.
Так от, кілька років тому зразково-показова родина завела котика. Маленьке таке няшне біло-чорне кошеня.
- Та хай малий гуляє, − казала зразкова мама, поблажливо посміхаючись, − дитині ж нада за якимсь животним ухажувати.

Хароший хлопчик гуляв і доглядав з кошеням, як дійсно хороший хлопчик. Він носився з ним все літо, годував, виводив на прогулянки. Тож кошеня швидко виросло і на зиму в під’їзді, де жила зразкова родина, почав никати сходами великий біло-чорний кіт. Спочатку тільки вдень, а потім і вночі. Іноді добра зразкова мама пускала його в квартиру, напевно щоб він поїв і виспався. Потім кіт знову випускався в під’їзд, або гуляв на дворі. Через деякий час «домашній улюбленець» зник. На питання сусідів: − А де ж це ваш котік? − зразкова мама відмахувалася:
- Та на село відправили, хай миші ловить, а то тут шо? Гадить в хаті та мєбіль дере.
І воно-то зрозуміло, котяча робота таки ловити миші. Але, от дивина, на наступний рік зразково-показова родина знову завела котика, гарненького такого, няшного. Хароший хлопчик знову носився з кошеням все літо, годував, виводив на прогулянки. А потім все повторилося. І так кілька років підряд.

Цей рік не став винятком, але родина пішла на рекорд. За весну і літо у них змінилося вже двоє котів. Одного, Рижика, носили-пестили на руках всі діти нашого і сусідніх дворів. Він був, як руде сонечко, бігав за всіма ногами, що з’являлися в полі його зору, усіх любив і усім довіряв. Перехожі дивувалися − чиє це таке гарнюнє бігає, і якщо харошого хлопчика поряд не було, дітвора знизувала плечима − може Артура, а може Нікіти, а може і нє.
Якось одного дня Рижик зник. Просто зник і все.
- А де ж ваш котік? − питали у зразкової мами сусіди.
- Та хто його знає, − відмахувалася та, − навєрно вкрали, він же який гарненький був.
- А, ну да, − зітхали сусіди, − навєрно.
Того ж літа в зразковій родині з’явилася висловуха кішечка-підліток. Але в багатоповерхівці про те, що кішечка саме їхня, ніхто не знав. Просто з’явилася пухнаста красунька в під’їзді й усе. Її всі підкормлювали, любили, а вона наполегливо йшла до квартири зразкової родини. Якось кішка просто сиділа під їхніми дверима і плакала. Я натиснула ґудзик їхнього дзвінка, зразкова матуся відчинила, а кішка гайнула до оселі, як до себе додому.
- Ти куди?! – зарепетувала жінка на висловуху, − іди гуляти!
Потім вона розповідала, що це котяче непорозуміння, виявляється дісталося їм не навчене до лотка, пісяє де прийдеться.
- То навчіть, у чім проблема? Валер'яночку в лоточок, наповнювач спеціальний.
- Ага, ми недавно ремонт зробили. Нашо воно міні треба, сциклиння за ним витирати?

Такий якийсь, не конструктивний, діалог у нас вийшов. Так і ходило котяче непорозуміння саме по собі, то на вулиці, то в під’їзді.
Але це ще не кінець котячої історії. Виховання харошого хлопчика напевно йшло як треба, тварин він любив. Одного літнього дня грала собі дітвора в дворі в якісь свої дитячі ігри. Коли чую через відчинене вікно голос того самого синочка зразкової мами:
- Ідіть всі сюди! Кошеня!
Глянула у вікно – малі вже лаштували пухнастій знахідці будиночок з коробки, хтось приніс воду, хтось якусь їжу. Думаю – молодці.
Але через деякий час – знову голос харошого хлопчика:
- А давайте ми кошеням будемо у футбол грати!

Промайнула думка, що мені почулося, тож у вікно зразу не подивилася. Але з часом почали лунати голосні вигуки малих футболістів і писк кошеняти. Подивилася у вікно – жахнулася: діти ганяли кошеня замість м’яча. На чолі футбольної команди − хароший хлопчик, напевно тому, що він серед дітлахів був самий старший і авторитетний.
Я миттю вилетіла на двір:
- А ну всі до мене йдіть, швидко!
Дітлахи підійшли.
- Як вам не соромно знущатися з тварини? – я прикладала чималі зусилля, аби не зірватися на крик.
Діти стояли, винувато опустивши голови. Спокійним був лише хароший хлопчик:
- А шо тут такого? Ми просто ганяємо ним у футбол.
У мене всі цензурні слова з голови десь зникли. Але я опанувала себе:
- А хіба можна кошеням грати у футбол? Воно ж живе. Це ж тварина. Маленька беззахисна тварина, − я все ще намагалася бути спокійною.
- Так ми його просто ганяємо, а воно саме бігає, − хароший хлопчик почувався дуже впевнено.
- Воно ж плаче, воно втомилося, − намагалася я достукатися до його серця.
- То воно не втомилося, а ногу собі підвернуло. Бачите, шкандибає, − і хлопчик вказав на нещасну істоту, що ледь дибала в кущі попід балкони.
- А тепер слухай, − суворо сказала я, − якщо ще раз я побачу в тебе в руках тварину, я повідомлю про це в спеціальну організацію захисту тварин. І тебе за знущання над ними покарають.
Хароший хлопчик перелякано вилупив оченята.
- А ще в поліцію, − для надійності додала я, − а поліція посадить у тюрму.
Діти напевно злякалися злої тітки і кошеня більше не чіпали. А зразково-показова мама з тих пір вітається зі мною крізь зуби.
Так от, я про що… якщо ви для своєї дитини заводите домашню тваринку, будь ласка, пам’ятайте, що це не іграшка, а жива істота. Вона як і ми, теж відчуває голод і біль, ходить у туалет і хворіє, старіє і стає немічною. Домашня тваринка безумовно любить нас і довіряє, адже цілком і повністю від нас залежить. Тож, панове, будь ласка, будьмо відповідальними.

P.S. До речі, що було з висловухим непорозумінням далі, я не знаю. Бо з жовтня у Черкасах не була. Хай би забрав хтось у добрі руки.

Теги: черкаси, черкаська область, історія, кіт, хлопчик, утримання, домашня тваринка

Черкаси наживо

У Галереї народного мистецтва відкрилася виставка-продаж «Світ ляльки». Свої витвори представили 28 майстрів народного та сучасного мистецтва – не
Руслан Зоря, Олексій Мельник, Олександр Радуцький та Анатолій Бондаренко розповіли, з чого складається їхнє родинне щастя. Про це «Нова Доба»
< >
Ще один − із Коханівки ...
Лев Хмельковський, RSS
Попелюшка з Малої Яблунівки ...
Лев Хмельковський, RSS
Поствалентинівське ...
Владислав Бедринець, RSS