Сидір Михайлович Завалко сьогодні святкує свій столітній ювілей. Він ще пам’ятає дитинство, смерть батька і брата, не один голод, війну і становлення села. Тоді Ленінське, а сьогодні Степове (Чорнобаївський район) разом зі своїми односельцями відбудовував власними руками понад 4 роки. Переселення з низин, де нині розміщується Кременчуцьке водосховище, було нелегким. Та майже за двадцятилітнє головування Сидір Завалко з нікому невідомого поселення зробив зразкове село: зі своїми традиціями та культурою.

Діти і смерть
Народився ювіляр 1917 року в селі Самовиця – тоді Мойсенської волості, Золотоніського повіту, Полтавської губернії – в селянській родині. Сидір Завалко серед усіх дітей наймолодший. Окрім нього були ще два брати і найстарша сестра. Батьки мали 1 десятину орної землі за 35 км від села та 10 соток сінокосу поблизу Самовиці. Проте в основному займалися рибальством. А вся продукція від тваринництва йшла на базар у Черкаси. Це до революції 1917 року. Опісля – мати їздила на заробітки на Херсонщину, щоб прогодувати родину. Батько ж служив у царському полку, був учасником імперіалістичної війни 1914 року. Але Михайло Завалко був тяжко поранений, довго лікувався, однак у 1924 році все ж помер. Родину сповістили про це листівкою.
– Пам’ятаю, тоді я навчався у другому класі, саме перебував на уроках. Листівку, в якій ішлося про смерть батька, чомусь принесли мені у школу. Вчителька відпустила мене додому, щоб я повідомив матір, – згадує Сидір Михайлович. – Прийшов додому, розказав звістку. Мати довго плакала, а ми, діти, усі обступили її, обняли й не могли зрозуміти, що сталося і чому ж мама плаче. Так ми довго ще стояли у хаті.
Сім’я залишилась без батька. Обробляли землю, займалися господарництвом. Пережила родина і голодні роки, хвороби – іспанку й тиф, а також страшну втрату. Оскільки роботи на землі було багато і потрібно було давати їй раду, працювали у господарстві всі діти. Так, разом із матір’ю старший брат Федір із молодшим Михайлом везли двома підводами снопи жита з тієї землі, що була за 35 кілометрів від села. У цей час розпочалася гроза, вдарила блискавка і вбила меншого Михайла. Дитинство відтоді закінчилось назавжди.

Кривава війна
Потім були НЕП, колективізація, безперервні сільськогосподарські роботи й навчання. Спочатку в Золотоніському педагогічному училищі, а потім – у Сімферопольському військовому училищі. Закінчилось навчання 10 червня 1941 року, а вже 22 червня почалася війна. Несподівана і кривава.
– Мені присвоїли військове звання лейтенант. Закінчив військове училище на відмінно. Направили мене у 591 стрілецький полк 176 стрілецької дивізії, яка базувалася в місті Бельци (Молдова), – розповідає чоловік. – Війна для нас почалася о 2-ій ночі, коли на наш табір налетіли «месери» і засипали табір, що спав, кулеметними обстрілами. Розривалися бомби, скрізь горів вогонь. Тоді багато загинуло хлопців просто на місці.
Під час відступу Сидора Завалка поранило осколком міни у ліву стопу, від її розриву чоловіка ще й контузило. Тяжкими поранення не були, тому «відбувся» лише польовим госпіталем. За другим разом пощастило менше, і вояка отримав тяжке поранення. Й наскільки складне, що на реабілітацію пішло майже 11 місяців. Лікували у різних госпіталях, останній був аж у місті Грозний. Тут же його комісували за другою групою інвалідності. Потім Сидора Михайловича відправили у райвійськкомат тодішньої Інгульскої республіки. Він став начальником мобілізаційної частини, що організовувала відправлення на фронт.

Нове життя
Після війни чоловіка чекав довгий шлях додому. Рідна Самовиця була уся зруйнована й спалена. Як інваліда війни, Сидора Завалка призначили бригадиром дорожньої бригади колгоспу, за сумісництвом – головою ревізійної комісії колгоспу, а потім – його головою. Після укрупнення з іншим колгоспом чоловік став секретарем партійної організації і заступником голови господарства.
На початку 50-х років стартувала підготовка до переселення із Самовиці та інших сіл на березі Дніпра у степову зону. Це знаменувало великий початок життя села Ленінське (нині Степове). Сидір Завалко зауважує, що це переселення було великою трагедією для людей. Оскільки люди не встигли ще оговтатися від руйнувань війни, як потрібно по-новому все зруйнувати і зводити будинки у новому місці.
– Відбувалося вирубування лісів понад Дніпром та біля сіл. Спеціальна державна комісія розпочала оцінювання кожного господарства. Людям давали від 3000 до 12000 карбованців за їхнє угіддя. За ці гроші потрібно було розібрати господарські будівлі, зрізати всі дерева і перевести все за 35 кілометрів у степ, – згадує старожил.
Селяни побудували нові ферми, комори, майстерні, контору колгоспу, сільську раду, клуб і школу. Село розбили на квартали 200 на 300 метрів із рівними вулицями, побудували тротуарні доріжки і дорогу до сусіднього Старого Ковраю. Запровадили і нові традиції: святкування Дня Перемоги, реєстрації новонароджених, шлюбу, проводів в армію та в останню путь. За сприяння Сидора Завалка у селі збудували навіть пам’ятний обеліск жертвам Другої світової війни – перший на той час в Україні.

Перейменування і століття
Нині в селі Степове проживає 624 особи, працює уся соціальна сфера – від дитячого садочка й школи, в якій навчається 68 учнів, до будинку культури, ФАПу і відділення «Ощадбанку». Працював у селі навіть майстер із ремонту радіо і телефонів. Із 2008 року село газифіковане. Торік населений пункт перейменували: з Ленінського село стало Степовим, з огляду на його географічне розташування у відкритій степовій зоні Черкащини.
– Сидір Михайлович – це, по-перше, людина освічена. По-друге, він єдиний, що залишився у селі, ветеран Другої світової війни, а ще ми цінуємо його за те, що він був першим сільським головою. Саме на його долю випало переселення людей із пониззя Дніпра (сіл Більох, Мутих і Самовиця) у степову зону. Бо ж землі цих сіл знаходилися тут. Люди жили біля Дніпра, а обробляти угіддя їздили аж сюди, – розповідає про поважного ювіляра нинішній сільський голова Степового Анатолій Миколайович Писаренко. – Навіть з огляду на його поважний вік, Сидір Михайлович досі є активним членом нашої громади, без нього не обходиться вирішення жодного важливого питання у селі. Його думку поважаємо.
Має Сидір Завалко двох дітей – донечок, і двох внуків – хлопців. Одна донька проживає в Росії, інша – у Черкасах. Внуки ж навчаються за кордоном. Зізнається, провідує його рідня рідко, однак односельчани не дають сумувати. Приходять до старожила, допомагають по господарству й у роботі при садибі, учні постійно навідують, розпитують про вже історичні події, очевидцем яких Сидору Михайловичу довелося стати.
Якихось особливих секретів свого довгого віку Сидір Михайлович не має. На усі 9 поколінь свого роду він один такий довгожитель. Каже, весь вік жив для людей і працював тільки на їх благо.
– Маю велику любов до людей, до свого села! Вважаю, що свій вік потрібно прожити чесно, не брехати, працювати і жити не лише для себе, – дає напутнє слово наступним покоління столітній ювіляр, старожил Сидір Михайлович Завалко.

Анна Крутіхіна