А ще про «підзарядку» від спілкування з розумними людьми, незабутню подорож до Мілану та непросту роботу казкаря розповідає відома дитяча письменниця Анна Григорович.

– Пані Анно, розкажіть, де Ви навчалися та як почали писати книжки для дітей?
– Закінчила я Харківський політехнічний інститут. А далі, як часто буває в житті, закохалася, вийшла заміж і переїхала до Черкас. Тут продовжила навчання ‒ перекваліфікувалася на фінансиста, також отримала теологічну освіту.
Та весь час намагалася знайти нішу, в якій могла б реалізуватися та втілити свої мрії. Казки хотіла писати змалку: ще в дитинстві складала вірші, придумувала цікаві історії, і взагалі була неймовірною фантазеркою і вигадницею. За що в першому класі отримала прізвисько Першовідкривачка. Тоді на це дуже ображалася, а зараз сприймаю, як комплімент: мала нестандартне мислення і банальні, прості речі бачила під незвичним кутом. Уже в дорослому віці збагнула, що не зможу жити повноцінно, поки не втілю давню дитячу мрію.
Тож сіла писати. Над своїм задумом працювала багато років: ще коли сини були малими, робила замітки, накидала сюжет. За років п’ятнадцять назбирала силу-силенну чернеток. І ось нарешті вирішила, що доведу роботу до кінця. У результаті протягом року написала першу повість ‒ «Зелений трамвай». Працювати над нею було неймовірно цікаво, коли ж узяла до рук надруковану книжку, відчула себе щасливою.

– Відзначаєте, що навчалися в політехнічному інституті. Як вийшло, що така творча, романтична дівчина обрала технічний виш?
– Як і в більшості дівчаток – заради татка, який був завкафедрою, професором-фізиком. І, відповідно, доньку теж бачив науковцем. Він мене і «вступив» до політеху та не давав покинути навчання, хоча щопівроку я збиралася забрати документи й утекти від гнітючого й нецікавого світу цифр і формул. Та заради батька й сім’ї дотягла цю лямку. Із величезним полегшенням поклала диплом у шухлядку, де він лежить і нині. І дня не працювала за спеціальністю. Більше того, за стільки років самокатування в мене сформувалася стійка нелюбов до техніки, і комп’ютера зокрема.
Та попри все, ці п’ять років навчили мене організованості, логічно мислити, наполегливо, крок за кроком іти до поставленої цілі. Усе це дуже допомагає в роботі зараз. Адже творчий процес тісно пов’язаний із натхненням. А воно – субстанція мінлива: зараз є, а потім кілька днів не можна впіймати за хвіст. Тож робота письменника без ремесла ‒ важкої, кропіткої праці – неможлива.

– Як Ви познайомилися зі своїм чоловіком?
– Це дуже романтична історія ‒ познайомилися в церкві. Почали спілкуватися, дружити. Він приїхав тоді до Харкова з Черкас на навчання. Через кілька років наша дружба переросла в справжні почуття. Коли він повернувся до Черкас, почали листуватися. Щодня писала великі романтичні послання, частенько відправляла ніжні посилочки. Якось, гуляючи містом ранньої осені, побачила молодого, ще зеленого каштанчика. Запакувала його в коробочку й послала коханому. Та бандеролька зо два тижні блукала на пошті, коли ж Руслан отримав її і розгорнув, то каштанчик вже розкрився. А під колючою шкарлупкою містилося одразу два лискучі «горішки», ніби підтвердження того, що нам судилося бути в парі на довгі роки.
Із задоволенням полишила свій великий, сірий, незатишний Харків і поїхала до чоловіка в наші маленькі, романтичні Черкаси. А вже через рік після весілля народила першого сина. Паралельно отримала диплом фінансиста, який поклала в ту ж саму шухлядку до диплома інженера. Усе моє життя було присвячено Данилкові. А через рік і п’ять місяців народився другий синок ‒ Михайлик.
Діти стали двома грандіозними віхами в житті. Разом із чоловіком змогли створити міцний союз, в якому сімейні цінності завжди були на першому місці.

– Що для Вас було найголовнішим у вихованні дітей?
– Прагнула донести, що їх люблять, не залежно від того, як вони поводяться, що роблять. Їх люблять просто тому, що вони сини, наші діти. Для людини завжди важливо відчувати щиру любов, яка просто є, без умовностей і вислужування. Дуже важливо вкласти дітям думку, що вони бажані, любі, і вже через це мають бути щасливі. Що їм приготована прекрасна доля, що все в них буде складатися якнайкраще, неодмінно вийде заплановане.

– Як розподіляєте обов’язки в сім’ї? Хто у вас головний?
– Із самого початку навіть питання не було, хто головний. Звісно, чоловік. І він такий від цього щасливий, що в результаті щаслива і я. Та попри все, у нашій сім’ї найважливішими лишаються взаєморозуміння та підтримка. Чоловік у жодному разі не має права бути деспотом і зловживати своєю владою. Навпаки, главенство – це насамперед відповідальність.

– Розкажіть свій найяскравіший спогад із дитинства.
– Певне, це відчуття ізоляції: тоді жила у власному світі, дуже важко давалося спілкування з однолітками, не виходило дружити. Мені було затишно у власній альтернативній реальності. Якби з усім цим світом навиворіт потрапила в якусь спеціалізовану, експериментальну школу, можливо, увесь негатив перетворився в щось корисне. Натомість у тій системі росла нещасною, замкнутою дівчинкою.
Пам’ятаю, як мене, лівшу, перевчали писати правою рукою. Це була страшенна травма, якийсь переворот свідомості, коли все єство противиться робити неприродні й невластиві речі. Зараз все роблю лівою рукою, лише пишу правою. Свого сина Данила не перевчала, лишила дитину в спокої.

– Без чого Ви б не змогли жити?
– Без віри. Якщо людина має це сильне почуття всередині, її не зіб’ють жодні перешкоди. Життя дуже непередбачуване, всяке може трапитися: близькі люди піти, банк лопнути, кар’єра розвалитися… Ні слава, ні визнання, ні повна самореалізація не дають справжнього щастя. У світі вистачає прикладів, коли люди досягали неймовірних висот, ставали відомими музикантами, письменниками. А помирали самотніми, п’яними, хворими й нікому не потрібними. Внутрішнє стабільне щастя дає тільки віра в Бога.

– Відповідно Ви вважаєте себе щасливою людиною?
– Так, і навіть дуже. Це не означає, що в мене немає якихось труднощів, вагань, сумнівів чи не трапляється депресія. Але я знаю, що з будь-яких проблем знайду вихід.

– Розкажіть про свої захоплення.
– Робота письменника дуже виснажує, тому постійно треба підживлюватися новими враженнями, емоціями. Для мене найкращий спосіб «підзарядки» ‒ це спілкування з друзями, розумними й добрими людьми, які несуть позитив, нові знання, радість від зустрічі.
Також обожнюю подорожувати, але так, щоб із комфортом: смачно їсти, спати в зручному ліжку, насолоджуватися чимось новим – архітектурою, природою, мистецтвом. Із останніх яскравих поїздок – подорож із чоловіком до Мілану. Там пробули більше тижня, мали можливість насолодитися всіма красотами.

– Що зазвичай робите перед сном?
– Пишу свої казки. Зараз активно працюю над четвертою книжкою, загалом же маю проект, розрахований на одинадцять книжок. Тож останнім часом засиджуюся допізна і вкладаюся до ліжка вже глибоко за північ.

– А які книжки читаєте самі?
– Різножанрові: і фантастику, і пригоди, і науково-популярні. Зараз читаю книжку, подаровану чудовою людиною і видавцем Іваном Малковичем, «Чарлі й шоколадна фабрика». Дуже люблю Булгакова, Екзюпері «Маленький принц». Але боюся потрапити під вплив того чи іншого автора, адже прагну зберегти власну самобутність. А найулюбленіша книга – Біблія, читаю її багато років і щоразу відкриваю для себе щось нове.

Світлана Лазоренко, фото з архіву героїні публікації