На початку 1917 року набираюча сили стихійна хвиля народного невдоволення, переросла у революцію, яка в Україні, виходячи з особливостей її розвитку, набула національно-демократичного, визвольного характеру.
У лютому доведених до відчаю робітників столиці Російської імперії Петрограда підтримали солдати запасних полків, які чекали відправки на фронт. Розгорнувся масовий страйковий рух, розпочалися сутички з поліцією і вже 27 лютого самодержавство впало і влада зосередилася в руках Тимчасового комітету Державної Думи і в країні фактично встановився республіканський лад.
9 березня 1917 року в Києві 100 тисяч громадян з українськими національними прапорами взяли участь у святковій маніфестації. «Серця усієї української громади, – згадував В. Винниченко, – були переповнені тоді щирою надією й вірою в недалеке й світле майбутнє».
Тоді ж про зречення царя і перемогу Лютневої революції в Петрограді стало відомо і на Черкащині. На той час в повітах вже було ліквідовано органи царської адміністрації і владу перебрали призначені Тимчасовим урядом повітові комісари (ними переважно стали голови земських управ). У Києві утворилася Центральна Рада, яка згодом стала впливовим органом української влади. До її першого складу, сформованого у березні 1917 року, увійшли уродженці Черкащини С.О. Єфремов (народився у с. Пальчик Катеринопільського району) та А.І. Яковлів (народився у м. Чигирині).
Навесні 1917 року в Україні діяли три носії владних повноважень – представники Тимчасового уряду, Центральна Рада і ради робітничих і солдатських депутатів. У містах Черкащини, насамперед повітових, на початку березня формуються громадські комітети, які розглядалися Тимчасовим урядом як представницькі органи місцевої влади, а виконавчу владу здійснювали голови земських управ, які набули статусу комісарів Тимчасового уряду. Одночасно виникають альтернативні органи влади – ради депутатів.
Так, у Черкасах 8 березня 1917 року на міських зборах представників підприємств міста було утворено Черкаську раду робітничих депутатів. До складу тимчасового виконавчого комітету ради увійшло 15 осіб. У першій раді переважали меншовики, есери та бундівці, які підтримували Тимчасовий уряд. До середини березня ради були сформовані в Каневі, Чигирині та Умані, на початку квітня – в Звенигородці. На початковому етапі в них переважали есери і меншовики.
Процес утворення рад в багатьох випадках мав стихійний характер, а їх склад і структура часто змінювалися. Так, у Золотоноші на початку березня 1917 року виникла рада солдатських депутатів, 20 квітня – рада робітничих депутатів, а 30 квітня вони злилися в раду робітничих і солдатських депутатів. В Умані теж певний час діяли рада робітничих і рада солдатських депутатів, які згодом об’єдналися.
Невизначеністю характеризувалася й діяльність утворених після падіння самодержавства опорних органів Тимчасового уряду – громадських комітетів. Газета «Киевская мысль» у березні 1917 року про такий комітет в Умані писала, що «зорганізувавшись наспіх з людей непопулярних в місті, комітет веде політику «тихих кроків». Ця політика, не відповідаюча моменту і стану справ в Умані, викликає в населення невдоволення і різку критику». Перед тим як роззброїти поліцію і жандармерію, як це було зроблено в усіх містах Київської губернії, Уманський комітет хитався цілих два тижні.
Навесні 1917 року в багатьох віддалених від повітових центрів селах люди практично не мали ніякої інформації про політичну ситуацію. Надія Суровцева (тоді – інструктор Центральної Ради), згадувала, що під час відрядження до Умані у квітні-травні їй довелося бувати в селах Уманського повіту і вона з’ясувала, що «багато сіл взагалі ще нічого не знали про те, що сталося в Петрограді, ані про Тимчасовий уряд, ані про Центральну Раду. І от нашим завданням було їздити, сповіщати і переобирати сільське та волосне правління, замінюючи його сільрадами. Одночасно створювалися «Просвіти»… Сприймалося все з захопленням, ухвалювалися резолюції, проводилися вибори до нових сільрад…».
Падіння самодержавства, зміна влади й утвердження нових владних структур в центрі викликала у населення до них різне ставлення, яке формувалося під впливом місцевих політичних осередків та наявністю доволі обмеженої інформації (нерідко – суперечливої).
У квітні 1917 року понад 2000 учасників волосного сходу у селі Мойсенці Золотоніського повіту у своєму зверненні писали: «Вітаємо славну Центральну Київську Українську Раду. Слава Вам, борці за долю рідної матері України! Хай живе воля! Хай живе федеративна республіка! Хай живе автономна Україна без холопа і без пана навіки!». В той же час жителі містечка Мошни Черкаського повіту, зібравшись на мітинг, постановили: «Вітати Петроградську Раду робітничих і селянських депутатів як справжніх представників трудового народу».
У привітанні з Умані зазначалося, що «Уманський повітовий селянський З’їзд вітає Українську Центральну Раду, яку визнає за вищий Український Уряд і просить її домагатися від Тимчасового Уряду видання акту про автономію України і негайного дозволу на формування українських військових частей. Голова з’їзду Богач».
Українізація військових частин стала складовою частиною розгортання українського національного руху. У квітні 1917 року в Умані була створена військова рада місцевого гарнізону, яка ініціювала проведення у міському театрі 9 травня першого військового мітингу за участі близько 1000 військовослужбовців. Учасники мітингу підтримали Центральну Раду і висловилися за «необхідність негайно проводити справу організації українського війська серед Уманського гарнізону».
А 11 червня 1917 року уже за участю 4000 тисяч військовослужбовців на мітингу було прийнято резолюцію про присвоєння імені Івана Гонти 14-му дислокованому в Умані запасному полку. 15 червня особовому складу було зачитано І Універсалу і полк в урочистій обстановці присягнув Центральній Раді. Делегати селянського з’їзду Київської губернії, що проходив у цей час у Києві, сформування українського полку імені Івана Гонти вигуками «Слава!».
В цілому ж у 1917 році більшість населення краю підтримувала Центральну Раду, у якій вбачала виразника національних інтересів і з якою пов’язувалися сподівання на краще життя. Широку підтримку на Черкащині знайшла ініціатива Центральної Ради, яка у перші місяці своєї роботи утворила Національний фонд, в якому мали зосереджуватися кошти на підтримку діяльності найвищого українського органу. Газета «Звенигородська зоря» закликала жителів повіту: «…віддаймо свій одноденний заробіток, або прибуток і тим зміцнимо дорогу всім справу». Відгукнувшись на звернення жителі Лисянки під час Дня національного фонду 9 травня 1917 року зібрали 210 крб., а Звенигородки 21 травня – 300 крб. В Чигирині 23 травня в Національний фонд було зібрано 550 крб., а в Кам’янці 20 липня – 275 крб.
Швидкому зростанню на Черкащині популярності та впливу Центральної Ради влітку 1917 року сприяло, зокрема те, що вона обстоювала близькі та зрозумілі народу ідеї національно-територіальної автономії та популярні в той час гасла соціалізму. Показовим щодо цього стало проведення у травні 1917 року Українського національного свята та маніфестації у Чигирині. Як писала газета «Народна воля», на багатолюдному святі «прапорів було з 15 гаслами: у автономістів-федералістів – «Автономія України з правами національних меншостей», у вояків – «Душу, тіло ми положимо за свою свободу», у селян – «Земля і воля», у робітників – «Пролетарії усіх країн, єднайтесь», у євреїв – «Вільній Україні рівенство, братерство і свобода». Було заявлено, що «населення Чигиринщини без ріжниці національностей та віри… вимагає від Тимчасового уряду, який уже визнав право на самовизначення націй, негайного видання акта про автономію України».
Після падіння самодержавства у політичному житті Черкащини все активніше заявляють про себе осередки українських партій, які разом із загальноросійськими партіями вели боротьбу за вплив на маси. Про політичну палітру краю того часу можна судити з результатів виборів до Черкаської міської думи 13 серпня 1917 року. Це були перші демократичні вибори, які згідно з постановою Тимчасового уряду від 15 квітня 1917 року на засадах загального, рівного, прямого і таємного голосування за пропорційною системою. Розглядалися як підготовчий етап до Всеросійських установчих зборів.
Серед 54 гласних міської думи місця за партійною і соціальною належністю розподілилися таким чином: 19 – від блоку української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) і української партії соціалістів-революціонерів (УПСР); 14 – від блоку російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), партії соціалістів-революціонерів і Бунду; 8 – від блоку об’єднаної єврейської соціалістичної робітничої партії і єврейської соціал-демократичної робітничої партії «Поалей-Ціон»; 4 – від християнського населення міста (православних і старообрядців); 3 – від єврейської сіоністської організації; 2 – від демократичної групи євреїв; по 1 – від партії народної свободи (кадетів), залізничної демократичної партії, населення Митниці (мікрорайон міста), службовців і робітників міського громадського управління.
У серпні 1917 року у значно розширеному складі Центральної Ради своє представництво мали і повіти Черкащини. Зокрема, Канівський повіт представляв Михайло Бала (УПСР), Черкаський – Федір Швець і Микола Білик (обидва – УПСР), Уманський – Олекса Ільченко, Іван Матвієнко, Роман Рудик (усі – УПСР), Звенигородський – Михайло Осипів, Федір Пономаренко (обидва – УПСР), Чигиринський – Логвин Панченко, Лоріон Руденко (обидва – УПСР), Золотоніський – Тимофій Семеняга (УПСР). Крім того у цьому складі Центральної Ради зустрічаємо уродженців Черкащини – Андрія Лівицького, Якова Зозулю, Юрка Тютюнника (с. Будище Звенигородського повіту), Миколу Біляшівського, Никифора Григоріїва, Макара Кушніра-Якименка, Миколу Левитського, Сергія Шелухіна.
Отже, крах російського самодержавства і Лютнева революція 1917 року сколихнули громадське життя Черкащини, спричинили як по усій Україні, пробудження національного руху і втягнення в орбіту політичної діяльності широких верств населення. Навесні 1917 року на території краю сформувалися фактично три осередки влади – представники Тимчасового уряду і Центральної Ради та різнорідні за своїм партійним складом Ради робітничих і солдатських депутатів. Між ними розпочалася боротьба за реальну владу і вплив на маси.
Василь Мельниченко
