Коли ми згадуємо про військові конфлікти та інтернаціональний обов’язок, то перш за все вшановуємо мужніх чоловіків – солдатів, офіцерів, спеціалістів. Навіть вислів такий існує: «У війни не жіноче обличчя». Проте є безліч прикладів, коли на тендітні жіночі плечі теж лягали страшній військові випробовування. Нещодавно відзначалося 25-ліття виведення радянських військ з Афганістану. Ця дата є дуже важливою для Світлани Тищенко з Вільшани Городищенського району. Адже в її біографії Афганістан – яскравий спогад і незабутній біль.
Повідомляє власний кореспондент «Нової Доби».
Родом вона з Дніпропетровська, 1953 року народження. Після школи здобула професію кухаря. Працювала у Каневі. Мала високий професійний розряд. Через військкомати набирали спеціалістів мирних професій для роботи в Афганістані. Так в ту далеку країну потрапила і Світлана Вікторівна. Працювала кухарем в льотній їдальні. Готувала переважно страви української та узбецької кухні. Там несли службу багато вихідців із Середньої Азії, тож для них готувала без свинини. Військовослужбовці любили тут бувати, посмакувати майже домашньою їжею. Недаремно солдатська мудрість навчає триматися поближче до кухні й подалі від начальства.
– Кухонька була малесенька, спекотна, умови праці непрості. Але не це було найважче, – розповідає Світлана Тищенко. – То була справді гаряча точка і у військовому плані – за 40 кілометрів від Пакистану. Гинули наші хлопці. Бувало, що вранці бачила їх у їдальні, подавала суп, кашу і компот, а вже увечері когось не дораховувалися. Були загиблі, були поранені… У мене досить рідкісна група крові, тому доводилося здавати кров для поранених солдатиків. Усіх їх називала: «Мої синочки». Щоб врятувати чиєсь життя здавала кров дев’ять разів. На руці й досі видніються шрами від грубої голки…
В Афганістані Світлана Вікторівна працювала 2 роки. Повернулася додому у 1989-му – останнім літаком, що полишав Афганістан. Першими вирушали колони військової техніки. Знищували боєприпаси, які не могли вивезти. Й усім, хто виконував військовий обов’язок, потрібно було вчасно поїсти. Не даремно ж існує приказка: «Війна війною, а обід за розкладом». Тому кухня змінила дислокацію в останню чергу.
А Вільшана стала для Світлани Вікторівни назавжди рідною, тому що звідси родом її чоловік Володимир, який 25 років відпрацював водієм. Виростили двох синів – Олега і Володю. Дають лад садибі, завжди раді гостям. А що Світлана Вікторівна майстер приготувати найсмачніші страви, то це зрозуміло. До пенсії працювала в ресторані та шкільній їдальні. Чоловікові подобається абсолютно все, що готує дружина. Адже це куховарить професіонал! А найбільше до душі вареники з сиром, засмажені салом! Справжня вільшанська смакота!
Спілкуючись з такою сердечною людиною, від усієї душі хочеться побажати міцного здоров’я, щоб весна принесла радість і надію, щоб у суспільстві й країні панували мир і спокій.
Володимир ЧОС, Городище.
